Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Тут можно читать бесплатно Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Не мала часу, — відповідає Герда.

На ній коротеньке легке плаття без рукавів і крихітні черевички на високих тонких шпильках. Не розумію, як вона пройшла в них по болоту, коли я провалююсь на кожному кроці в своїх чоботях!

— А як ти тут опинився? З рушницею? В піжамі і мисливських чоботях?

— Розумієш, Гердо, мене призначено за сторожа…

Очі її сміються, вона сплескує голими білими руками і з таким неприхованим жалем дивиться на мене, що кожний інший на моєму місці зрозумів би усе безглуздя такої відповіді, а я не тільки не розумію, а ще й признаюся їй, що не знаю, де те торфовище.

Герда бере мене за руку і повертає обличчям до чорної лакованої безодні. Бурбонські лілеї рівними рядками простягаються в безконечність, чорні відстані поміж ними блискучі й чисті, наче хтось їх щойно прополов.

— Ось твоє торфовище, — каже Герда, притискаючись до мене.

Я почуваю, як вона тремтить, як дрож стрясає їй плечі і примушує ворушитись закучерявлені пасомця каштанового волосся над її ніжною потилицею.

Вона будує з свого волосся вавілонську вежу на голові, і в зaдумі це все дуже гарно, а практично волосся в неї ніколи не тримається купи і вибивається, де треба й де не треба, якимись хвостиками, пасомцями, кучериками. Завжди здається, що вона розпатлана, та це не тільки не спотворює її, а навпаки — надає їй якоїсь моторошної приваби. В усякому разі, коли вона на концертах стоїть серед сопрано заслуженої капели і час від часу поправляє невимушеним рухом свою зачіску, всі задивляються на неї.

Дрож Герди передається й мені.

Герда каже:

— Зараз ти все зрозумієш…

А що я маю зрозуміти? Голос її звучить весело й незалежно, кожен вигин її тіла, яке я так добре знаю і люблю, також повен тієї ж веселої незалежності, яка дозволяє їй усе, наприклад, прийти в ліс вночі, в легенькому платтячку, короткому й без рукавів, пошитому як лантушок з дірками для рук і голови. Це, може, й до лиця якомусь дівчиськові, а Герді ж уже двадцять шість, їй уже час знати, як коли одягатися.

— Я вийшла заміж, С. В. Мірошник.

— Коли?

Навіщо мені знати — коли? Яке це має значення в моєму становищі? Питання само вихоплюється у мене, а вона цього не розуміє, вона думає, що мене й справді цікавить, коли це сталося. Мене нічого не цікавить, я нічого не хочу знати, я вже все знаю.

— Сьогодні перед концертом ми розписалися… Вони там перепилися, особливо баси, я й втекла до тебе, С. В. Мірошник!

Так вона називає мене в хвилини, про які я тепер не хочу згадувати.

Вже два роки, як ми, по суті, чоловік і жінка, хоч і живемо на різних квартирах. Тут уся справа тільки в тому, що Герда не хоче переїздити у мою комунальну з спільною кухнею і довгим заплутаним коридором, де повно усяких шапликів на стінах, скринь по кутках і велосипедів під стелею. Коли я запропонував Герді мою площу, вона сказала, що не хоче бути маринованою кількою в бляшанці. Мабуть, це було мудро — я й досі почуваю себе її коханцем, а не чоловіком. Правду кажучи, я завжди боявся того дня, коли дістану окрему квартиру, — мені обіцяли, я давно вже стою на черзі в райраді, — боявся, щоб не зникло те почуття безперервної закоханості, яке переповнює мене два роки.

— Ну чого ти стоїш, наче тебе намахали порожнім лантухом з-поза кутка?

Вона любить такі вислови, у неї їх безліч, можливо, навіть забагато як на сопрано заслуженої капели. Але справа не в цьому, у мене, мабуть-таки, справді ідіотський вигляд.

Я чую тупий біль у серці, воно хитнулося в грудях, а тепер починає прискорено гупати, наче кудись поспішає і не може зрушити з місця.

Я бачу себе збоку, у високих мисливських чоботях, у смугастій піжамі, з дробовиком за плечима. Хіба можна такого любити? Герда мала б давно вже покинути мене і вийти заміж за будь-кого іншого. Навіщо їй сторож на торфовищі? На її моторошну красу знайдеться і хтось кращий за сторожа. Начальники главків і міністри також бувають на концертах.  У  н а с  є  щ е  о д н а  к и с н е в а  п о д у ш к а?  І  п р и г о т у й т е  ш п р и ц.  Зрештою, я сам у всьому винний. Не треба було зволікати з квартирою, треба було ходити в райраду, стовбичити там кожного прийомного дня, секретаря виконкому синок у моєму класі, сам Бог послав мені того невігласа, а в кожного ж батька є серце для своєї дитини… Герда не могла більше ждати. Бери, що заслужив.

Я чую глухе одноманітне гудіння — гуде наче в мені самому і разом з тим десь зовні, я не можу розібрати, що це і звідки походить. Герда підводить обличчя, я простежую за її поглядом і бачу, як з неба на моє торфовище летить довгий білий брус з коричневим потовщенням на кінці.

Брус своїм незрозумілим потовщенням врізається в чорне поле торфовища і вибухає синім непорушним полум’ям. Мене охоплює не то темний острах, не то безвихідна нудьга, неначе те полум’я, що вибухло над торфовищем, тільки підкреслило темряву, що обступає мене з усіх боків. Тхне дивною сумішшю спирту і м’яти. Я не можу одірвати очей від синього полум’я, найбільше мене бентежить те, що воно не змінює контура, неначе вирізане з прозорого пластика. Та, зрештою, і це мені байдуже. Герда вийшла заміж.  П у л ь с  н и т є п о д і б н и й,  с л а б к о г о  н а п о в н е н н я.  К и с н е в у  п о д у ш к у.  В и  н е  з а б у л и  н а м о ч и т и  м а р л ю?  Н е  т р е б а,  щ о б  п е р е с и х а л а  с л и з и с т а.  Я знаю, що це кінець, що нічого не можна повернути, але не можу скоритися неминучості. А як же ті два роки, коли я був такий щасливий? Вони нічого не значать для неї? А ти думав, що значать? Для тебе значать, а для неї — ні. І заспокойся на цьому. Герда вийшла заміж.

— Я приходитиму до тебе по суботах, і все буде, як завжди, — каже Герда.

— Так можна?

Я дивлюся їй просто у вічі.

— Ти думаєш, що так можна, Горпино?

— Не називай мене Горпиною, — різко відповідає вона, пасомця, кучерики і хвостики з її зачіски лізуть на всі боки, вона підводить руки і довгими пальцями починає затикати їх на місце. — Для тебе я Герда, для тебе — і більше ні для кого.

Обуренню її немає краю, її сірі холодні очі дивляться на мене так скам’яніло-люто, що, коли б не звичка до її зачіски, подумав би, що переді мною сама Горгона із зміями замість волосся. А я буду називати її Горпиною.

— За кого ж ти вийшла заміж, Горпино?

Герда встигла повихоплювати із зачіски шпильки і тепер тримає їх у губах, а руками щось лагодить у своїй каштановій вежі.

— За нашого диригента, — крізь губи і шпильки жебонить її голос. — Ну, ти ж його знаєш… Заслужений діяч! Розумієш, яку це одкриває перспективу для мене?

Завіса одслонилася. Капела стояла на сцені — два ряди жінок у білих сукнях і на підвищенні за ними два ряди чоловіків у чорних піджаках і білих маніжках. Мікрофони на тонких кронштейнах націлилися срібними циліндриками на співаків. Заслужений діяч підкотився з лівої куліси, наче й справді замість ніг у нього були коліщата. Фалди фрака били його по п’ятах. Маніжка здулася на грудях і намагалася випорснути з-під глибоко вирізаного жилета. Заслужений діяч вклонився і повернувся до нас спиною. Він розвів руки і став схожий вже не на пінгвіна, а на городнє пугало. Ворухнулися товсті пальці — і в тиші народилася трагічно-скорботна мелодія, в якій я вловив ще не знайоме мені сопрано Герди.

Це воно переймало захватом мою душу в  «Л а  к р і м о з а»  — і це воно ж сповнює мене жахом на краю безодні?

— Коли нічого не можна, то нема чого й жити у світі, — сміється Герда і знову чіпляється мені на руку. — Мені все можна, С. В. Мірошник, абсолютнісінько все, а коли тобі не подобається, будь собі сторожем біля торфовища чи біля чого завгодно. Біля моралі, наприклад.

Вона треться щокою об моє плече, наче нічого й не сталось. Цей її рух має наді мною непереборну владу, вона може що завгодно зробити зі мною цим рухом, я одразу втрачаю волю і перетворююсь на ганчірку, якою вона може витирати грязь зі своїх черевиків.

— Ходім додому, — пошепки каже Герда і знову треться щокою об піжаму на моєму плечі. — Ходім, С. В. Мірошник…

Перейти на страницу:

Кобылянская Ольга Юлиановна читать все книги автора по порядку

Кобылянская Ольга Юлиановна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва отзывы

Отзывы читателей о книге Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва, автор: Кобылянская Ольга Юлиановна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*