Михайло Грушевський - Тагліна Юлія (читать книги полностью без сокращений .TXT) 📗
Однак уже наступного дня після відповідної «обробки» М. Чечель визнав «свою приналежність до контрреволюційної організації, що мала на меті повалення Радянської влади, й до складу якої входили Христюк, Голубович, Євген Филипович, Лизанівський, Грушевський».
Грушевський розумів, що влада знову хоче використати його ім’я, авторитет у власних розрахунках. Розумів він і те, що все йде до чергового показового процесу і йому доведеться грати на цьому процесі провідну роль. І тоді Грушевський наважився на крок, який зруйнував задуми чекістів щодо проведення показового процесу: він спростував версію про наявність «УНЦ» і свою керівну роль у ньому.
Одним із свідчень незадоволення Москви невдалою спробою харківських чекістів зробити вченого лідером «УНЦ» можна вважати короткий, але виразний документ – службову записку від 19 квітня 1931 року начальника секретно-оперативного управління ОДПУ Ю. Євдокимова до В. Балицького. «Особисто тов. Балицькому. Надсилаю два документи: рапорт від 4.IV.31 і запис розмови т. Агранова з професором Грушевським від 15.ІV.31. До відома та належних висновків. Євдокимов».
Висновки, як ми знаємо, зробили: 50 осіб, обвинувачених в участі в «УНЦ», засудили у лютому 1932 року у «закритому порядку», а М. Грушевський залишився під пильнуванням ДПУ-НКВС не просто до кінця життя, а до його останніх хвилин.
Марія Сильвестрівна, приїхавши до Москви, не впізнала свого чоловіка, так він змінився. Він багато не говорив, але розказав тільки, що в Харкові його довго допитував слідчий Южний, увесь час загрожував, кажучи між іншим, що зашле дочку на Соловки на 10 років. «Якби ще раз отаке – не витримав би», – зірвалося у Михайла Сергійовича.
Із метою одержання інформації чекісти активно використовували агентуру. Одним із найцінніших для них агентів був колишній професор Ніжинського педінституту Костянтин Штепа, завербований ще у 1928 році. Він переїхав до Києва у 1930 році і був використаний як агент секретно-політичного відділу Київського обласного відділу ДПУ під псевдонімом «Медведєв» – для «розробки групи М. Грушевського».
Збереглися документи щоденного стеження за родиною Грушевських. За документами, він часто зустрічався із академіком Михайлом Сперанським (бібліотекою якого користувався), професором Миколою Дурново, професором Григорієм Ільїнським, професором В’ячеславом Ржигою та іншими особами переважно з академічного середовища. Саме цих осіб, як, до речі, і самого М. Грушевського, чекісти почнуть вписувати у контрреволюційну організацію «Російська національна партія». Незрозуміло, але М. Грушевського, який, за документами чекістів, поставав керівником «української контрреволюції» у Москві, «вписують» чомусь все-таки у «Російську національну партію».
У травні 1934 року міністр освіти УСРР Володимир Затонський офіційно звертається до секретарів ЦК КП(б)У Станіслава Косіора і Павла Постишева з нагадуванням про необхідність якось розв’язувати питання з М. Грушевським у Москві. Наближалася чергова сесія ВУАН, і Грушевського можна було б вивести зі складу академії. Однак «вожді» України дозволу на вигнання М. Грушевського з академії не одержали. Не чіпали академіка й у Москві, хоча «компромат» проти нього накопичувався буквально по годинах. Більше того, йому надають можливість поїхати на відпочинок. І 6 вересня академік виїхав із Москви, а 9 вересня 1934 року прибув разом із дружиною та донькою на станцію Мінеральні Води, звідки поїхав до Кисловодська.
Документи НКВС містять надзвичайно цікаві і цінні свідчення про контакти академіка під час його відпустки. В одному з перших повідомлень про його поведінку було зафіксовано, що Грушевський тримається відокремлено, ні з ким, крім доньки і дружини, не спілкується. Потім серед тих, з ким ще спілкувався вчений, називають професора Йосипа Полака із Московського геодезичного інституту, професора Володимира Равдинікса з Ленінграда, академіка Костянтина Воблого, який у той час також відпочивав у санаторії.
Є повідомлення про те, що Грушевський помер 25 листопада 1934 року о 2-й годині дня у Кисловодській міській лікарні імені О. Рикова, де він перебував у палаті № 2 із 3 листопада з діагнозом «злоякісний карбункул спини. Сепсіс». Збереглася повна історія хвороби вченого за номером 1364, яка дозволяє буквально по днях відтворити зміни фізичного стану та погіршення його здоров’я, що й призвело до смерті. Є запис про те, що 16 листопада Грушевському було зроблено переливання крові, взятої від його доньки Катерини Михайлівни, що 19 листопада стан М. Грушевського різко погіршився і 22 листопада зробили нове переливання крові, взятої знову від доньки, але це вже його не врятувало. 25 листопада лікарі констатували: «Смерть при нарастании сердечной слабости».
Фактично відразу після смерті вченого виникла версія про її насильницький характер. Свого часу Іван Майстренко зауважив: «З Грушевського почалася доба вимирання видатних, але небажаних Сталінові людей, як Максим Горький, Орджонікідзе, Кіров та ін.» Майстренко вважав, що обставини смерті академіка були загадковими. Хто стояв за проведеними операціями? Чи не було у ході цих операцій застосовано якихось недозволених медичних методів?
Незаперечним є той факт, що Михайло Грушевський являє собою одну з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України.
Грушевський зробив для української науки більше, ніж будь-хто з його попередників. Першою й найвизначнішою його заслугою є те, що він створив повну історію України, на що не могли відважитися інші вчені. Вони займалися окремими історичними питаннями, але ніхто не мав відваги охопити поглядом усе минуле України, від початку до сучасності. Їм здавалося, що нема до того джерел, що багато історичних подій важко дослідити, тому і неможливо звести історію України в єдине ціле.
Грушевський не злякався цих перешкод, він вважав питанням своєї честі й честі всього сучасного покоління створити цілісну історію України, пояснити українському народові, яким було його минуле. Праця була нелегкою, він почав її, як тільки приїхав до Львова у 1894 році, а продовжував до кінця свого життя – повних сорок років! Його велика «Історія України-Руси» складається з десяти томів, це понад 6000 сторінок друку. Як вчений і як суспільно-політичний діяч М. С. Грушевський розумів, що, тільки збагнувши своє минуле, народ знайде дорогу у майбутнє.
У своїх працях Грушевський також багато місця відводив історії культури. Одна з найкращих його праць носить назву «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці». Не менше цікавився він давнім письменством. Історія української літератури в п’ятьох томах (доведена до кінця XVI ст.) написана Михайлом Сергійовичем надзвичайно живо і по-новому освітлює українську письменницьку і, головне, словесну творчість.
До того ж Грушевський не тільки писав історичні праці, але й сам творив історію – він був творцем нового українського життя. Коли прийшла революція, він став на чолі нової Української держави. Він вважав, що наш край великий і багатий, він створений для розвитку великої, економічно багатої держави. Михайло Сергійович сподівався, що український народ, повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, здатний до організації, до громадської солідарності, буде щасливим. «Пройде цей надзвичайно гострий і тяжкий момент й соціальне життя увійде в свої береги, здобутки революції будуть закріплені, інтереси трудящих верств будуть забезпечені, культурні й національні умови українського життя утверджені…» – писав Грушевський.
В наш час М. С. Грушевський повертається до нас у пам’ятниках, назвах освітніх установ, вулиць, майданів. Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам’ятних монетах 1996 та 2006 років. У багатьох куточках світу започатковано асоціації, створено видавничі та наукові фонди імені Грушевського, встановлено премії, стипендії, що носять його ім’я, а Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка у Львові започатковано дуже престижну відзнаку: почесну медаль М. Грушевського.
