У дзеркалі, у загадці - Ґордер Юстейн (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Вона з усієї сили копнула ногою стілець:

— Якщо це правда, то де ж справедливість?

Аріель мав дещо приголомшений вигляд, однак не перестав баламкати ногами:

— Тоді більше не говоритимемо про це.

— Не знаю, чи взагалі мені ще хочеться про що-небудь говорити.

Аріель умить перестав гойдати ногами:

— Ти сердишся, Сесіліє?

— Чого б це?

— Бо я тут.

Вона втупила погляд у підлогу:

— Я тільки не можу погодитися, чому світ не створено трішки інакше.

— Про це ми також уже розмовляли. Певно, уже не раз траплялося тобі намалювати щось дуже гарне, однак малюнок виходив не зовсім такий, яким ти його задумала…

— Це трапляється майже постійно. Тому процес малювання і є такий цікавий. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде з-під твоєї руки.

— Отож, ти не владна над своїм витвором.

Сесілія не відповіла, заговорила щойно за якийсь час:

— Якби мені треба було щось намалювати і я знала, що мій малюнок оживе, то не малювала би будь-що. Я б ніколи не відважилася дати життя і тому, що не могло б опиратися отим агресивним кольоровим олівцям.

Ангел стенув плечима:

— Та все ж фігури, які ти намалювала, розуміли б тільки дрібку. Вони б не бачили одні одних в очі.

Сесілія важко зітхнула:

— Усі ці твої загадки починають діяти мені на нерви.

— Вибач. Я не хотів дратувати тебе.

— Хтось сказав: найважливіша проблема — бути чи не бути. Я погоджуюся з ним. Або з нею. Але ж ти казав, що плоть і таке інше не мають ваги у світі душ…

— «Бути чи не бути», — повторив Аріель. — Добре сказано, поміж цими двома поняттями немає нічого.

— Думаю, що на землі ми лише один-єдиний раз. І більше ніколи сюди не повернемося!

— Я знаю, ти дуже хвора, Сесіліє…

Вона перервала:

— Але я не дозволю тобі питатися, що мені болить. Нікому не дозволено говорити про це, навіть ангелам на небі.

— Я хотів тільки сказати, що прийшов сюди, аби розрадити тебе.

Сесілія пирхнула:

— Розрадити!

Аріель знявся з письмового столу і закружляв кімнатою.

— Коли я постарію, — сказала Сесілія, — і помру, то знову стану дитиною. І житиму на небі, як і ви. Ми будемо ніби Одінові ворони. Гм, картина мені подобається…

— Думаєш? — спитав Аріель.

— «Думаєш?», «думаєш?» Це тобі знати!

Ангел завис у повітрі над ліжком, заслонивши собою старовинне намисто з перлів та грецький календар з кошенятами:

— Створений Богом світ людей і небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх.

— Тоді я поговорю з татом або з бабусею.

— Вони також належать до великої містерії Бога, — кивнув ангел.

— А сам ти стрічався з Богом? Маю на увазі, особисто?

— Я у цю мить сиджу віч-на-віч з маленькою частинкою Бога. Те, що я бачив чи що розмовляв з його часточкою, означає, що я бачив і розмовляв з ним самим.

Сесілія задумалася:

— Якщо усі зустрічі з Богом відбуваються саме так, то важко буде стати йому на ногу.

Аріель заговорив знову:

— Пам’ятаєш, що сказав Господь на хресті?

Сесілія кивнула. Останнім часом бабуся багато читала їй із Біблії, але саме ці слова вона забула:

— Скажи!

— Він мовив: «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?»

Сесілії блисла думка. Раніше вона не замислювалася над цими словами. Бо якщо Ісус — Бог, то Бог розмовляв сам із собою на хресті. Можливо він розмовляв із собою й тоді, коли промовляв до своїх учнів у Гетсиманському саду? Вони навіть не здригнулися, коли його схопили.

— «Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?» — повторила Сесілія.

Аріель підлетів ближче. Він заглянув їй у вічі своїми сапфіровими оченятами і сказав:

— Говори це, Сесіліє! Говори знову й знову. Бо щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з великим творінням Бога.

Вона спробувала позбирати усі свої думки докупи.

— Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? — спитала вона.

Ангел похитав лисою голівкою:

— Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.

Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.

— Дуже глибока думка, — мовила вона.

— Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров — це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.

— Справді?

— Плоть і кров — не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.

Сесілія сплеснула руками:

— Не знаю, що й казати.

— Привітай себе…

— У мене ж не день народження!

Ангел похитав головою:

— Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.

Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:

— Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.

— Тільки оце ще! — вигукнув він.

Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:

— Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…

І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.

— Ви усі тут?

Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.

— А де Лассе?

— Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.

— Я хочу поговорити з бабусею.

— Нам з татом вийти?

Вона кивнула.

Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.

— Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? — запитала Сесілія.

— Звичайно, пригадую.

— У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…

— Тепер ти розповідаєш мені казку, — мовила бабуся.

Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:

— Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…

Сесілія спинила бабусю:

— Це я й хотіла сказати…

— Що саме?

— Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.

Бабуся міцніше стиснула її рученята:

— Навіщо говорити про це?

— До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, — сказала Сесілія.

— Чудово все пам’ятаєш.

— Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?

Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.

— Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, — попросила Сесілія.

Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.

— Можеш щось записати для мене?

Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:

— «Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…»

Бабуся підвела очі від записника.

— Хіба не глибока думка? — запитала Сесілія.

Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.

— Ти плачеш? — спитала дівчинка.

— Так, я плачу, дитинко.

— Тому, що це так гарно чи так сумно?

— І гарно, й сумно водночас.

— Це ще не все.

— Кажи далі…

— «Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…»