Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Він, звичайно, користується машиною?
– Пішки Роде в місті ніколи не показується. Його й мене підвозять за півкварталу до потрібної квартири, і лише якусь сотню метрів він іде пішки. Машина звичайно від'їжджає і повертається лише на призначену Роде годину.
– Вас заздалегідь повідомляють, на яку квартиру доведеться їхати? – спитав він Тряскіну.
– Іноді.
– Давайте домовимось: як тільки вам стане відомо, на яку адресу ви поїдете, попередьте мене хоча б за гри-чотири години…
– І тоді?
– Тоді буду діяти я.
– Добре, – не зовсім упевнено відповіла Варвара Карпівна.
Ввечері, по дорозі до Кібіца, Грязнов розповів Микиті Родіоновичу про побачення з Юргенсом. Грязнов спочатку зв'язався з ним по телефону і доповів, що одержано важливого листа, якого негайно треба показати йому, Юргенсу.
Юргенс на побаченні поводив себе так, наче й справді бачив листа вперше.
Почав розпитувати, хто його приніс і о котрій годині, який вигляд мав посланець і що сказав, передаючи листа.
Коли Грязнов запропонував піти на побачення з «підпільником», Юргенс покрутив головою і відповів: «Не варто. Цим займуться мої люди. Ми, очевидно, маємо справу з важливою пташкою».
На закінчення Юргенс подякував Грязнову і передав привіт Микиті Родіоновичу.
XV
Опівдні Ігорьок постукав, як звичайно, у вікно і вручив Грязнову заклеєний конверт без напису.
Грязнов повернувся в кімнату, розірвав конверт, прочитав кілька рядків і нічого не зрозумів.
Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.
«Вночі будемо в Рибацькому провулку, номер шість. Якщо хочете знати подробиці, заходьте; буду вдома п'ятої до восьмої години. В.».
Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.
– Розумієш, у чому справа? – спитав Ожогін Андрія.
– Поки що ні.
– Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.
Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.
Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.
– Що зі мною діється, сама не розумію…
– Нерви розігрались, – сказав Микита Родіонович. – Треба взяти себе в руки.
Тряскіна звела на Ожогіна очі.
– Страшно!.. – майже простогнала вона.
У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?
– Невже ви ще не наважились? – спитав Ожогін.
– Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…
– Все залежить від вас, – зауважив Микита Родіонович. – Що це за будинок у Рибацькому провулку?
– Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.
Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.
Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.
– А ви його не знаєте?
– Здається, «Лейпціг», – відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.
Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.
Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:
– Що вирішили?
Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.
Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.
– Отже, доведеться проникнути в будинок, – наче самому собі тихо сказав він.
– Так, – підтвердив Микита Родіонович, – іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.
– Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. – Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: – А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.
Андрій повернувся додому лише присмерком. Він мовчки роздягнувся і сів за стіл.
– Ну як? – спитав Ожогін.
Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.
– Знайшли?
– Знайшли. Під шостим номером – найпристойніший будинок у провулку, крім нього – дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! – з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.
Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони послані.
– Мало чого тобі захочеться, – спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.
– Зрозумійте, Микито Родіоновичу…
– Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.
Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.
– Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?
– Так… але чого ви самі… – Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.
– Бачу, що не зрозумів, – сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.
– Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, – промовив нарешті Микита Родіонович, – що з тобою робити. Але це – твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.
Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.
Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.
Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.
З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.
– Що нового? – притишеним голосом спитав Гнат Несторович.
Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.
– Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? – раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.
Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:
– Сховай. На всякий випадок.
– А може Роде вже в будинку?
– Це я буду знати, – сказав Гнат Несторович, – у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!
Тризна завернув за ріг.
Андрій поспішно пішов за ним…
А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.
У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.
Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.
