На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Дурні ви! – пхикала Лілька. – Жити треба з мужика. Інше – фігня.
– А давайте до Києва поїдемо, – пропонувала Вітка. – Там тих дизайнерів… Прилаштуюся біля когось.
– Може, краще до Одеси? Чи Ялти? – безнадійно встрявала Майка, бо ж море і від мами недалеко.
– Гілю, яка Ялта?! Вітко! Слухайте мене! До Москви, а потім у Європу! – Лілька вже все вирішила.
– А що ми там робитимемо? – губилася Майка.
– Те, що і всі інші! Шанс ловитимемо! – пояснювала Лілька. – Втрьох легше. Знімемо одну хату на трьох. Як мені пощастить, вам поможу, а ви мені, як вам вигорить.
– Кажуть, у Москві модельні агенції просто з вулиці дівчат висмикують. Підемо в моделі? Чи до шоу якогось на телебачення. Щось утнемо таке, щоби нас помітили… – звивалася Вітка.
– Дівки! Давайте заприсягнемося. Що ніколи не покинемо одна одну, – одної ночі виголосила Лілька. Навіть страшну клятву придумала: «Хай та, хто слово порушить, до скону на стрілці китайськими сонцезахисними окулярами торгує…»
Сама першою клятву й порушила – чкурнула з Генічеська за рік до закінчення школи, коли Майці виповнилося шістнадцять. Разом із сорокарічним москвичем, що в нього просто посеред Генічеська зламалася файна тачка, якою він мчав до Криму, а Лілька якраз поряд тирлувалася. Згодилася показати мужчині станцію техобслуговування. Він натомість пообіцяв їй показати цілий світ. Лови шанс…
Вітка – ще одна зрадниця! – того ж літа по великій любові зійшлася з випадковим відпочивальником із Вінниці. Так літала – тільки восени докумекала, що вагітна, а аборт робити вже запізно. Кинулася вінницького кавалера видзвонювати, бо ж обіцяв повернутися за три місяці з обручкою – де там. І слід прохолов.
Майці наче руки-ноги обрубали: куди без подруг пнутися?… Образилася смертельно, пішла на базар, витратила відкладені на втечу гроші на шкіряне пальто з лисячим комірцем: прощавайте, красні мрії.
До школи не повернулася, хоч мама благала: «Вчися, бо бігатимеш з крамом по стрілці, як я…»
– А що краще?
– Бухгалтером можна…
– Гроші чужі рахувати?
– Зате в теплі. В офісі.
Майка вдягла шкіряне пальто, подибала на околицю міста, де місцевий підприємець Зима цех із виготовлення пельменів відкрив. «Пельмені від Зими!» Красиво… До весни місила кляте тісто, у березні перестріла класну керівницю.
– Ну, що ви витворяєте, дівчата?! – дорікала Майці, ніби вони втрьох із Лількою й вагітною Віткою перед учителькою стояли. – Одна в мандри подалася, друга народить із дня на день, третя рукам дає роботи, не голові. Хоч останні місяці до школи походи, Гілко. Хіба тобі атестат не згодиться?… Після школи що робитимеш?
– Не знаю, – призналася Майка. – До інституту не збираюся.
– Скоро без атестату й у прибиральниці не братимуть! – налякала вчителька. – Повертайся негайно! Як допоможеш в оформленні школи до випускного – буде тобі атестат. Ми вже й ескізи підготували.
От і згодився Майчин талант один в один перемальовувати будь-що з готових зразків. Розривалася: зранку за партою позіхала, після обіду розмальовувала шкільні стенди, увечері пельмені ліпила. Та все мріяла: «Скоріш би сезон…» Ресторан, чайові, море… Заробить – тоді вже і за життя подумає. Ятку, може… З морозивом.
Атестат отримала за тиждень після того, як Вітка народила безбатченка Славка. Припхалася з ним до подруги.
– Вітко. З нас трьох тільки я школу закінчила.
– І що воно тобі дасть? – Вітка відірвала немовля від грудей, поклала до колиски, сховала в кишеню пачку цигарок. – Гайда на море… На наше місце. Бо за годину мама на роботу піде, до малого маю повернутися.
Курили на хвильорізі – а все не те. Лілька втекла, у Вітки молоко з грудей тече, мрії без крил – усі під ногами дрібними камінцями валяються, наче відібрали в мрій шанс. Туга хвилями.
– Тепер поїдеш із Генічеська? – спитала Вітка.
– Аби з тобою. І Лількою. Як мріяли. А так – куди? – пробурмотіла Майка, ніби без подруг усі шляхи їй – з Генічеська в Генічеськ.
– А малюєш… Могла б до цих… До художників якихось прибитися.
– Ти ж знаєш, не малюю. Тільки перемальовую з готового.
– І що з того? Може, і таке комусь згодиться.
– Куди я сама?
– І що робитимеш?
– І так без діла не сиджу. Пальці від пельменів попухли. Скоріше б сезон.
Вітка усміхнулася нахабно, вщипнула Майку за живіт.
– «Сезон, сезон»… Давай худни, Гілю, бо жодний мужчинка на тебе не гляне.
Майка насупилася, ляснула Вітку по долоні.
– На тебе вже глянув. Носишся тепер…
– А, то пусте. Малий – не завада. От побачиш, ми з тобою тут ще таких крутеликів собі відірвемо, Лілька помре від заздрощів. Припхається зі своїх мандрів, а ми тут такі… У шоколаді.
– Дівчата в ресторані казали: курортники досвідчених люблять. Щоби все вміли, – поділилася Майка достовірною інформацією.
– А ти не вмієш? – здивувалася Вітка. Глянула на Майку із прикрістю. – У тебе що – й досі ні з ким не було?
– Сто разів було! – збрехала Майка.
– І з ким?
– Ти його не знаєш… – ледь відкараскалася. Та Вітка і за тиждень, і за два все цікавилася: «Хто ж там такий у тебе завівся, Гілю? Відкрийся подрузі!» Аби задовольнити настирливу Вітку, Майка вигадала технолога з пельменного цеху, що він нібито приїхав із Херсона, закохався в Майку й навіть вирішив заради неї навіки залишитися в Генічеську. Для переконливості тягала по Вітчиній кімнаті важке крісло – «вагітність скидала»…
Та одного дня вирішила: ну, скільки можна брехати?! Час уже якось надолужувати… Однокласниці з тринадцяти років як не про кунілінгус, так про фалоімітатори… А Майка тільки й того, що цілувалася із сусідським Олегом рік тому, коли хлопець навідався до матері з Одеси, де навчався в морехідці. І ще два місяці по тому трусилася від безпідставного гидкого страху завагітніти. Вітка б відрубилася від сміху.
Доля відгукнулася на Майчині жадання тієї ж миті – на, спробуй. Саме сезон розпочався, Майка кинула пельмені, знову побігла до ресторану. А там такий собі Арсен, племінник хазяйський, глянцева реальність: окуляри «Рейнбоу», шмотки з крокодилами, капці «Гуччі»… За дупку не щипав, як дебіли місцеві й гості п’яні, парфуми подарував, на катері в море вивіз разом із компанією гучною і не потяг до каюти – шампанським частував, у вічі заглядав. Так зачарував, Майка навіть збрехала Вітці, що кинула херсонського технолога заради гарячого кавказця. А що робити, аби сподобатися Арсенові, і гадки не має. Вітка тицьнула Майці жменю презервативів, веліла купити сексуальну білизну – і вперед!
Того ж дня Майка побігла на місцевий базар, передивилася купу трусів і ліфчиків, засумувала: не те, не те… Заскочила в крамничку з пафосною назвою «Венеція», де місцеві ніколи нічого не купували, бо ціни ломові, а приїжджі не цуралися. Тільки наблизилася до стійки з жіночою спідньою білизною, серце завмерло: є! Напівпрозорий біло-рожевий комплект, ідеальний, як… саме кохання.
– Дві тисячі! – хазяйка «Венеції» поруч. – «Вікторія-сікрет»! Для тих, хто має гарний смак!
«Хто має гроші!» – бідкалася Майка, бігла додому стрімголов: перевдягтися, причепуритися і на роботу. Хазяїн не прощає запізнень, а Майці зараз ніяк не хотілося вилетіти з ресторану. Арсен…
Він чекав. Перехопив Майку біля вхідних дверей.
– Завтра… Опівдні… В Ялту на три дні. Поїдеш зі мною?…
Мамо рідна! От він, шанс! Гостям усміхалася, тарілки літали – не билися. Хазяїн – людина! Відпустив, не скривився: «Відпочинь! Еля тебе підмінить». Арсен бісики очима пускав, серце калатало. До дощатого сараю увірвалася:
– Мамо! Дві тисячі гривень! Благаю! У тебе ж є! Квартиранти ж тільки розплатилися…
– Сама знаєш. Колонку газову міняти треба. І батареї.
– Я зароблю й віддам! Присягаюся!
– Що за пожежа?
– У Крим! На три дні!
– Тобі тут моря замало?!
– Мамо! – крикнула відчайдушно, аж тітчині собаки загавкали. – Благаю. Іншої нагоди не буде!
Мама зітхнула з прикрістю, полізла до кишені… Дістала з неї шоколадну цукерку, простягнула доньці…
