Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗
— Пане Дамур! Помоліться з військом.
Цей самий пастор під Арком з наказу короля заспівав псалом, і це повернуло вже втрачену перемогу над величезним військом Ліги, це був рятунок війська борців за волю, за віру. І ось вони, ті самі, знову тут. Із наметів, від дозорних багать збігаються в коло гугеноти, поперед усіх найстарші; на обличчях такі самі зморшки, як у їхнього короля, й такі самі шрами на тілі, і їм досить, що вони знають про це. «Ми боролись за нього, ми боротимемось за нього, а тепер помолімося з ним».
Агріппа д'Обіньє серед хору хрипких, ревних голосів намагається вторувати їм, але його власний внутрішній голос уриває його. Він думає: «Це — спасенна брехня. Величносте! Ви дурите своїх давніх борців за волю й за віру. Бо те, що ви зробите насправді, вже обдумане й вирішене. Ви нічого не зміните, бо цього не хоче бог. О господи! Хай буде воля твоя. Коли мій король мусить зрадити свою віру й вірність, я лишуся вірним і богові, і йому». Отак Агріппа почав нарешті молитися з усіма, і ніщо більш не відвертало його.
Наша частка
Король обложив місто Руан; якщо він його візьме, то знову перетне довіз припасів до Парижа. Нарешті Майєнн виступив на допомогу місту. Цей проводир Ліги встиг тим часом більш-менш напоумити Париж шибеницями та розстрілами, саме коли столиця в сліпому завзятті вже ладна була стати зовсім іспанською. Але потім йому знов довелося кликати з Фландрії іспанського полководця собі на поміч, бо він уже не сподівався розбити короля без Фарнезе. Його небезпечний союзник і сам з не меншою охотою, ніж король, захопив би Руан, тому Майєннові коштувало неабияких зусиль усякими вимовками стримати Фарнезе від походу на це місто. Хай, мовляв, король, якому так кортить битися, сам прийде назустріч їм у те місце, яке вони визнають зручним для себе. Та король уже почав розгадувати стратега Фарнезе і замість відкритого бою вирішив показати йому деякі мистецькі трюки в його ж таки дусі. Тому він наблизився до ворога тільки з загоном легкої кавалерії — от диво! всього дев'ять сотень вершників! І ніхто не розуміє, що він надумав.
Дорогою йому доповіли, що іспанці йдуть із сурмами й барабанами — сильне військо з вісімнадцяти тисяч піхоти й семи тисяч кінноти, — і посуваються вони зімкнутим строєм, посередині кіннота, по боках обози, а найлегші ескадрони розкинулись на флангах і літають уперед-назад, наче крила вимахують. То було захопливе видовище для знавця — отой наступ Фарнезе по хвилястій, пагористій місцевості. Король побачив його з-під омальських мурів, де стояв у захистку зі своєю кіннотою; але, бажаючи побачити більше, він виїхав з того прикриття сам-один.
Чудове військо враз зупинилося, заворожене якимсь духом. І Анрі серед білого дня побачив його, навіть не сподівавшись. Дух мав старе, зів'яле і воднораз якесь хлоп'яче обличчя — безбороде, свавільне, втомлене. Згорбившись, наче від болю, через що здавався ще меншим, він сидів у візочку попереду, на чолі свого чудового війська, і на ногах мав капці. Отак цей дух їздив на двох колесах перед строєм і порядкував усім. Один помах його руки — і кожен маневр, чи то перед очима в нього, чи то в найдальшому кінці, виконувався так, ніби це відбувалось на сцені, між кулісами, і театральні машини здійснювали все в бездоганному порядку, а здавалось, ніби всім керують боги з вогненних хмар; і саме це надавало такої високої дієвості людському мистецтву. То була розкішна вистава: глядача, що виїздив усе далі в чисте поле, вона просто прикувала до себе, вона б його зовсім задовольнила. Якби тільки…
Якби тільки не оте зів'яле хлоп'яче личко й не оті капці. Анрі здавалося, що вітер з того боку доносить до нього запах хворості. Він подумав: а чи не відчувають того запаху і солдати Фарнезе? Здоровим людям, певне, вчувається щось моторошне в полководці, якого треба носити чи возити і який сам не владає ніякою зброєю. Цікаво, чи до нього підсилають убивць? Ні. Головне, що цього ніхто й не пробував. Він немічний, але й невразливий. Паланкіни й візки обережно переносять його по всій Європі, щоб він здобував перемоги для повелителя світу. І він перемагає — холодно й безрадісно. Він неначе віддає своє велике мистецтво в жертву й наказує нести себе далі, дозволяючи простим солдатам грабувати й палити для перепочинку від суворої дисципліни. Та на сигнал барабана вони мусять кидати все, бо інакше їх повісять. Вчинків духа не передбачиш, і його бояться — попри всю його тілесну неміч і безрадісність. Різномовні народи, підкорені всесвітньою державою, впізнають себе в ньому.
Король Франції Анрі — чи то Генріх Четвертий — стоїть без ніякого захистку серед поля, нечисленні супутники тихо радяться, як остерегти його, але йому й не в думці тікати. Він аж нахилився вперед і затамував дух. Цього видовища він більше ніколи не побачить, та й сам подбає, щоб воно не повторилося. Александр Фарнезе, герцог Пермський, забуває свій квітучий край, своє місто-перлину, мармурові статуї, картини — все забуває, все кидає задля зовсім не потрібного йому походу, який він сам вважає безглуздим і безсоромним: йому не терпиться явити своє мистецтво. Він переходить Марну під Ланьї, і Париж ніби чарами отримує припаси: оце його шедевр. І тут, зі своєю великою театральною машиною, він знов випробовує своє мистецтво, готує магічну несподіванку, ще один шедевр стратегії.
Ясний, розважний голос барона Роні перебив думки короля й нагадав йому про дійсність.
— Величносте! Ці ось панове люблять вас дужче, ніж власне життя. Тож не наражайте більше на таку небезпеку свого!
— Ет! Ви, мабуть, просто боїтеся! — сказав король, здивувавши й трохи образивши своїх супутників. Проте Роні від їхнього імені ще раз нагадав йому, що з дев'ятьма сотнями війська ніяк не можливо нападати на таку велику, майстерно вишикувану армію. Він і не збирався так робити, але з якоїсь дивної прихильності до цього супротивника дорікнув своїм людям, що цей чоловік — перший, кого вони злякалися. Вони почали присягатись, що їм дороге тільки його життя. Він дозволив себе власкавити, але тим часом кіннота герцога Пармського вже налетіла на них. Він зі своїми дев'ятьма сотнями мусив відбиватися від видимої смерті — та багато їх і не уникли її. Самого короля легко поранили, і йому пощастило втекти лиш завдяки тому, що його уславлений супротивник не міг повірити, ніби це справді він, король Анрі, і ніби в ньому так багато гусарського і так мало королівського.
Проте Фарнезе судилося краще взнати цього короля, перше ніж від'їхати в далекі краї, де він незабаром і помер. Сталося так, що Анрі маршами й контрмаршами відтіснив його на півострів між Сеною й морем, як і намірявся з самого початку; а сутичка під Омалем тільки маскувала цей намір. І враз мандрівний митець зі своєю армією, своїм досконалим знаряддям, попав у пастку. На півострові — ніяких припасів, а на підмогу королю вже поспішає голландська ескадра. Фарнезе поранено; здавалось, йому кінець. І що ж він зробив? Те самісіньке, що й під Ланьї. Сена тут широка, як море, і все ж він перейшов її по наплавному мосту — вночі, в цілковитій тиші. Коли королівське військо прокинулось і побачило, що спійманого в пастку ворога вже нема, розітнувся гнівний крик. Анрі сміявся, він визнавав, що трюк удався чудово. А його супротивник, вислизнувши, вимовив кілька слів, з яких випливало, що він урешті все-таки став думати інакше про короля Франції; слова ті свідчили також про передчуття смерті: «Цей король стопче більше чобіт, ніж капців».
Згодом дійшла звістка, що Фарнезе прибув до Парижа; але й тамтешнім своїм друзям він уділив не більше часу, ніж звичайно вділяв ворогам. «Я тут своє скінчив», — нібито тільки й сказав він, урвавши пусту мовчанку. Він справді таки зробив багато дивовижного, незважаючи на мінливий воєнний талан. Як митець, що йому ще раз удався його твір, покинув те, що вже було йому непотрібне, — цю країну, цей народ — і під звуки сурм та барабанів поніс свою зістарілу славу в далекі краї.
