Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
— Ви маєте рацію, — визнав Габон. — Хочете віддати негідника в руки місцевої поліції?
— Ті, хто заплатив йому, викуплять його в коменданта за кілька десятків доларів. Тут я не маю сумніву. Ми мусимо владнати цю справу так, щоб уникнути її розголосу і водночас лишитися в тіні. Втім, треба зробити так, щоб іншим відбило охоту до легкого заробітку.
— Я б порозумівся з представником копальні, — запропонував Фок. — Замах на корабель — це передовсім замах на їхню руду та їхні гроші. Якщо ми не завантажимо руду, корабель не зможе виплисти, а ми не заплатимо за товар. Вони втрачають найбільше, тож нехай вони й вирішують.
— Я не заперечую, проте палія спіймано на кораблі, — мовив Міллер. — Нехай і капітан Боргуліс скаже свою думку.
Боргуліс довго не роздумував:
— Головне для мене — спокій і порядок на кораблі. Мені байдуже, що ви зробите з тим негідником. Аби лиш його не було на «Куретаке-Мару».
Викликаний на корабель представник адміністрації копальні перелякався і аж сичав од люті. Він підозрював, що палія підіслали власники сусідньої копальні, які позаздрили, що така вигідна справа вислизнула з їхніх рук. Пішов навіть у каюту, де сидів спійманий, і спробував щось випитати в нього. Проте молодий чоловік і далі лише зухвало посміхався.
— Я б його так припік гарячим залізом, що одразу б заговорив, — обізвався китаєць з Гонконга. — І по-португальському, і по-англійському.
— Чому він мовчить? — дивувався Габон.
— Мабуть, покровителі обіцяли йому безкарність, якщо він не пустить пари з вуст.
— Панове, — звернувся Міллер до бразільців, — це ваша справа. Спроба злочину трапилась на території Бразілії. Перш за все він хотів затримати відплиття корабля. Заберіть цього чоловіка звідси. Можете передати його у відповідні органи — ми не заперечуємо.
— Звичайно, — посміхнувся бразілець, — ми віддамо його куди слід. Зараз я викличу людей, які заберуть його.
Через півгодини в'язня вивели з каюти і по трапу повели вниз, де чекав джип з чотирма бразільцями. Вони посадили молодого чоловіка поміж себе й одразу рушили в напрямку джунглів. Капітан Боргуліс особисто подбав, аби ввесь екіпаж знав: палій зійшов з корабля живий і здоровий. Він-бо знав своїх людей найкраще.
Тим, хто затримав палія, Міллер заплатив по сто доларів, а капітан заплющив очі на велику пиятику, влаштовану з цієї нагоди. Зате протягом наступних днів вартові аж зі шкіри пнулися, щоб заробити подібну премію. Подальше навантаження «Куретаке-Мару» відбувалося чітко і без пригод.
Десь через годину після того, як бразільці забрали палія, до корабля під'їхав старенький автомобіль-всюдихід місцевої поліції. В ньому сидів комендант з двома поліцейськими.
— Я чув, ніби ви спіймали на кораблі небезпечного злочинця, — сказав начальник поліції. — Ми приїхали забрати його.
— Злочинця? — здивувався капітан.
— Так нам повідомили.
— Це якісь плітки. Хто вам таке сказав?
— Один робітник, який працює у вас.
— Певно, йдеться про того волоцюгу, що пробував украсти в боцмана пляшку горілки, — наче здогадався Антон Міллер. — Його спіймали на гарячому. Боцман мало не луснув зі злості, бо то була пляшка натурального віскі «Блек енд уайт».
— Де той чоловік?
— Я наказав своїм людям викинути його з корабля, бо не маю часу займатися кожним злодієм, — констатував капітан.
— Його справді вже тут немає?
— Всі члени екіпажу і навіть робітники бачили, як його зводили з корабля. Можете запитати в них.
— Якщо я знайду цього чоловіка на кораблі, ви матимете великі неприємності, — попередив комендант. — Краще видайте його добровільно.
— Пане комендант, — засміявся Боргуліс, — поліція завжди бажаний гість на нашому кораблі. І пляшечка віскі в мене завжди знайдеться.
— Зробимо обшук, — не поступався начальник поліції.
— Прошу, панове. Ввесь корабель у вашому розпорядженні.
Один з поліцейських, який досі розмовляв з робітниками, підійшов до свого начальника і щось тихо сказав йому на вухо по-португальському. Так швидко, що Міллер, який добре знав португальську мову, нічого не зрозумів. Після розмови з підлеглим начальник поліції відмовився від обшуку корабля, зате не відмовився від почастунку в капітанській каюті.
Запаси віскі Боргуліса були, мабуть, досить значні, бо представники влади пробули в нього кілька годин і потім не без труднощів зійшли по трапу на землю.
На додачу кілька зелених папірців знову перейшли з рук у руки, і на цьому інцидент був вичерпаний.
Радів тільки Фок. Він пояснював спільникам, що коли б не його задум видати палія власникові копальні, вони б мали великі неприємності. А головне — поліція тихенько випустила б його на волю.
— Наш пташок дуже розчарувався, коли ми випроваджували його з корабля. Він сподівався вийти звідси разом із комендантом поліції, який наперед узяв за це кругленьку суму.
— Можу побитися об заклад, — засміявся капітан, — що він так і не повернув її.
— Один він виграв, бо й від нас отримав дещо.
— А на додачу — моє віскі. Пили його, мов воду. Я навіть боюся, чи мені самому вистачить до кінця подорожі.
Проте віскі та інших трунків було на кораблі достатньо, і, закінчивши вантажити руду, капітан організував прощальну вечерю. Окрім трьох спільників, на ній були присутні також власники копальні. Всі були в чудовому гуморі, бо зиску — і то великого! — залишилось чекати зовсім недовго.
— Що сталося з отим палієм? — запитав Антон Міллер в одного з бразільських гостей.
— Я не цікавився.
— Його забрали ваші люди.
— Хіба це так важливо, що з ним зробили? Головне: він не повернувся сюди.
— Можливо, вони схотіли, аби він показав, як діє динаміт, — засміявся один бразілець. — Може, його відвезли до річки, до риб-хижаків. А піраньї завжди голодні!
Розділ XII
НАШ КЛІЄНТ — НАШ ПАН
Представник великої японської суднової компанії «Тадасі» у Сіднеї зовсім не здивувався, коли отримав розпорядження, щоб один із кораблів цієї компанії, який саме завантажували пшеницею для Шанхая, перемінив курс і завіз пшеницю в Південно-Африканську Республіку. Японський агент, який вже багато років займався експортом зерна з Австралії, не пригадував, щоб принаймні один корабель з пшеницею плив у тому напрямку, але бізнес є бізнес. Хто продає, зовсім не мусить знати намірів того, хто купує. Головне — аби заплатив за товар і фрахт.
Отже, прийнявши в свої трюми останні тонни зерна і випливши з порту в Сіднеї, корабель «Сакура-Мару» замість півночі взяв курс просто на Дурбан. Корабель мав також гарантований зворотний вантаж у Японію: шістдесят тисяч тонн африканського вугілля. Капітан і екіпаж були задоволені — після півторарічного регулярного курсування між Китаєм і Австралією хоч кілька днів побудуть разом зі своїми сім'ями.
Під час рейсу в Дурбан і при розвантаженні не трапилось нічого незвичайного. Але в порту їх спіткала нова несподіванка — замість вугілля їх завантажили баластом і наказали плисти до Намібії, де вони мали взяти залізну руду й доставити в Кейптаун. Лише тоді, знову з баластом, вони повинні були повернутися в Дурбан по вугілля.
Фрахт був вигідний. Клієнт платив навіть за рейси з баластом, тож судновласник компанії «Тадасі» був задоволений, а екіпаж корабля не мав часу замислитись над дивними витівками замовника, який мусив, мабуть, багато доплачувати до такого сумнівного бізнесу. Аби перевозити руду з Намібії в Кейптаун, не обов'язково фрахтувати для цього японський суховантаж із Дурбана. Для такого рейсу не бракувало кораблів, які стояли на рейді в Кейптауні.
Ні капітанові, ні судновласникові навіть на думку не спадало, що цей вигідний фрахт пов'язаний з однією незначною деталлю: «Сакура-Мару» був кораблем-близнюком «Куретаке-Мару», який зараз довантажували вольфрамовою рудою і який готувався до рейсу через Атлантичний океан.
