Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
2. РОЗПОВІДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО
Він прийшов до пам’яті у вже знайомій йому маленькій каюті, на тому ж таки вузькому ліжку. Біля нього сидів Валенто Клаудо — і його добре, лагідне обличчя було стурбоване, він не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повільно розплющив очі, Валенто обережно поплескав його по плечу.
— Нарешті, — мовив він, посміхаючись. — Нарешті, хлопче, ти опритомнів. Ех ти, орел! А мені, між іншим, здавалося, що ти взагалі міцний! Ну, як ти себе почуваєш?
— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.
— Ну, то й гаразд, що добре, — вів тим часом Валенто Клаудо. — Все ж таки, бери ось, випий оце. — Він простягнув юнакові склянку з якоюсь жовтуватою рідиною. — Воно мусить тебе підбадьорити, зміцнити…
Олесь повільно пив ароматну й солодкувату рідину і дивився на руки Валенто. Які вони міцні й великі, справжні руки робітника — і в той же час спритні й лагідні. Ось Валенто взяв його зап’ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, — і зробив це так м’яко, так обережно і вміло, наче був досвідченою медичною сестрою!
— Випив? Ну, я бачу, все стає на своє місце, та й пульс у тебе вже рівний, — ще раз поплескав він юнака по плечу. — Можеш сідати і навіть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усі чимсь зайняті, всі мають своє діло. Один ти нероба, тільки й того, що лежиш, наче безнадійно хворий. А насправді ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрізь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сідай!
Олесь сів на ліжку. Справді, він тепер відчував себе набагато краще.
— А тепер вставай, вставай негайно! — навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнакові грізний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо сміху — такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо підійшов до вікна. — Еге, та ми вже під’їжджаємо, — мовив він, наче юнак знав, про що йде мова.
— Куди під’їжджаємо, Валенто?
Олесь і собі подивився у вікно. За прозорим грубим склом він побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рідкою пожовклою травою. Де-не-де підносилися руді скелі — і так безлюдно було навколо, що здавалося, ніби ніколи тут і не ступала людська нога. Ані будинку, ані дерева — самий голий степ і скелі… А «Люцифер» помітно уповільнював швидкість.
Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навіть сумним. Та й голос бринів незвично, коли він заговорив:
— Це місце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на карті. Але настане час — і тут, у цьому скелястому степу, височітиме величний пам’ятник. Бо це місце шанує кожен чесний іберієць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ більше за власне життя…
Він замовк. Олесь нічого не розумів і тільки запитливо поглядав на Клаудо.
— Зажди трохи, Олесю, — сказав Валенто. — Я спитаю Капітана. Якщо він дозволить, я візьму тебе з собою. Зажди тут! — і вийшов з каюти.
"Люцифер" спинився. Він стояв серед голого степу, в місці, яке нічим не відрізнялося від інших, повз які він щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазі Клаудо, коли говорив таким піднесеним голосом про це зовні нічим не примітне місце?..
Пролунав уже знайомий юнакові мелодійний дзвінок, який, мабуть, був сигналом про зупинку і вихід з «Люцифера». Двері каюти розчинились, і в них показалася міцна, кремезна постать Валенто.
— Ходімо, Олесю, — сказав він. — Капітан дозволив мені взяти тебе з собою.
Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з інших дверей з’явилося ще кілька чоловік у таких самих робочих синіх комбінезонах, як у Валенто Клаудо. Ці люди вийшли з автомобіля і повільно рушили кудись убік від шляху — слідом за Сивим Капітаном, який, мабуть, вийшов раніше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потім м’яко взяв юнака за руку і пішов туди, куди вирушили його товариші.
Капітан ішов кроків за п’ятнадцять попереду. Як і завжди, він був без кашкета, вітерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з сріблястим сивим пасмом. Він ішов рівними, впевненими кроками, вибираючи шлях поміж камінням і скелями. І тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капітана був чи не цілий оберемок квітів — червоних та білих троянд і гвоздик. Що це могло означати?..
Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:
— Ці скелі, Олесю, бачили те, що навіки залишиться в серці іберійського народу. Вони бачили славних героїв, які віддавали життя за волю і щастя народу; бачили злочинців і вбивць, які, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрілювали тих героїв… А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповім тобі.
Голос Валенто звучав глухо і схвильовано.
— Ще тоді, коли кривавий Фернандес захоплював владу, він знав, що зможе перемогти й утриматися тільки в тому разі, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкоді. А на перешкоді йому стояли чесні люди. То були люди, які розуміли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужників і наймитів кінець народній волі, несе народові злидні й лихо. Ці люди вирішили боротися проти Фернандеса до кінця. І вони перемогли б, вони вигнали б з країни і самого Фернандеса, і його поплічників, коли б фалангістському генералові не допомагали зброєю чужоземні фашисти, які підтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї — і вони змушені були відступати перед озброєними до зубів головорізами Фернандеса…
Валенто на хвилину замовк — і Олесь не смів порушити мовчання, бо відчував, як тяжко його другові згадувати й говорити.
— Патріоти відступали, — вів далі Валенто Клаудо. — Вони змушені були відступати в цей степ, відстрілюючись із-за скель. А фалангісти оточували їх. І не було вже ніякого виходу… Патріоти відстрілювались до останніх патронів. Але скінчилися й вони, ті лічені патрони… Патріоти не могли навіть кинутися в рукопашний бій, бо назустріч їм били автомати й кулемети фалангістів. Що лишилося їм робити? І вони вийшли з-за скель назустріч убивцям, тримаючись за руки і співаючи пісню патріотів… Фалангісти не задумалися ні на мить. Вони відкрили автоматний і кулеметний вогонь, впритул розстрілюючи чоловіків і жінок, старих і молодих, заливаючи суху землю гарячою кров’ю людей, в яких не лишалося ніякої зброї, крім гордої пісні патріотів… Люди падали біля цих скель і вмирали… А тих, хто не мав щастя вмерти відразу, фалангісти добивали пострілами в голову…
— Мерзенні вбивці! — вихопилося в Олеся, що відчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.
— Так загинули майже всі патріоти, оточені фалангістами серед цих скель, — продовжував похмуро Валенто Клаудо. — Випадково врятувалися лише поодинокі люди, які знепритомніли від ран і фалангісти вважали їх мертвими… Скільки врятувалося тоді патріотів? Може — п’ять, може — десять… із кількох сотень тих, що загинули тут… Один з них лежав отам, біля тієї високої скелі. Він опам’ятався вночі, коли фалангісти вже пішли. Побачив навколо себе гори трупів, гори мертвих друзів… і хотів залишитися серед них і померти разом з ними, померти, як і вони… бо навіщо людині жити, коли вмерли ті, кого вона любила і хто любив її?.. Але тієї ж ночі сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстріл. Вони поховали мертвих і винесли звідси кількох живих… в тому числі і цю людину…
— І це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! — збуджено вигукнув Олесь. Він і сам не знав, звідки виникла в нього ця впевненість, але юнак усією душею й серцем-відчував, що то був Валенто Клаудо: стільки суму, стільки щирого глибокого почуття бриніло в його голосі…
— Хіба це, Олесю, має значення? — гірко посміхнувся Валенто. — Хай то був я, — що змінюється від цього?.. Загиблих друзів і товаришів не врятуєш, не повернеш до життя… Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за місце… і чому воно священне і для мене, і для всіх тих, хто любить народ Іберії, пригнічений кривавим Фернандесом і його поплічниками…
— І тут буде ще великий пам’ятник, буде, Валенто, я вірю в це! — палко сказав Олесь, стискаючи міцну руку свого друга і заглядаючи йому в очі.
