Грішниця - Печорна Олена (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
– Вітаю, ти тепер дівчина й можеш цим пишатися. А зараз ходімо до медичної частини.
Я слухняно пішла за нею.
Влітку наступного року ми знову поїхала відпочивати в табір, де на нас чекали знайомства з новими вожатими. Однак серед них було й знайоме обличчя, яке встигло для багатьох стати рідним. Танюша, тобто Тетяна Сергіївна, щасливо сміялася, міцно обнімаючи кожного й дивуючись тому, як ми виросли та змінились. Побачивши мене, вона з хвилину захоплено оглядала з голови до ніг, а потім посміхнулась:
– Тебе просто не впізнати, Ларисо! Ти стала справжньою красунею.
Я ніяково ховала очі, адже вже встигла, як і всі інші, звикнути до перетворення, тому такої бурхливої реакції не очікувала, а ще не знала, радіти цьому чи ні.
– Ларисо, ти розквітла.
– Та ну, подорослішала та й годі.
– Нічого, зачекай трошки, і ти сама все зрозумієш. Дійсно, довго чекати не довелось. У таборі, окрім звичайного розпорядку з фізичними зарядками, сніданками, обідами, прибиранням та іншими обов’язками, відбувались і невеличкі свята у формі розважально-виховних заходів. Їх влаштовували знову ж таки студенти, розраховуючи на потрібну оцінку в заліковій книжці. Серед різноманітних конкурсів проводились і конкурси краси. Більшість дівчаток просто спали й бачили отримати довгоочікуваний титул МІС. Мені ж подобалося лише спостерігати за цим дійством, про участь я навіть не замислювалась, а з часом узагалі почала ставитися до цього скептично. Адже в аналогічних конкурсах серед хлопців оцінювалася насамперед ціла низка характеристик, а вже потім зверталась увага на фізичні дані, та й то це стосувалося швидше підготовки, аніж вроди як такої. Зате якщо мова заходила про дівчат, складалося враження, що все навпаки. Достатньо було бути коштовною прикрасою, і нікого не хвилювало, що всередині вона могла виявитися фальшивкою.
Того разу організатори конкурсу вперше звернулися до мене з пропозицією стати його учасницею. Спершу я тільки розгублено покліпала очима, а потім відмовилась, мовляв, скоріш за все, королеви з мене не вийде. Зате Сніжана бігала довкола ледь не три дні поспіль, намагаючись переконати в протилежному. Коли всі аргументи й доводи вичерпались, вона викинула останній, на її думку, козир:
– А ти знаєш, що королева буде танцювати з переможцем серед хлопців?
Я тільки знизала плечима:
– Тим паче, мені там нема чого робити.
– Як? Ти ж ще жодного разу не танцювала з хлопцем.
– Ото ж бо й воно.
– Ларисо, як же ти не розумієш, що першим стане не просто хтось, а справжній хлопець?
– Я все прекрасно розумію. Слухай, давай закриємо цю тему.
Сніжана безнадійно махнула рукою й покрутила пальцем біля скроні, однак моє рішення змінити не змогла. Це зробила інша людина, вірніше, навіть декілька. Серед потенціальних претенденток на перемогу була Валя, старша на два роки й значно досвідченіша в подібних речах. Саме її ім’я найчастіше називали у своїх прогнозах вчителі, вихователі та інтернатівці. Сама ж вона була настільки переконана в перемозі, що демонстративно ігнорувала інших конкурсанток або співчутливо зітхала їм услід. Того дня наші шляхи пересіклися. Я чергувала в їдальні, накриваючи та прибираючи зі столів. Саме обідали старші класи, і я спиною відчула, що на мене дивляться. Озирнувшись, зрозуміла, що Валя та її група підтримки розмовляють про мою можливу участь у конкурсі. Котрась із дівчат так і сказала, що мені пропонували спробувати себе, на що Валя голосно розсміялась:
– Це щоб зеківка стала першою міс? Не смішіть мене!
Я відвернулась, намагаючись не чути їх сміх. Знову стало боляче, захотілося довести, що я несу відповідальність лише за себе, а ніяк не за інших людей, навіть якщо ті інші – власні батьки.
Після обіду список учасниць побільшав на одну людину: там з’явилося моє ім’я. Від радості Сніжана ледь не задушила мене в обіймах, а більшість однокласників та просто знайомих, на диво, підтримали мою кандидатуру. Правда, вже увечері, закутавшись у ковдру, я жалкувала, що піддалася першому імпульсу та встряла в цю історію. Більш-менш заспокоїлась, коли Тетяна Сергіївна, побажавши нам доброї ночі, затрималася біля мого ліжка й тихенько прошепотіла: «Молодчина».
Уночі снилися сходи. Вони вели кудись високо-високо вгору. Було важко підніматися по них, більш того, не хотілося цього робити, але я продовжувала йти. Коли ж здалося, що нарешті досягнула вершини, виявилось, що насправді я впала вниз.
Мороз із самого ранку розмалював дивними візерунками всі вікна в будинку. Хоча, можливо, він зробив це і вночі, от тільки чи можна створити подібне в повній темряві? Лариса притулила чоло до холодного скла й подумала, що таке можливо, адже ж малювали картини повністю сліпі люди, а зрячі тільки захоплено розводили руками.
До Нового року лишався один день, тому настав час прикрасити ялинку й ті гілки, що принесла вчора з лісу. Неприємний холодок пройшовся спиною, але Лариса відігнала спогади подалі, як звикла це робити вже давно. У гості прийшла Ніна, і вони вдвох відшукали на горищі запилений ящик із новорічними прикрасами, що вже кілька років зустрічали Новий рік саме там, тому встигли забути, як це – творити свято. Може, тому так радісно виблискували в жіночих руках, а згодом і на густих гілках ялинки. Марія Степанівна з посмішкою спостерігала, як дві дорослі жінки з дитячим захопленням милувалися прикрашеною ялинкою.
– Ну от, залишилося лише цукерки розвісити.
– Маріє Степанівно, але ж у домі дітей нема.
Старенька сумно зітхнула:
– Може, саме тому він і такий старий. А цукерки на ялинку завжди син вішав, навіть коли подорослішав. Говорив, що лише з ними вона по-справжньому казкова.
Жінки перезирнулись і, не змовляючись, принесли цілий пакет із цукерками, голки й нитки. Коли ж усе це солодке добро висіло на найпочесніших місцях, задоволено кивнули головами:
– Ну от, тепер і справді казкова.
Раптом на вулиці загавкав собака, а через хвилину у дверях з’явилася чоловіча постать, від якої одразу ж війнуло лісом. Лариса посміхнулась і сплеснула в долоні:
– А ми до Вас самі думали навідатись.
Чоловік обтрусив рештки снігу з хутряної шапки й посміхнувся, від чого сірі очі раптом стали теплими.
– А я Вас штрафувати прийшов он за ті гілочки. А якщо серйозно, то дізнатися, як здоров’я. Надто Ви вже вчора втомлено виглядали.
Марія Степанівна закивала головою:
– Правильно-правильно, за ними стежити й стежити, самій мені вже не під силу. А Ви роздягайтеся, зараз чай пити будемо, заразом і відігрієтесь, а то сьогодні мороз розходився не на жарт.
Через півгодини всі сиділи за круглим столом і голосно сміялися. Суворий, часом навіть жорстокий у роботі, Сергій Петрович виявився дуже простим і відкритим у спілкуванні, а ще вмів сміятися так, що втриматися від посмішки не вдавалося.
– А я Вам, Ніно, все-таки ялинку особисто принесу.
– А не шкода з лісу нести?
– А хто Вам сказав, що я з лісу принесу? З магазину, штучну. А Лариса гілками поділиться, щоб пахло хвоєю. Тими, що, можна сказати, відвоювала із сокирою в руках.
Усі дружно засміялись і не почули, як до будинку увійшов дід Федір, стурбований і весь у дрібних сніжинках.
– Здрастуйте, зі святом усіх! Я теє… машину побачив біля воріт. Ваша?
Лариса багатозначно штовхнула Ніну в бік:
– А кавалер з авто.
Та пирхнула чаєм й опустила очі в підлогу.
– Моя машина. Може, заважає, то я зараз віджену.
– Та ні, синку. У мене прохання, виручи старого, відвези в місто. А то щось з автобусами тими, не ходять цілий день, а мене чекають. Я заплачу.
Марія Степанівна оживилась:
– А куди це Ви, сусіде, зібралися під Новий рік?
Старенький розгублено посміхнувся й знітився:
– До дочки з онуками. Гостинців купив, вони хоч і дорослі, та який дід без гостинців.
Сергій відставив чашку вбік та встав з-за столу.
– За такою справою готовий хоч у Москву везти на горбі, не то що на машині. Не хвилюйтесь, Федоре Павловичу, довезу як президента. А зараз, прекрасні дами, дозвольте Ваші ручки. Заходьте до нас, тільки не по одній і без сокир.
