Лялька - Прус Болеслав (серия книг txt) 📗
Вокульський мовчки віддав їй листа.
— Справді так? — жваво вигукнула вона. — Значить, ви її не любите?.. В такому разі розмова про неї не вчинить вам прикрості. Бо я мушу або помирити вас… або… нехай уже бідна дівчина перестане мучитись… Ви упереджені проти неї… і несправедливі… Це нечесно. Порядні люди так не роблять, не можна збаламутити дівчину й покинути, як зів’ялий букет…
— Нечесно! — повторив Вокульський. — Скажіть мені, будь ласка, якої ж чесності можна сподіватись від людини, котру згодували приниженням і стражданням, стражданням і приниженням?
— Але поряд з цим у вас були й інші хвилини?
— О, так! Кілька привітних поглядів та кілька добрих слів, які в моїх очах мали ту єдину ваду, що… були фальшивими.
— Але тепер вона жаліє про це, і якби ви повернулись…
— Чого?
— Щоб дістати її руку й серце.
— А вона щоб залишила другу руку для знаних і незнаних поклонників?.. Ні, пані, годі з мене цих змагань, в яких мене били панове Старські, Шастальські та ще хтозна-які!.. Я ие можу відігравати роль євнуха коло свого ідеалу і вбачати в кожному мужчині щасливого суперника або небажаного кузена…
— Як це неблагородно!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Отже, за одну похибку, зрештою, невинну, ви нехтуєте коханою колись жінкою?..
— Щодо кількості тих похибок, то дозвольте мені мати власну думку; а щодо невинності… Боже мій! В якому ж я перебуваю жалюгідному становищі, коли навіть не уявляю, як далеко сягає їх невинність.
— Ви припускаєте?.. — суворо запитала пані Вонсовська.
— Я вже нічого не припускаю, — холодно відповів Вокульський. — Знаю тільки, що в мене на очах в формі нібито приятельських стосунків відбувався звичайнісінький роман, і цього з мене досить. Я розумію жінку-дружину, яка обманює чоловіка; вона може виправдуватись тягарем подружніх пут. Але щоб вільна жінка обманювала чужого чоловіка… Ха-ха-ха!.. Це вже, їй-богу, робиться з любові до мистецтва… Мала ж вона можливість віддати перевагу Старському — і всім їм. Коли ж ні! їй треба було в своєму почті мати ще йолопа, який її любив і готовий був для неї всім пожертвувати. І щоб остаточно зганьбити людську природу, вона хотіла саме з мене зробити ширму для своїх любовних шурів-мурів… Ви можете собі уявити, як кпили з мене ці люди, котрі так легко здобували її прихильність?.. А можете ви зрозуміти, яке це пекло бути смішним і в той же час нещасним, так ясно бачити своє приниження і в той же час усвідомлювати, що воно незаслужене?..
У Вонсовської тремтіли губи; вона ледве стримувала сльози.
— А може, все це ваша фантазія? — спитала вона.
— Ні, пані!.. Скривджена людська гідність — це не фантазія.
— Що ж далі?
— Що ж далі? — відказав Вокульський. — Я схаменувся, взяв себе в руки, а тепер маю хоч ту втіху, що моїм супротивникам не пощастило остаточно взяти наді мною гору.
— І це ваше остаточне рішення?
— Пробачте, пані, я розумію жінку, котра віддається з любові або продається через злидні. Але ніяк не можу зрозуміти духовної проституції, що діється без потреби, з холодним розрахунком, та ще й прикриваючись фальшивою доброчесністю.
— Отже, є вчинки, яких пробачити не можна? — тихо спитала дані Вонсовська.
— Хто і кому повинен пробачати?.. Пан Старський напевне ніколи не образиться за такі речі, а може, ще й рекомендуватиме своїх приятелів. А про інших можна не турбуватись, маючи таке численне й добірне товариство.
— Ще одне запитання, — мовила пані Вонсовська, встаючи. — Можна знати, що ви маєте робити надалі?
— Якби я сам знав…
Вона подала йому руку.
— Прощавайте.
— Зичу вам щастя!
— О!.. — зітхнула вона і швидко вийшла в сусідню кімнату. «Здається, — думав Вокульський, ідучи вниз сходами, — я влаштував заразом дві справи. Хто його знає, чи не має Шуман рації?»
Від Вонсовської він поїхав на квартиру до Жецького.
Старий дуже змарнів і насилу підвівся з крісла. Вокульського глибоко зворушив його вигляд.
— Ти не сердишся, старий, що я так давно не був у тебе? — спитав він, тиснучи йому руку.
Жецький сумно похитав головою.
— Хіба я не знаю, що з тобою діється? — відповів він. — Погано, погано на світі!.. І дедалі стає гірше…
Вокульський сів і задумався. Жецький почав говорити:
— Знаєш, Стаху, думаю я, що мені час уже вирушати до Каца та до моїх піхотинців, а то вони десь вишкіряють на мене зуби — чи я, бува, не дезертирував… Я знаю все, що ти задумаєш зробити, — буде розумне A добре, але… чи не краще було б все-таки одружитися з пані Ставською?.. Вона ж ніби твоя жертва…
Вокульський вхопився за голову.
— Господи! — крикнув він. — Коли я виплутаюсь нарешті з цих бабських тенет!.. Одна запевнила себе, що вона моя жертва, друга стала моєю жертвою, третя хотіла б нею стати, а ще знайшовся б з десяток таких, з яких кожна охоче прийняла б у жертву мене з моїм багатством… Цікава країна, де жіноцтво грає першу скрипку і де нема ніяких інших інтересів, крім щасливої або нещасливої любові!
— Ну, ну, ну, — заспокоював його Жецький. — Я ж тебе на мотузку не тягну!.. Тільки казав мені Шуман, що тобі негайно треба завести роман…
— Мабуть, ні, — мені швидше треба змінити клімат, і я вже прописав собі ці ліки.
— Виїжджаєш?
— Найпізніше післязавтра в Москву, а тоді… куди бог пошле…
— Ти щось надумав? — таємничо спитав Жецький.
Вокульський задумався.
— Я ще нічого не знаю; вагаюся, немов гойдаюсь на височенній гойдалці. Часом мені здається, що я ще зроблю щось корисне для світу…
— Ага, от, от…
— Але бувають хвилини, коли мене поймає такий розпач, що хочеться провалитись в землю з усім, до чого я тільки доторкався…
— Це вже нерозумно… нерозумно, — зауважив Жецький.
— Знаю… Отож не дивно буде, що я колись нароблю або славного розголосу, або скінчу всі порахунки з цим світом…
Вони просиділи вдвох до пізнього вечора.
Через кілька днів розійшлась чутка, що Вокульський кудись рантом виїхав і, може, назавжди.
Все його рухоме майно, починаючи від меблів і кінчаючи кіньми з екіпажем, за недорогу ціну купив Шлангбаум.
Розділ шістнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися «зулусами».
Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина.
Чи так воно справді, не знаю, бо вже з самого липня не читаю газет і не люблю говорити про політику.
Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації.
А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей.
Навіть гірше, ніж баламутить, — просто душу вивертає.
Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню [137]. Такі страхіття друкують тепер в газетах!..
Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.
Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від’їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться.
Лісецький завжди любив перебільшувати.
Здоров’я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.
137
Кеніг Юзеф та Суліцький Ефмунд були в той час редакторами варшавських консервативних газет, — «Газети Варшавської» та «Газети польської». Обидва також писали статті з питань міжнародної політики.