Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— Ой, каламутять її попсуї! Був один такий у тюрмі.
Вийшовши з двору, він звернув у степ. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Він відчував, що в його житті от зараз трапилась якась зміна. До цього часу він був просто собі звичайний, хіба що з волячою силою, вибійник, а зараз уже на нього, на Гордія Байду, звіряються люди, просять поради.
Він розправив завжди похилі плечі і, може вперше, випростався на весь свій зріст. Гаряча кров заструмила по жилах.
— Байда ще покаже вам! — погрозив він кулаком, обернувшись до контори. — Пам'ятатимете Байдів!
На скошених нивах жовтіла прошита срібним павутинням стерня і ніжно хрускала під важкими підошвами постолів. По черствих обніжках у сухому бадиллі шарудів вогкий вітер. Де-не-де, розплескані дощами, сиротливо чорніли покинуті копи. Господар їх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю і, може, десь стоїть зараз на кордонах Радянської Росії або пробивається в приволзьких пісках на Царицин, а може, і в Сілезьких руднях копає для німців вугілля. Сухими струпами на степу сиділи селянські шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небі тяглися ключі журавлів у вирій.
Гордій Байда поминув збойку й попростував до шахти, що обгорілим пеньком чорніла на зеленому полі. З околишніх рудень уже більша частина припинила роботу. Занедбані шахти тепер без затрати великих коштів економічно були невигідні для експлуатації. Непевні сили гетьманських багнетів, власники тільки спродували німцям великі запаси вугілля з-під естакад і припиняли роботу. Там, де робітники були і вірили в повернення радянської влади, ще працювали помпи, а там, де залишалися лише діти та старі, шахти безборонно заливала вода.
Шахта № 8 була стара, маленька й занедбана, а тому ледь животіла.
— Ти найматися? — спитав його десятник.
— Найматись.
— А в Калинівці хіба набридло?
— Багато будеш знати…
Десятник прищурив очі:
— А ти думав, тут ще не знають? Я тобі от що пораджу, Гордію: катай у другий район, а тут і не пробуй.
Гордій Байда насупився:
— Гриць Духота у вас?
— Ще тримається. Ну, розкажи, що там — скоро наші повернуться?
Байда запитливо глянув у його примружені очі. Десятник посміхнувся:
— Кажи, кажи, не бійся.
— Нехай вороги нас бояться. Я не з полохливих!
Як і в себе в Калинівці, так і тут Гордій Байда спочатку говорив, що чув, а далі — й що думає сам. Надійшов ще один шахтар і, одкривши рота, мовчки прислухався до їхньої розмови, потім підступив ближче. Скоро довкола них було вже чоловік десять робітників, що працювали на поверхні. Десятник зустрічав кожного примруженими очима, ніби бажаючи просвітити наскрізь… Коли зашкутильгав до них артільник на перебитій нозі, Гордій Байда почув, як десятник застережливо смикнув його за полу. Він притишив голос, а потім і зовсім замовк. Збуджені слухачі, шукаючи причини, обернулися назад і помітили чоловіка з перебитою ногою.
— Винюхувати йде.
— Пасеться, чортяка крива!
— Ану притримай його!
Кочегар почав засукувати рукава, але артільник, боязко озираючись, уже поспішно шкутильгав назад. Гордій Байда виждав якусь хвилину й закінчив:
— От і нам треба. Самим треба братись. Власть і програма більшовицька гарна: за всіх бідних дбає.
Те ж саме запитання, що й у Калинівці, почув він і тут:
— А чи ж скоро?
— Та вже недовго чекати. Як тільки буде сигнал, щоб усі, значить, разом…
Від кого мав бути цей сигнал, він не знав і вийшов із кола з рясним потом на жилавому сірому обличчі. Хто знав його раніше, задоволено посміхнувся. Інші перепитували.
— Хто це?
— Хіба не бачиш? Більшовик якийсь.
— А такий же шахтар, як і ми.
На нього тепер дивилися з особливою пошаною.
— Ми теж тут не сидимо без діла. — І шахтарі кивають на свого десятника Омеляна.
Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважність і за гострий язик. Він умів до ладу вкинути слово, де треба, висміяти шкурників. Духота носив кепку на самій потилиці, а в оголених по лікті руках у нього завжди був який-небудь інструмент. Зараз він тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном. Духота привітно посміхнувся, і вони потиснули руки, як приятелі після довгої розлуки.
— Максим Мостовий хотів вас бачити.
— Уже влаштувався на роботу?
— Роботи в нього вистачає, та тільки життя собаче: ховайся день і ніч.
— А де ж я його побачу?
— Ви збойку знаєте, ту, що німця вкинули?
— Ну то що?
— Навідайтесь туди завтра надвечір.
Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими коліями. Німецька військова халабуда, воркочучи кованими колесами, обігнула шахту і скоро порівнялася з ними. Зустріч з німецькими бундючними солдатами нікому з них не могла бути приємною, і вони мовчки збочили з дороги. Гордій Байда при зустрічі з німецькими солдатами згадував або Ганса, або блакитноокого юнака, що нагадував пастуха.
— Є й серед них люди з понятієм, трудящі.
— Таких тут довго не тримають, — відказав Гриць Духота, — ми тут з двома ніби договорились уже, та ви знаєте Ганса Курца. Мабуть, винюхало начальство, — не знаємо, де й поділись.
— Курц прибігав напередодні: на фронт, каже, посилають.
Від халабуди підійшов солдат із посмішкою на червоних губах. В руках у нього була новенька вуздечка. Всі троє здивовано перезирнулися.
Гордій поторкав пальцями вуздечку й посміхнувся:
— Чи ти хочеш нас загнуздати, чи що? Так на мене — і то велика.
Солдат повісив уздечку на руку й дістав із кишені французький ключ. Річ була потрібна, але не було потрібних грошей. Солдат, гадаючи, мабуть, що й це їм не потрібне, витяг із-за пазухи нові штани.
— Чого це ти сгродуєшся? Додому, чи що, збираєшся?
На губах у солдата заграла задоволена посмішка:
— Яволь!
Усі троє запитливо переглянулися. Гриць Духота й собі з посмішкою на губах запитав:
— А в тебе револьвера або рушниці не можна купити?
— Рефольвер? — солдат подумав. — Яволь, мошна. Рефольвер нейн, можна гвер.
Домовитися перешкодив вершник, що скакав по дорозі. Солдат на мигах показав, що він завтра теж буде проїздити цією дорогою, і побіг до своєї халабуди.
Пригода з солдатом чомусь нагадала усім сімнадцятий рік, і вони знову без слів перезирнулися.
— А не провокація, бува? Мені не подобається той вершник.
Гриць Духота з десятником повернули назад, а Гордій Байда через стерню попростував до другої шахти. Всю дорогу він розмірковував над тим, що сказав німецький солдат, і нарешті прийшов до висновку, що радіти ще зарано: солдат, можливо, збирався тільки у відпустку, а може, до Німеччини повертали цілу частину. Замість неї прийде друга, і нічого від цього не зміниться.
Після хвилинної радості він ще глибше відчув своє прикре становище і вже машинально попростував утоптаною стежкою, що вела в степ.
На сусідній рудні в шахтах працювали тільки помпи. Під естакадами, на путях, заржавілі рейки заростали бур'яном. У мертвих шківах свистів вітер, а копри в сяйві золотого павутиння стояли, мов забуті на баштанах курені. По селищу проходили поодинокі люди. Вони з жалем озиралися на сторонню людину, що даремно забилася сюди, і зникали в своїх похмурих землянках. У сухотних деревах цвіркали синиці. Але Гордій Байда зустрів і тут знайомого вибійника. Він теж уже другий місяць сидів без роботи і мріяв про той щасливий день, коли роздобуде шкапину, складе на воза своє збіжжя і помандрує, за прикладом багатьох, на село, до себе в Росію.
— Щоб хоч цих пикатих не бачити.
— Ти поїдеш, я поїду, а вони нехай грабують? Не діло, Степане. Знаєш, що мій Клим казав: «Революцію хочуть задушити, тату». Взяв рушницю й пішов обороняти. Ото правильно! І нам про це треба подумати.
Він пошарив по кишенях і дістав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».
