Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
Увесь час Міллер підтримував зв'язок зі Стамбулом. Він уже знав, що куплено корабель «Куретаке-Мару». Хоробрий капітан Боргуліс набрав команду. Кого тільки там не було! Екіпаж зійшов на корабель у Гамбурзі. Зараз суховантаж плив до Південної Америки, бо спритному ліванцеві Фредерікові Габону пощастило роздобути якийсь вантаж до Буенос-Айреса. Адже так плисти краще, аніж з баластом. З Аргентіни корабель візьме курс просто на гирло Амазонки, де Арнонд Фок уже займався здобуттям експортної ліцензії та організацією вивозу руди. Половину вантажу можна буде взяти з малого п^рту просто в гирлі, а решту — з барж, які стоятимуть на рейді у тому ж порту, застосувавши плавучий кран та вантажне обладнання самого корабля.
За всіма тими операціями здалеку стежив Ганс Ціммерман, який зі своєї вілли на Принцевих островах координував дії спільників.
Коли корабель «Куретаке-Мару», який зараз плив уже під ліберійським прапором, прибув у Макапу і його почали завантажувати, Ганс Ціммерман визнав за потрібне щоб Антон Міллер теж прибув туди. Фок і Габон були вже на місці. Отже, треба було слідкувати не так за вантажем, як за двома «шляхетними» спільниками і за капітаном Боргулісом.
Хоч-не-хоч, а довелося Міллєрові летіти в Бразілію. Після холодної дощової Японії та сніжної зими в Швейцарії вологий спекотний клімат мало не звалив його з ніг. Проте, на щастя, в каютах «Куретаке-Мару» були кондиціонери. Вони, щоправда, пронизливо завивали, аж довелось накрити кондиціонер подушкою, зате в каюті, де поселився Міллер, утримувалась більш-менш нормальна температура.
Капітан Боргуліс справив на швейцарця досить непогане враження. Екіпаж він тримав у кулаці. Капітан особисто слідкував за навантаженням і цілий день не сходив з палуби. Увечері він любив хильнути дві-три пляшки міцного грецького вина або пляшку чистісінького віскі, але то була його особиста справа.
Фок і Габон також не шкодували зусиль. Аби справа не стояла на місці, скрізь доводилося платити. Десь у сусідньому порту Габон знайшов ще один плавучий кран і пригнав його до «Куретаке-Мару». Кран, хоч й не дуже великий, давав можливість виграти кілька, а то й кільканадцять днів. Фок усе-таки підшукав людей, бо працювати в такій задушливій спеці було важко, і мало любителів було на подібну роботу.
Власники копальні також хотіли закінчити навантаження якнайшвидше. Баржі з рудою надходили без запізнень, отже, все йшло на диво гладко. Поблизу копальні — вище по Амазонці — американці мали гірничо-збагачувальний комбінат. Та вони або справді нічого не помічали, або, задобрені бразільцями, вдавали, що нічого не помічають.
Ліванець Фредерік Габон — о диво! — перестав скаржитись і нарікати, що мало заробить на цьому контракті. Він застрахував корабель і вантаж у компанії «Ллойдс оф Лондон». Термін страхування корабля на суму сімнадцять мільйонів був продовжений, а сам вантаж, згідно з контрактом фірми «Фоссілз трейдінг», був оцінений на п'ятдесят один мільйон доларів. Разом виходила досить пристойна сума: шістдесят вісім мільйонів. Страхову суму спільники поділили між собою. Ніхто не протестував і не пробував применшити свою частку.
Капітан Боргуліс — битий жак. Він знав, який вантаж перевозить, і розумів, що це може перешкоджати комусь. На кораблі цілий день вешталася маса робітників, які раз по раз мінялися, бо більшість, заробивши за кілька днів певну суму грошей, котрих вистачало на якийсь час на життя в малому містечку або на багато місяців у джунглях, кидали роботу, і треба було шукати знову робочі руки. За роботу їм належало платити добре, бо інакше ніхто не хотів працювати.
Частину екіпажу капітан озброїв і поставив на варті у житловій частині корабля, в машинному відділенні й узагалі скрізь, де присутність чужих людей була небажаною. Антон Міллер, який, по суті, не мав що робити, добровільно взяв на себе керівництво над охороною. Дуже стали йому в пригоді роки, проведені на війні серед найманців. Досі вартові стояли так, що кмітлива людина могла проминути їх. А він навів порядок — вартових не видно, а кожен, хто спробував би потрапити в заборонене місце, одразу натрапляв на озброєну людину з «Куретаке-Мару». Щоденно затримували кількох осіб і приводили їх до Міллера, який обшукував затриманих і допитував.
Однак не було нічого серйозного. Найчастіше якийсь робітник потрапляв в іншу частину корабля, аби роздобути щось поїсти чи випити. А може, хотів просто роздивитися. І з містечка часто приходили на корабель усілякі роззяви, бо такого велетня, як «Куретаке-Мару», тут ще не бачили.
Міллер, уникаючи інцидентів, ставився до затриманих поблажливо. Їх відводили назад до робочих місць і попереджали, що наступна спроба вештатись по кораблі закінчиться набагато гірше. Врешті-решт, не треба було дивуватися тим людям, переважна більшість яких жила в навколишніх селах, коли вони хотіли побачити щось незнане або ж намагалися забрати якусь дрібничку, котра сподобалася їм.
Так бувало з вантажниками — докерами їх не назвеш, бо на корабель наймалися звичайні некваліфіковані робітники, — зате до роззяв Міллер ставився набагато суворіше. Страхав їх місцевою поліцією, яка завдяки старанням Фока й дирекції копальні прихильно ставилась до іноземців і готова була виконати їхні прохання. Арешт, річ ясна, викликав цілком зрозумілий страх.
Ця погроза здебільшого діяла на затриманих. Арешт-бо замінювався одноденною працею при навантаженні. Якщо винуватець чинив опір, Міллер, не вагаючись, застосовував кулак, долоню чи навіть ногу. Впертого порушника викидали з корабля, а вартові на березі додавали стусанів ще від себе.
Проте одного разу цей удаваний спокій і порядок раптом порушився. Вартові привели до Міллера молодика, спійманого біля запасів пального. Вдягнений він був як інші: ношені штани, такі самі черевики з гумовими підборами і геть брудна сорочка. Він не мав при собі ніякого документа, але тут це було цілком нормальною річчю. Хто це носить у такому містечку при собі посвідчення? Індіанці з навколишніх сіл узагалі не знали, що це таке. Затриманий був білим і не вмів або вдавав, що не вміє розмовляти по-англійському. Та й, на диво, португальську знав також погано.
Коли вартові затримали молодого чоловіка і вели його до каюти Міллера, то він, намагаючись утекти, викинув у коридорі якийсь пакунок. Це помітили й виявили в пакунку два бруски динаміту й досить примітивний годинниковий механізм.
То була вже поважна справа, і Міллер, аби не вирішувати її самому, викликав до себе капітана Боргуліса та чоловіка, який наймав людей для роботи на кораблі. Ані капітан, ані бразілець не знали цього молодого чоловіка, а той затято мовчав.
— Де ви спіймали його? — запитав Боргуліс вартових.
— Біля резервуара з пальним, — відповів один. — Я добре бачив, як він тримав пакунок, а потім, утікаючи, викинув його.
— Якби та іграшка вибухнула біля резервуара з нафтою, то на кораблі спалахнула б пожежа, — пояснив капітан. — І було б нелегко погасити її. Вибухнули б, звичайно, не всі резервуари, бо вони ізольовані один від одного, але пожежа навіть на одному з них вивела б корабель з ладу принаймні на два тижні. Хоча вантаж наш не боїться вогню, зате на кораблі достатньо інших горючих матеріалів.
Затриманий і далі мовчав, тоді Антон Міллер наказав зв'язати його й замкнути в каюті із заґратованим ілюмінатором. Про всяк випадок біля дверей тимчасової в'язниці Міллер поставив двох вартових.
У каюті Міллера сиділи Фок і Габон.
— Що робитимемо з тим пролазою? — запитав швейцарець.
— Гадаю, на кораблі знайдеться дріт і шмат важкого заліза, — обізвався ліванець. — Прив'яжемо тягар до шиї й кинемо його у воду.
— Тоді ввесь екіпаж знатиме про це, — заперечив Міллер. — Кожен зможе потім шантажувати нас за вбивство. Ні, такий спосіб не годиться. Боргуліс, мабуть, теж не погодиться на це. А його слово на кораблі вирішальне. Зрештою, чи можете ви сказати напевно, що саме Боргуліс не скористається нагодою, аби витягнути з нас іще певну суму.
