Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (читать книги полные .TXT) 📗
– «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – заспівала привчена до гімну радіоточка.
Тарас заплющив очі, приготувався до сну, завмер. Усі думки зупинилися в очікуванні переходу тіла в інший стан.
Радіоточка виконала гімн, як завжди, пафосно і до кінця. І Тарас, дослухавши його, зрозумів, що сон не наближається, зрозумів, що він так само, як і перед гімном, лежить із заплющеними очима та зупиненими думками і чекає занурення, яке не настає.
«Я занадто збуджений», – зрозумів Тарас і знову подумав про Дарку. І подумав про те, що добре б хоч би хвилин десять не думати про неї. Може, тоді він засне, і Дарка просто йому присниться? І він спробував не думати про Дарку, але не зміг. Тому що зараз він думав про те, що не думає про Дарку, хоча йому й хочеться про неї думати.
Він лежав іще півгодини, потім годину. Очі його, як і раніше, були заплющені, а думки зайняті нею, Даркою. Тіло скаржилося на втому, голова скаржилася на передчасну бадьорість. Цей дисонанс дратував.
Він подумав, що добре б послухати гімн кілька разів, аби тіло за його допомогою перемогло бадьорість голови. Але з радіоточки долинали якісь безглузді новини про поліпшення життя та про європейські перспективи.
Стомившись від очікування сну, Тарас опустив голі п'яти на підлогу, всівся. Втоми в ньому явно додалось, але подіти її було нікуди. Вона просто накопичувалася в ньому, як електрика в акумуляторі, що заряджається. Що він потім із нею робитиме? Особливо ввечері, коли вони зустрінуться? Раптом тоді ця втома вирветься і змусить його заснути прямо за столиком у кав'ярні, а Дарка сидітиме навпроти і дивитиметься на нього дивним, сумним поглядом, згадуючи старогрецький міф про побачення Леандра і жриці Афродіти Геро.
Одягнувшись, Тарас вийшов на вулицю і вирушив до найближчого кіоску, що торгував компакт-дисками і дівідішками.
– У вас Гімн України є? – запитав Тарас.
І тут же зустрівся поглядом із хлопчиною, який, здавалося, ледве зі свого віконця не виліз із цікавості й бажання подивитися на автора запитання.
– У нас тут популярна музика, – сказав він після паузи.
– А де можна купити? – зніченим голосом, який уже втратив останню свіжість, поцікавився Тарас.
– Знаєте, – хлопчина, здавалося, зглянувся над дивним клієнтом, – за кіоском у вікні першого поверху клітка з папугою! Бачите?
Тарас відступив убік, заглянув за кіоск і дійсно побачив вікно з кліткою на першому поверсі триповерхового будинку. Повернувся до віконця.
– Там один дурень живе, він точно на гімні схиблений, кілька разів просто так без приводу вмикав його на повну гучність, поки я не викликав міліцію. Можете у нього попросити!
Тарас, пройшовшись по траві, що розділяла стіну будинку і тротуар, зупинився перед вікном. Із божевільним йому спілкуватись не хотілося, йому вистачало спілкування з сусідом із першого поверху. Але стан тіла так дратував душу, що відступати було нікуди. І Тарас постукав кулаком у вікно. Помітив, як налякано заметушився по клітці зелений хвилястий папужка.
Тюль за кліткою від'їхав убік, і у вікні Тарас побачив знервоване обличчя літньої людини. Хазяїн квартири незадоволено й запитально втупився в Тараса.
Тарас показав рукою на кватирку. Старий хазяїн прибрав із підвіконня клітку і відхилив вікно.
– Що потрібно? – запитав він голосом людини, готової до словесної самооборони.
– Мені дуже потрібний гімн, український, – забелькотав Тарас, прохально дивлячись у блакитні очі старого. – Мені сказали, що у вас є…
– Гімн?! – повторив старий, і обличчя його поступово втратило сліди роздратування. – Зайдіть, вхід із двору… квартира тринадцять…
Тарас вдячно кивнув і поспішив по бетонній відмостці просто під стіною будинку до його кута.
Старого звали Назар Орестович. Він уже стояв на порозі своєї квартири, коли Тарас увійшов до парадного. Завів його до кімнати, наповненої старими меблями. Тарасу відразу кинулись у вічі суперсучасний музичний центр, який стояв просто на підлозі біля вікна, і комп'ютер на допотопному письмовому столі.
– Два роки пенсію складав, – із гордістю прокоментував хазяїн квартири, помітивши, на що звернув увагу гість. – А навіщо вам гімн?
– Як навіщо? – вирвалось у Тараса скоріше від нерозуміння запитання, ніж від очевидності відповіді.
– Вибачте, – тут же відступився старий. – Звичайно, бачу, що вам потрібен… У мене тут… – Він відсунув шухляду письмового столу, витягнув кілька компакт-дисків у паперових конвертах. – Ось, візьміть! Просто в подарунок. – Він простягнув диск гостю. – Тільки з однією умовою.
Тарас уже тримав диск у руці, коли до його мозку дійшло слово «умова», що прозвучало з уст старого.
– Із якою умовою? – запитав він із побоюванням у голосі.
– Ви розумієте, ми живемо в такий час… я навіть не наважуся сказати в який…
– Та я розумію. – Тарас кивнув.
– У вас же комп'ютер є?
Тарас знову кивнув.
– Зробіть п'ять копій і роздайте п'ятьом друзям або знайомим. Я на собі перевірив: якщо кожного дня його слухати, він приносить щастя. Просто мало хто його слухає в країні. Тому і країни як би немає… Ви друзям роздайте, нехай слухають. І нехай кожен із них теж по п'ять копій зробить і своїм друзям роздасть. Розумієте?
– Це як лист щастя, чи що? – запитав Тарас.
– Це – гімн щастя, листи ж не звучать! Та й ніякої від них користі! Я сам перевіряв! А ось у ньому, у гімні, закодовано щасливе майбутнє нації, але збудеться воно, тільки якщо вся нація його слухатиме. Щодня! І по багато разів!
– Я слухаю, – признався Тарас. – Кожного ранку… Але мені цього сьогодні не вистачило… По радіо тільки один раз його грають.
– Я їм писав уже, – розуміюче вторив гостю хазяїн. – Просив хоч би тричі на день передавати… їм усе байдуже, аби реклама, а те, що гімн – це реклама майбутнього щастя, вони не розуміють!
Коли Тарас вийшов од старого на вулицю з компакт-диском у руці, повітря здалося йому дивовижно свіжим і запашним.
Він повернувся додому, роздягся. Скопіював файл із гімном на комп'ютер, зайшов у комп'ютерний програвач і вибрав для цього файла режим тривалого повторення. Натиснув курсором на «play» і швидко пірнув під ковдру. Сон настав під час третього повторення Державного гімну.
Розділ 18
На небі світило сонце, що відбивалося в калюжах тротуару. Воно вже світило, коли Тарас прокинувся, хоча крізь сон він виразно чув дріб косого дощу у вікно. Тепер же ні вітру, ні дощу не було. Вечорове чисте небо не відзначалося яскравою синявою, проте його блакитна сріблястість якось заспокоювала Тараса, налаштовувала на неспішні думки. Чи це очікуване цього вечора перше справжнє побачення з Даркою якимось дивним чином заспокоювало його?
Вийшов Тарас із дому дуже рано, майже за годину до обумовленого часу зустрічі. Від його будинку на Пекарській до статуї Діви Марії на проспекті Свободи заледве п'ятнадцять хвилин пішого ходу. Подовжувати шлях штучно, змінюючи та ускладнюючи маршрут, Тарасові не хотілось. І він просто максимально уповільнив крок. Кілька разів зупинявся, знаходячи для таких зупинок причину то в чиєму-небудь вікні, за склом якого сиділа і дивилася на вулицю біла кішка, то звертаючи увагу на старовинні двері з ґратчастим віконцем у стилі модерн.
Зустрівшись в обумовленому місці, вони стояли декілька хвилин біля статуї, спостерігаючи, як зупиняються перед Матір’ю Божою перехожі, як вони моляться й відразу продовжують свій шлях.
Далі вирушили вони у бік площі Ринок і саме там зупинилися біля третьої числом кав’ярні, що трапилася на їхній дорозі.
Її смарагдового кольору рукавички дивним чином гармоніювали з інтер’єром цієї кав’ярні. Темно-зелений приталений жакетик підкреслював любов Дарки до моди тридцятих років. Твідова злегка завужена донизу спідниця такого ж кольору і темніші, але теж зелені шкіряні полуботки доповнювали її образ, і в цьому вбранні вона ніяк не схожа була на працівницю обмінного пункту. Скоріше, її вигляд відповідав образові начальника відділення банку. Проте для начальника їй чогось бракувало. І Тарас швидко зрозумів чого. Її обличчя цього дня було вільне від косметики. Але це не впадало у вічі. Цього вечора її щокам вистачало власної рум’яності та свіжості, її губам – природного малинового блиску.
