Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Ці слова також мають особливий зміст в її устах. І хоч я тепер вже знаю, хто вона така, і вирішив порвати з нею раз і назавжди, сила цих особливих Гердиних слів і сила її прихриплого шепоту перемагають мене — я готовий бігти за нею на край світу.  Д а в н о  в  м о ї й  п р а к т и ц і  н е  б у л о  т а к о г о  в а ж к о г о  в и п а д к у.  Герда підштовхує мене до торфовища, на лаковану стежку між двома рядками лілей. Я кажу, що додому нам треба через ліс і далі по асфальту. Вона каже, що краще знає дорогу. Ліс простягає до мене залізне гілля. Знову запах холодної м’яти хапає мене за горло. Сосновий брус стоїть навкоси над бурбонськими лілеями, різбиться полум’я, мертве і непорушне, наче його намальовано на чорному непрозорому склі, не на поверхні того скла, а десь в глибині за поверхнею, далі вже нічого, крім тьми, не може бути.

— Треба тільки зайти за отой брус, — шепоче Герда.

З-під торфу хлюпає, булькає і зітхає. Мої сліди сповнюються чорною водою, а Герда не йде на своїх тоненьких шпильках, а пливе в повітрі, пливе і легесенько підштовхує мене в плече, коли я довго не можу витягти чобіт з торф’яної твані.

Герда нетерпляче підштовхує мене, а я з кожним кроком загрузаю все глибше, і все важче мені витягати чоботи. Я нахиляюсь, щоб пройти під тим сосновим брусом, що ніяк не може згоріти, а Герда проходить крізь нього, наче його й немає, наче він тільки плід моєї уяви. А що, коли це й справді так? Крізь синє полум’я видно гілки залізного лісу, кожну виразно окреслену і через те наче відокремлену від усіх інших. Між гілками, просто в повітрі, вимальовуються жовтими контурами незаземлені багатоповерхові будинки з освітленими вікнами, вони раптом перевертаються дахами вниз, ще раз стають на місце, ще раз перевертаються, креслячи своїми контурами огненні кола, я пориваюся до них — і провалююсь в торфовище по груди.

— Боже мій, — чую я над собою колоратурний сміх Герди, — хіба ж можна мати таке важке серце, що й земля не витримує?

Герда танцює над прірвою, дріботить гарними міцними ніжками, її шпильки торкаються лакової поверхні торфовища, але не лишають на ньому слідів, і самі лишаються блискучими, наче щойно з-під оксамитки. Торф провалюється у мене під ногами, я викидаю руки вгору і лечу в глибокий колодязь, повний холодної темряви. Падінню моєму немає кінця, лечу, лечу, лечу і не досягаю дна. Біль, гострий і пекучий, проймає мене усього, наче безліч ножів одразу з усіх боків врізаються мені в серце.

Т а к  н е  д а л е к о  і  д о  к і н ц я.  А  г л я н ь т е,  б у д ь  л а с к а,  щ о  в  н ь о г о  в  к у л а ц і?  К а з н а - щ о,  в и п у с к а ю т ь  м і л ь й о н и  к о р о б о к  с і р н и к і в  з  д и в о в и ж н и м  н а п и с о м:  «Б е р е ж і т ь  т о р ф о в и щ а»…  П р и  ч о м у  т у т  т о р ф о в и щ а?  М о я  с п р а в а  —  л ю д и.

1968 р.

Павло Загребельний

народився 25 серпня 1924

Павло Архипович Загребельний народився у 1924 році. Рік народження, як це часто буває, обумовив трагічні сторінки біографії майбутнього письменника: одразу по закінченні школи пішов на фронт, кілька поранень, концтабори, робота у радянській воєнній місії… І тільки після цього — навчання на філфаці, робота в обласній дніпропетровській газеті й журналі «Вітчизна». Час визначив долю письменника, відбився у його творах, але у кращих із них не підпорядкував собі творчість Павла Архиповича, так само як не обмежив її й подальший досвід писання у жорстких рамках української радянської літератури.

Сьогодні Загребельного називають «єдиним живим класиком», і таким він є уже для кількох поколінь. Але для кожного з цих поколінь він, автор понад тридцяти прозових творів, різний. Для читачів 1960—1970-х років — автор гостросоціальних романів, які відображають актуальну для них дійсність («Дума про невмирущого», «Розгін», «З погляду вічності»), проникаючи у психологічні механізми буття людини радянської. Мабуть, всіма без винятку Павло Архипович знаний як автор історичних романів. Для когось «Диво» одразу по виході стало відкриттям, приголомшливою подією, яка вплинула на сприйняття літератури загалом і ставлення до української історичної прози зокрема. Школярі 1990-х, яким увели в програму «Роксолану» та «Євпраксію», зачитували ці книжки як першу в своєму житті еротичну літературу. Молоді науковці XXI століття досліджують творчість Загребельного із сучасних методологічних засад — як зразок одної з двох основних (друга — Валерія Шевчука) наративних моделей української історичної прози кінця XX століття.

Для багатьох пересічних читачів саме історичні романи Загребельного стали найцікавішим, а відтак — чи не єдиним джерелом знань про українську історію. Можна говорити про те, що Павло Загребельний не тільки відтворює історію культури України, але й впливає на її творення — як один із небагатьох визнаних усіма літературознавчими таборами представників канону української літератури.

Крім тематичного розмаїття творчості Загребельного, варто згадати ще й різноманітність форм, якими він послуговується. Це не тільки романи, епопеї, але й повісті, і, звичайно ж, оповідання. Часом у найменшій прозі вміщено водночас і аромат доби, й філософські роздуми, й іронію, і цікаві психологічні замальовки… Не обов’язково читати епопею на тисячі сторінок, аби познайомитися з письменником, чия творчість є неуникною складовою української літератури XX століття. Досить вирушити у подорож із автором, його товаришами-письменниками та їхнім загадковим супутником Тризе, а тоді вирішувати — може, із таким Гомером варто податися й далі, у глиб віків.

© Олена Шарговська, літературознавець (Київ)

Тризе

Поїхати до Ялти! Не влітку, не для купання в морі, а ранньої-переранньої весни, коли щойно зацвітає мигдаль і коли мовби для вас лунає крізь безнадію минулих літ сумний голос Антона Павловича Чехова: «Когда же в Ялту? Здесь уже пахнет весной. На набережной торгуют цветами, в Мисхоре видели перелетных гусей, в садах кричат птички… Буду ожидать вашего приезда с нетерпением. Буду день и ночь сидеть на пристани и ожидать парохода с вами.

…Приезжайте, сделайте такую милость!»

Немає Чехова.

І Марієтти Шагінян немає, і Сергія Смирнова, і Тихона Сьомушкіна, з якими фотографувалися ми тої весни на східцях ялтинського Будинку творчості, і тепер той знімок лежить десь у чорному конверті, і яскраве кримське сонце на знімку, і білі колони Будинку творчості, і ми горнемося до мудрої «Шагінянші», а скільки нас зосталося живих?

Та це буде згодом, а тим часом ми ще тільки їхали до Ялти, щоб застати там ранню весну, вклонитися Чехову, посидіти місяць-другий в літфондівському Будинку творчості і, може, щось написати.

Ми — це Василь, Микола і я, давні друзі, поєднані спільною долею, війною, літературою і Києвом, їхати вирішили поїздом до Сімферополя, а далі — на таксі, бо пароплавом до Ялти в такий час не доберешся (Дніпро ще під кригою), літаками Василь не користався (так само, як метро, трамваєм і тролейбусом), автобусом не хотілося нікому. Отож поїзд. Щоб у дорозі ніхто нам не заважав вести свої професійні розмови, я купив чотири квитки, тобто ціле купе м’якого вагона, ми спакували свої валізи, взяли чималий запас паперу, розпрощалися з рідними — і гайда!

Коли я показав вагонній провідниці наші квитки, вона повертіла їх у руках, глянула знизу вгору на трьох нас по черзі (ми всі виявилися набагато вищі за неї), тоді спитала досить занудливим голосом:

— А де четвертий?

Квитки були в мене, а дивилася тепер провідниця тільки на Василя. Нічого дивного. Ми вже звикли, що Василь, хоч де б він був, хоч у якому добірному, вишуканому товаристві, збирає завжди найбільше поглядів, захватів, зітхань і розчулень. Так колись у візантійських храмах над найбарвистішими зображеннями ангелів і архангелів, богородиць і апостолів, дів-мироносиць, великомучеників, над усім воїнством земним і небесним завжди неподільно, всевладно і всемогутньо панувало зображення Пантократора під найвищим склепінням, у красі й величі. Василь навіть зовнішністю своєю нагадував візантійського Пантократора: могутніми ударами тесана голова, чорна лев’яча грива, проткана, ніби срібним дротом, сивизною; величезні сині очі, повні мудрого смутку і неземної печалі, і на поєднання непоєднуваного — різьблені соковиті уста, спраглі життя, радощів, надій.