Щоденник Мавки - Корний Дара (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Та для Магди було й короткого погляду достатньо, щоб усе зрозуміти. Вона знала цей погляд – погляд зацькованого хижаком звіра, таке з жінкою міг зробити лишень чоловік, отой люблячий та щирий, а тепер…
Дівчина майже бігцем кинулася від Магди, відчуваючи, що та про неї й так усе вже знає. Магдалена впізнала в утікачці себе трирічної давності. Вона не роздумувала. Наздогнала дівчину, схопила за руку. Та не пручалася, стояла розгублена, ховаючи очі. От-от розплачеться.
– Стій. Ти ж мене чекала, правда? – сказала перше, що спало на думку.
Дівчина кивнула, погоджуючись. Її руки були крижаними. Весна рання, а та в такому благенькому пальтечку, без рукавиць.
– Пішли в кафе, повечеряємо, зігрієшся. А то ще трохи і на бурульку перетворишся. Чого ж ти не заходила, га? Як тебе звати?
– Ілона, – ледве чутно прошепотіло дівча.
Вони сиділи в кафе – одна проти одної. Рудоволоса чорноока жінка. Не дивно, що Магдалена спочатку подумала, що це зовсім юне дівча. Худорлява статура робила її схожою на юнку. Магдалена змусила жінку скинути пальто та шапку, і та зараз ніяково, наче згорнутий клубочком їжачок, ховала від світу очі – опустивши їх долі, руки – у довгі рукави в’язаного чорного светра, ноги – десь під стіл… Затиснута вся, забита…
Магдалена зробила замовлення. Повечеряли борщем з пампухами та варениками. А потім Магда замовила запашного карпатського чаю, два тістечка та коньяк. Вона майже змусила жінку випити коньяк, трішки зачекала, мовчки попиваючи чай, і за пару хвилин Ілона заговорила. Інколи такий допінг був просто необхідний, щоб принаймні з’явився намір іти назустріч.
Звичайна історія, яких останнім часом дуже багато. Чомусь до Магдалени горнулися саме такі – самотні, покинуті, забуті, занедбані жінки. Жінки, яких такими зробили. Ні, не так! Які дозволили себе перетворити на таких. З доброї волі ніжні та чуйні потрапляли в клітку до хижака. У клітку до Чугайстра. Клітки були різні, траплялися й золоті, а були й огидні, оповиті колючим дротом. Така клітка була в Ілони. Ця наволоч, що звалася її законним чоловіком, викинула Ілону з дітьми на вулицю. Поки вона живе в подруги Ліди, але в тої також не мед, та й чи довго вона терпітиме непроханих гостей? Ліда, її чоловік та семимісячне маля туляться в одній кімнаті. А тут ще Ілона з двома дівчатками – п’яти та десяти років. Бо Ілончин гад привів до хати коханку і сказав, що він її любить, а Ілона та діти – це «студентська помилка» (так і сказав гівнюк). Змилосердився, кинув їй під ноги аж сто євро, щоб не здохла з голоду на перших порах… Звернулася в міліцію. Ті передивилися документи. Усе чисто. Квартира куплена батьками чоловіка ще до його одруження з Ілоною і записана на батька. Діти у квартирі не прописані, як і вона. То Ілона, дуринда довірлива, на прохання коханого півроку тому виписалася з дітьми, бо він брав кредит під заставу в банку на розвиток бізнесу. Пояснював так: коли є малолітні діти, прописані в хаті, – кредит не дають… Ох, якщо коханий чоловік просить про маленьку послугу, то ти і зірку готова з неба дістати, а тут така дрібничка. Міліція розводила руками – через суд, жіночко, тепер лишень через суд. А який суд, коли? На суд потрібні гроші, на адвоката теж, а де їх узяти, на що і як жити? Ілона сирота.
Вихід з ситуації бачила один. Бо вважала себе винною в усьому. Так, вихід… Така дурня лізла в голову. Якби її не стало, то чоловік нізащо не відмовився б від власних дітей, вона ж нікому не потрібна. А діти? А що діти? Звикнуть до іншої мами. З розпачу ще не такі думки примандрують у голову. Магдалена то знала добре. Тому Ілона вирішила вкоротити собі віку. І коли обдумувала, як і де то краще зробити, випадково був увімкнений телевізор і… Йшла телепередача про заклад дошкільного виховання нового типу.
– Ви мене вважатимете божевільною, пані Магдалено, але коли я почула та побачила вас, на мене якесь прояснення зійшло. Хтось наче поклав мені руку на плече, може, то моя мама, яка померла, коли мені було три роки, і яку я ледве пам’ятаю. Але те відчуття було таке реальне, що я враз зрозуміла найважливіше – маю жити далі. Не тільки заради дітей. А насамперед заради себе, бо ще не все зробила… Але чому ви, Магдалено Юріївно, я досі не зрозуміла. Захотілося з вами зустрітися. Знайшла в довіднику адресу навчального закладу і прителіпалася. Не знаю для чого – щоб поговорити чи просто подивитися на вас. А коли вас побачила, перечепилася через погляд, мені стало страшно – що я скажу цій успішній, розумній красивій жінці. Хто я така? Ви вважаєте мене ненормальною?
Ілона говорила, низько опустивши голову. Тоді враз витягла руки з-під столу, заховала обличчя в долоні і заплакала. Плакала тихо, ледь чутно. Магдалена не заважала. Коли вже не стало сліз, жінка подала Ілоні хустинку, та витерла сльози, підвелася і чи не вперше, уже без страху, подивилася Магдалені просто в очі:
– Дякую, що вислухали, Магдалено Юріївно. Пробачте, що потурбувала вас…
– Сядь, – може, навіть трохи різко сказала Магда. – Яка в тебе освіта, дівчино?
– Дрогобицький педуніверситет. Педагогічний факультет. Але…
– Спокійно. Не перебивай старших. У мене до тебе ділова пропозиція. Можеш пожити в садочку, разом з дітками, звісно. У нас є кімната для сторожа – гарно обладнана, там і туалет свій, і душ. Наш сторож, пані Катя, збирається у відпустку на три місяці. У неї в Києві донька народила двійнят. Сама розумієш, потрібна бабусина допомога. Тож тимчасово заміниш її. Але ще паралельно, якщо, звісно, захочеш, спробуємо тебе залучати до занять з дітлахами. Тут є своя специфіка – діти-дошкільнята, і совєтські методи освіти не дуже підхожі, однак… Спробувати треба.
– Я, я, я… – Ілона спантеличено кліпала оченятами й була готова знову розревітися…
– І ще одне. Щодо твого чоловіка, поки що законного, я так розумію?
Ілона кивнула.
Магдалена вийняла мобільний. Набрала якийсь номер:
– Доброго здоров’ячка, шановний добродію, – говорила з викликом та кокетливо. – Впізнали? Яка честь для мене. Добре-добре, не кривлятимусь. Чому не телефоную? Так ось телефоную. Ага-ага. Ох, тебе не проведеш. Звісно, у справі. Ох, і жарти в тебе. То це не жарти? Зустрінемося в суботу та разом пожартуємо, а поки… Така-от халепа, Олеже. До тебе завтра вранці прийде миловидна жіночка. Будь ласка, прийми її, наче мою сестру. Так, це саме твій напрямок роботи – чоловік викинув її з дітьми на вулицю. Ну, що я буду по мобільному переповідати, ми ж не в поламаний телефон граємося. Вона все тобі розповість. Ага-ага, усе до зустрічі. Цілую цнотливо в щічку. Що? Не дочекаєшся. Па!
Магдалена поклала мобілку перед собою, дістала візитку.
– Завтра о дев’ятій годині бути за цією адресою з паспортом, свідоцтвами про народження малих, свідоцтвом про одруження. Адвоката звати Олег Васильович. Повір, не всі чоловіки Чугайстри, тобто сволоти. Він хороший адвокат, один з найкращих у Львові. Якщо твій, тепер уже не твій, муж почне нахабно «купувати» свідків, підключимо пресу. Пан Олег тобі завтра все розтовкмачить. І… не роби великі очі. Цей адвокат безкоштовний. Він мені теж допомагав, коли мій колишній хотів у мене відібрати квартиру. Прорвемося, Ілоно! Усе буде добре!
Хтось колись Магдалені казав, що не можна робити людям добро просто так, якщо тебе не просять. Не вірте. Деколи не просять не тому, що не хочуть, а тому, що не мають сміливості навіть на це… Он стоїть навпроти Магдаленине добро і щасливо посміхається. Ілонка – то не людина, то справжній скарб. І з боями таки відсудила в колишнього чоловіка половину квартири, аліменти на дітей, частку від його бізнесу… Ох, як він комизився, як проклинав Магдалену та навіть просився до Ілонки назад. Та поруч завжди була Магдалена, котра, як мантру, повторяла слова: «З брудної калабані поважні птахи воду не п’ють…»
Минув рік після тих подій… Адвокат Олег та учителька малювання Ілона почали зустрічатися, спочатку перелякано тулилися одне до одного. Олег мав за спиною також дуже гірке розлучення. Дружина забрала двох дітей та й чкурнула жити до Америки. А зараз Олег та Ілона – щаслива пара.
