Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Не наші, – сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.
Ашингер зблід.
Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.
– Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, – зніяковіло сказав Ашингер.
– Розумію… розумію, – сказав Юргенс. – Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.
Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?
– У такий час?
– Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…
Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.
Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.
В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни – ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку – етажерка з книгами. На окремому столику – радіоприймач.
Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.
Юргенс познайомив його з хазяйкою – жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.
Поки Ашингер розмовляв з хазяйкою, Юргенс підійшов до приймача і включив його. Виступав німецький радіооглядач – генерал Мартін Галленслебен.
«Погода на Східному фронті взагалі покращала, – говорив він, – установився сніговий льодовий покрив…»
Юргенс невдоволено скривився. Генерал меле якісь дурниці. До чого тут сніговий покрив?
«В районі Ровно і Луцька бої тривають..:»
– Обурливо! – не втримався й Ашингер. – І те, й друге ми залишили два дні тому.
– Помовч, – сказав йому Юргенс і відрегулював настройку.
«Там, де натиск противника був дуже сильним, німецькі війська продовжували застосовувати тактику відриву від противника, яка себе виправдала… Характерною ознакою нинішніх оборонних боїв е залишення деяких територій, що слід розглядати як логічно необхідний захід…»
– Біс його знає, що за еластичні формулювання у цього радіогенерала!
Юргенс прислухався.
«Наше становище надійне. Ми повинні зробити його ще надійнішим, зміцнити, мобілізуючи останні сили».
– Виключи, бога ради! – не стерпів Ашингер.
Юргенс клацнув вимикачем.
Сіли за стіл…
У розпалі гулянки Юргенс, скориставшись із того, що сп'янілий підполковник запросив пані танцювати, обережно, кінчиками пальців, витяг з кишені жилету маленьку крихку ампулку і, відламавши довгу шийку, вилив її вміст у недопитий бокал Ашингера.
Коли замовк патефон і Ашингер з панею знову сіли за стіл, Юргенс, роблено посміхаючись, запросив випити за здоров'я хазяйки. Вузькою, білою рукою Ашингер узяв бокал, підніс до рота і… поставив на місце.
Юргенс від хвилювання напівзаплющив очі, а коли розплющив їх, підполковник уже допивав вино.
– Ну, я поїду. Не сумуйте тут. Радий був би побути з вами довше, та сьогодні в мене багато невідкладних справ.
Посміхаючись, Юргенс попрощався і вийшов з будинку.
О першій годині ночі телефонний дзвінок розбудив Юргенса. Він неохоче встав з ліжка, не поспішаючи підійшов до столу і взяв трубку. Говорив начальник гестапо Гунке. Він повідомив, що якась Микитюк, жінка без певних занять, отруїла підполковника Ашингера. Як речовий доказ на місці події під столом була виявлена порожня ампулка з-під сильнодіючої отрути. Є підозра, що Микитюк зв'язана з партизанами.
XVII
Гострий біль у крижах змусив Микиту Родіоновича лягти в ліжко. Всі турботи, які звичайно розподілялися між обома друзями, лягли тепер на одного Андрія. Справ передбачалося чимало. Передусім треба було піти до Дениса Макаровича і погодити з ним текст радіограми на Велику землю, потім побачитися з Гнатом Несторовичем і з'ясувати, коли він заступить на чергування в пекарні, передати Леоніду Ізволіну радіограму, а Заломіну і Повелку – трохи харчів.
Грязнов любив такі дні. Роботи було дуже багато, і вона захоплювала його цілком: він забував про їжу, про відпочинок, про необхідність готуватися до занять. Після операції в Рибацькому провулку він пожвавішав і ще з більшим завзяттям став виконувати завдання групи.
Вислухавши вказівки Ожогіна, Андрій поквапливо вийшов з дому, йому хотілось самостійно розв'язати питання, що стояли перед ним. При Микиті Родіоновичу, зовні завжди спокійному, він почував себе хлоп'ям, школярем, несміливо висловлював свою точку зору, інколи розгублювався. З перших же днів їх спільного перебування в місті – та, певно, ще раніше, по дорозі в місто – він відчув вплив Микити Родіоновича. Після зближення з Ожогіним Андрій часто починав дивитися на речі очима друга. «І завжди виходить так, що Микита Родіонович має рацію», міркував він.
Андрій так захопився своїми думками, що не помітив, як його наздогнав Ізволін.
– Скільки не думай, пороху не видумаєш, – привітно посміхнувся старий. – Куди прямуєш?
– До вас, Денисе Макаровичу. А ви звідки так рано?
– Моя справа стареча… Ревматизм дошкуляє, не дає сидіти. От і прогулююсь.
Андрій зрозумів, що Ізволін ухиляється від відповіді. Денис Макарович не з тих, хто на світанку безцільно блукатиме по місту.
В Ізволіних на дверях висів замок. Денис Макарович, крекчучи, нагнувся, помацав рукою під плінтусом і дістав з щілини ключ.
– А де ж Пелагія Стратонівна? – поцікавився Андрій.
– Не відаю…
Із змістом радіограми Денис Макарович погодився. В ній повідомлялись зібрані розвіддані.
– Гната зараз нема дома, – попередив Ізволін. – Ти йди до Заболотька і почекай його. Він туди прийде.
– Добре, – відповів Андрій. – Мені, до речі, треба їм дещо передати. – І він показав на пакунок.
– Ти подробиці про Тряскіну чув? – спитав Ізволін.
– Знаю тільки, що вона була поранена, що двічі був у неї в лікарні начальник гестапо Гунке: докладно розпитував, звелів помістити в окрему палату. Якби не рани, Тряскіна, очевидно, так і не викрутилася б. А Роде? Наповал? – у свою чергу поцікавився Грязнов.
– Наповал! – махнув рукою Денис Макарович. – Гнат вліпив у нього три штуки.
Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.
Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.
– Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…
Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…
Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.
– Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? – журився Тризна. – Доведеться, мабуть, віднести до діда.
Дід – батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик – жив недалеко від них у власному будиночку.
Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, – казав він, – тут і я богу душу віддам».
– Чи зможе він Володю доглянути? – із сумнівом похитав головою Грязнов.
– Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, – зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. – Женю, піди до хвіртки, подивись…
