Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— Чув, скільки їх напосіло на совєцьку власть?
Скоро біля них зібрався невеличкий гурт. Діти задирали на нього голови, як на терикон, жінки, склавши руки під сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидів кіт і, не спускаючи очей з заклопотаної синиці, грівся під блідим промінням осіннього сонця.
Лягавий
У хаті було темно. Гасові лампи давно вийшли із вжитку, а маленький каганець ледь освітлював понівечені ревматизмом пальці та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.
— Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.
Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи і знову забренькав на балалайці:
— Краще б у книжку заглянув.
— А раніше? От у Митька Куцого є книжка — про розбійника Чуркіна, ото книжка!
Харита звела на сина стомлені очі:
— Він таки доведе тебе до ума.
— А вам що?
Гордій Байда тільки зирнув на сина — і той знітився.
— А чого ж вони в'язнуть зі своїми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатація, знаєш?» Думає, тільки вона й знає. Політичеська яка стала. А ми й без політики укоцали німця. У Гараська тепер хіба ж такий годинник — на п'ятнадцять каменів.
Гордій Байда смоктав цигарку. Від Ількових слів він одкрив рот, і засмалений недокурок із газетного паперу повис на губі.
— Кого?
— Німця.
Байда притишив голос:
— Якого німця! Не базікай.
— Не вірите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфі опинився!
Полювання на німецьких окупантів по всій Україні було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полі, на вулиці, на стійках, а то й на цвинтарі. На Калинівській рудні останній випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту біля динамітного складу солдат на ранок зник безслідно. Винних, звичайно, не знайшли, і постраждали за це двоє випадкових шахтарів, що вранці на тому місці зупинилися запалити цигарки. Гордій Байда догадувався, хто приклав рук до цієї ризикованої справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, і тому на Ількове зухвальство він тільки посміхнувся:
— Ой глядіть, хлопці, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базікати!
Збентежений Ілько змовк і знову забренькав на балалайці.
— А мені ото, хоч і другої вони віри, а шкода. — Харита заморгала віями.
— Все одно колись доведеться їх бити. Думаєш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцію захворів? Може, один-два такі, як ото трус робили, а решта все: о-о! — І для ілюстрації Байда стиснув кулак. — Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.
У хаті запала тиша. Тільки в кутку шкрябала миша. Але Гордій Байда своїм гострим слухом вловив скрадливі кроки попід стінкою, в якій було віконце. Ці кошачі кроки він чув уже декілька разів. Почалося з того часу, коли до нього вечорами стали заходити погомоніти то Гирич, то Семен Сухий або Кіндрат Сусідка, Байда діставав потерту газету «Донецкий пролетарий», і вони починали над нею мріяти. Байда двічі пробував застукати цього таємного гостя. Але кожного разу, поки він встигав оббігти землянку, там уже нікого не було. Один раз, правда, він біля причілка зіткнувся з темною постаттю, вже простяг руку, щоб схопити, і злапав Митька Куцого, що перед тим, як зайти до Ілька, чистив об ріг призьби заболочені чоботи.
Таке настирливе підглядання починало дратувати Байду. Сьогодні він вирішив перехитрити верткого чоловіка і, підморгнувши Ількові, хукнув на каганець. Трохи почекавши, вони навшпиньки вийшли в сіни. Щоб сінешні двері не рипіли, Байда ще вдень помастив іржаві завіски салом, але Ілько зачепив цеберку, і вона загриміла по долівці. Як хутко потім вони не оббігли з обох причілків землянку, але вже нікого біля вікна не застали. Навіть близько жодної живої душі не знайшли.
Гордій Байда роздратувався і поклав, хоч би довелося витратити ніч, але спіймати цього таємного відвідувача.
До Ілька сказав:
— Іди спати.
Сам він вийшов на вулицю й попростував через майдан на край селища до Гриця Духоти. У призначений час він ходив на збойку, просидів там, як дурень, цілу годину й нікого не дочекався.
«Що вони, глузують з мене, чи що?»
У комендатурі світилися всі вікна. Повз вікна ходила якась постать і своєю тінню стирала жовті плями на землі. Сьогодні по шахті пішла поголоска, що ніби на станції з німецьких офіцерів солдати уже зрізають наплічники. Ті солдати, що були на рудні, теж ходили, мов кури, зігнані з сідала, навіть почали посміхатися до робітників і запобігливо уступатися з дороги.
— Може, і в них революція почалась? — говорив до себе Байда…
Не маючи тепер такої інформації, яка була у в'язниці, Гордій Байда переживав почуття, подібне до глухоти, і це дратувало. Він навіть носом чув, що вже тягне свіжим повітрям. Гриць, напевне, має які-небудь відомості, і Байда досить енергійно постукав у двері. У хаті відразу погасло світло. Густе бубоніння голосів теж стишилось, немов перед носом у нього зачинили двері, оббиті матою. Він підійшов до вікна і вже тихше подзьобав пальцем. Рука одхилила запинало, і жовта пляма прилипла до шибки.
— Грицю, це я.
— Ви самі?
Байда згадав про таємного відвідувача й насторожено озирнувся.
— Та більше не видно нікого.
Запинало знову впало на вікно, і після паузи прочинилися двері.
— Заходьте. — Він прошепотів це ледь чутно, і Гордій Байда від цього пройнявся таємничим настроєм.
У маленькій, повній цигаркового диму кімнаті каганець стояв під стільцем, а довкола кривого столу і на лаві в сутінках сиділи Василь Моренко, Гнат Убогий, Семен Сухий, десятник із восьмого номера, його звали Омеляном, та ще Власов із Платонівки з гармонією на колінах і затушкана в теплу хустку Маруся. Біля ліжка, де залишалося три кроки вільного місця, ходив у потертій шкіряній куртці Максим Мостовий.
Гордій Байда від такої зустрічі знітився і, затуливши собою двері, далі не рухався.
— Ти лягавого за собою не привів? — спитав Убогий, наставляючи до вікна вухо.
— Оглядався, так не видно було. До мене теж унадилась якась чортяка. Я вам не заважаю?
— Сідай, — сказав Мостовий. — Що чувати про Клима?
— Давно вже не мав звісточки. Може, ти що чув?
— Чув. Живий, здоровий і недалеко. Під Бєлгородом. Червона армія, товариші, готується Україну визволяти.
— От дякую тобі, що сказав, а то люди питають, де наші? А я й сам не знаю. Та ще хтось пускає чутки, що ніякої нашої армії немає, розбіглась, а правителі повтікали до Москви.
— Брехня! Так і кажи всім: Тимчасовий робітничо-селянський уряд України не розбігся, а продовжує працювати в Курську. І Артем наш там. Гадаєте, повстання, які вибухали й вибухають на Вкраїні, і всі страйки отак самі по собі виникають? Усе це треба було організувати, а потім і керувати. Ми не хвалимось, німецькі газети самі пишуть, що громадянська війна на Україні набирає форм добре організованої партизанської війни. А «Киевская мысль» так та просто пальцями на нас указує — по селах, каже, розбрелися більшовики, які агітують селян. Правда, агітують. Усе це організовує наш уряд і Центральне бюро комуністичних організацій на окупованій землі. А тепер готують до наступу і Червону армію.
— А з німцями ж як? — запитав Гнат Убогий. — Кажуть, що в Німеччині теж революція почалась.
— Це факт. Революція в Німеччині — це значить кінець окупації! Але в цих частинах, що душили Україну, не дуже щось радіють з революції. У солдатські Ради пролізли офіцери. Кажуть, що не будуть уже втручатись у війну нашу з гетьманом, виїдуть до Німеччини, але щоб їх пропустили із зброєю.
— А навіщо тепер їм зброя?
— Зрозуміло навіщо. Душити свою революцію!
