Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що–небудь внести за себе, щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.
Врешті залишився один — Семашко.
Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з’являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями — султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, — це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які–небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні, Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку–таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би найжорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?
— Як тебе звати, запорожцю? — спитав він Семашка.
— Семашко Мирон, гетьмане.
— Звідки?
— Немирівський зроду–віку.
— Давно в Січі?
— Як тільки закінчив Київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.
— О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…
— Я це знаю, гетьмане.
— А ще що ти знаєш про мене?
— Те, що й усі.
— Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох–трьох осіб, я хотів би дізнатися…
— Я не розумію вас.
— Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…
— Їй–богу, не знаю!
— З чим прислав тебе Сірко до Немирова?
— Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.
— Він наказав убити мене?
— Він нічого не наказував…
— То, може, це зробив гетьман Самойлович?
— Я ні разу не бачив його.
— Звідки знаєш Астаматія?
— Я його не знаю.
— Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!
— Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності — всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п’ятиденний строк особисто з’являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.
— Ти сидів у нього півдня!
— Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?
— Про це донесли мені вірні люди.
— Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!
Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто–небудь.
— Я слухаю, пане гетьмане.
— Він і раніш так говорив?
— Так, пане гетьмане… Але він викручується!
— Чому ти так думаєш?
— Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко… Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім…
— Ну?
— Він таки був у Астаматія… Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Він знає більше, ніж каже. А коли допитаємо Астаматія, то можна буде порівняти їхні показання. І, я певен, щось виявиться.
Юрась знову глянув на Семашка.
— Ти чув?
— Чув.
— Отже, будеш говорити?
— Я сказав правду…
— Гм, ти впертий, як всі запорожці. — Юрасеві очі блиснули, він гукнув пахолкам: — Візьміть його!
Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях — по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.
— Що ти мав передати Астаматію від Сірка? — спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. — Про віщо ви говорили?..
— Бог свідок — я нічого не знаю, — прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.
У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись… До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.
— Я нічого не знаю, — ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.
— Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? — копнув його ногою під бік Многогрішний.
Семашко мовчав.
Юрась повів бровою — пахолки жбурнули козака в яму.
— На сьогодні досить, — глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. — Гайда обідати! А після обіду візьмемося за інших!
7
Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в’язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.
Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним — тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном — широкий ослін, на якому лежить причандалля для допиту — кийки, нагайки, вірьовки, дерев’яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.
Біля дверей стоїть гетьманський почет — Азем–ага, Многогрішний, пахолки. Серед них — Младен, Ненко і Якуб, яких Азем–ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.
Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв’язані сирицею. В очах — смертельна туга і жах.
Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мов достиглий терен, очей, потім б’є кулаком по столу, кричить:
— Ну, паршиві свині!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповідайте!.. Все розповідайте!
Астаматій, огрядний, важкий, широколиций волох, підняв чорночубу голову, подивився прямо в очі Юрасеві.
— Що розповідати, гетьмане?
— Сам знаєш, зраднику!..
— Не знаю.
— Ти хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?
Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.
