Грішниця - Печорна Олена (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Коли двері зачинилися, Марія Степанівна задумливо зітхнула:
– Гарний чоловік, добрий.
Лариса змовницьки подивилася на схвильовану Ніну:
– І неодружений, до речі.
Ніна раптом стала серйозною й замовкла, згадавши іншого, уже з обручкою.
Переможцем конкурсу серед хлопців став десятикласник. У принципі, цього й варто було очікувати, адже Деню було важко не любити. Усі в інтернаті, навіть учителі, називали його саме Деня, згадуючи повне ім’я лише тоді, коли цього вимагала офіційність ситуації. Було в ньому щось, що притягувало людей, справа навіть не у фізичній привабливості чи інтелектуальних здібностях, хоча й те, й інше було присутнє на всі сто відсотків. Коли я дивилася на нього, іноді намагалась уявити, що могли б відчути батьки, якщо отримали б можливість побачили сина зараз.
Складно до кінця пояснити, але чомусь саме серед хлопців набагато частіше зустрічалися ті, хто міг би стати прикладом чи зразком для юнаків, що виховувались у нормальних сім’ях. Звичайно, було й навпаки, однак із дівчатами… У дівчат був зовсім інший світ, часом непередбачуваний і химерний. Скоріш за все, жіноча природа – це, насамперед, емоція, а тут вони викривлялися настільки, що вже важко було зрозуміти, де біле, а де чорне. Інтриги, плітки, прагнення самоствердитися за рахунок приниження іншої, втрата відчуття межі, безпорадність і порятунок у нікотині, алкоголі чи навіть наркотиках. Це стосувалося не всіх, слава Богу, однак все одно знаходитися серед такого було, ой, як непросто. Перемога Дені ситуацію лише ускладнила, і звичайний конкурс краси перестав бути просто грою.
Я добре пам’ятаю той день. У ньому було багато літа й сонця, а в небі неначе хтось розлив блакитну фарбу, забувши намалювати хоча б одну хмаринку. Наш учитель фізкультури, Іван Васильович, організував групу для збирання яблук. Одне стареньке подружжя, що жило в сусідньому селі, дозволило обірвати кілька яблунь білого наливу зі свого саду. Окрім Івана Васильовича, нас супроводжували Тетяна Сергіївна і ще дві студентки. Групу зібрали в основному з представників середніх та старших класів. Похід тривав у мирній атмосфері доти, доки вже біля річки до нас не приєдналося кілька десятикласників, серед них і Деня.
Немов від єдиного помаху чарівної палички, з дівчатами відбулося справжнє перетворення. Вони пожвавішали, очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець, а поглядів у Денисів бік несила було перелічити. Тетяна Сергіївна багатозначно посміхнулась і підморгнула, мовляв, не лови ґав. Однак я навмисне плелась у самому кінці, весь час мовчала й напускала страхітливо серйозний вираз на обличчя. Натомість Валентина зробила все можливе, аби не втратити нагоди звернути на себе увагу. Вона грайливо зав’язала кінчики футболки на животі й весь час намагалася не випасти з поля зору потрібного «об’єкта», жартувала та сміялася без упину, правда, посмішка сповзла, коли ми підійшли до мосту.
Справа в тому, що річку доводилося переходити в місці, де була збудована дамба. Вода в ній вирувала й пінилась, міст же був старенький, біля протилежного берега місцями мав прогалини між дерев’яними дошками. Хлопці досить швидко опинилися по той бік, дівчата цього робити не поспішали, а наважилися лише тоді, коли ті почали підстраховувати й тримали за руку на проміжку, де було особливо страшно. Важко було не здогадатися, на чию допомогу розраховувала Валентина, коли вкладала свою руку в міцну долоню Дениса. Довгий погляд із-під вій і посмішка в знак вдячності. Автори жіночих романів могли б пишатися потенційною героїнею зваблення. Я йшла майже останньою, однак руку допомоги простягнув мені також Денис. Своєї ж я так і не подала, промовивши, що впораюся сама, що й зробила, перестрибнувши прогалину, під якою вирувала вода. За це отримала болючого стусана в спину від Сніжани, після чого взагалі почала ігнорувати Дениса, зосередившись на тому, заради чого, власне, все це й затіялось, – на яблуках.
Великі, соковиті, налиті сонцем до переситу вмиті дощами, вони мали смак літа. Хлопці залізли на верхні гілки й обривали їх просто з дерева, дівчата захоплено споглядали цей процес і роздавали поради. У результаті я мала два повні кошики яблук, а дехто не назбирав й одного, зате коли все це добро прийшов час нести назад, мені виявилося найтяжче. Швидко втомлюючись, я часто спинялась, щоб перевести подих, тому вже точно не могла йти в перших рядах. Сніжану цей факт засмутив, і, допомагаючи мені, вона весь час бурчала щось собі під ніс. Уже при виході із села раптом чиїсь сильні руки підхопили кошик, а я почула:
– Сподіваюсь, що цього разу мені дозволять допомогти.
Піднявши очі, наштовхнулася на відкриту посмішку й погляд такого ж кольору, як небо в нас над головами. Відповісти мені не дала Сніжана, котра заторохкотіла зі швидкістю, мабуть, сто слів на хвилину, коли дякувала за допомогу, згодом примудрилася відстати, залишивши нас удвох, ще й показала язика обуреній Валентині. Ми йшли поруч, він говорив про яблука, музику та кіно. Це виходила так природно й ненав’язливо, що я не помітила, як приєдналася до розмови, а на мосту вже спокійно прийняла допомогу. Повернувшись до табору, ми зібралися біля кухні, де яблука в нас приймала тітка Зіна, наш головний кухар. Поглянувши на мої кошики, вона посміхнулась і похвалила за старанність. Зате десь за спиною почувся вже знайомий дівочий голос:
– Ви кілька їй залиште, для передачі батькам – у в’язницю.
Удар був продуманий і розраховувався, перш за все, на Дениса, що стояв поруч. Чекати на продовження я не стала, розвернулася й пішла до корпусу, не озираючись.
У день проведення конкурсу всі хвилювались, навіть глядачі та вчителі, можливо, тому я мало що пам’ятаю, тільки напруження. У фіналі на перше місце претендували одразу дві учасниці з однаковою кількістю балів – Валентина і я. Оскільки Денис все-таки був один, а всі можливі конкурси й завдання вичерпались, хтось знайшов вихід, мовляв, нехай він сам й обере переможницю. От тільки щоб це не виглядало образливо, Деня мав це зробити із зав’язаними очима, по одному дотику до руки. Першою свою руку простягнула Валя, потім він торкнувся моєї… Той танок усе-таки став нашим і моїм першим. Не знаю, що відчув під час останнього випробування Денис, але насамкінець танцю нахилився й прошепотів на вухо:
– Я радий, що королева – ти.
Уже увечері майже всі дівчата з групи зібралися в кімнаті, щоб привітати й приміряти корону переможниці – звичайну іграшкову корону Я слухала зітхання й посміхалась, з боку це виглядало дещо чудернацьки. Сама нагорода була несуттєвою, головне, що я змогла довести, що я – це я, не більше й не менше, а не навішений кимось ярлик. Тоді ще не знала, що позбавившись одного, отримала інший. З Денисом ми стали близькі. Ні, це не було кохання, скоріше, відчуття спорідненості. Він закінчив інтернат з відзнакою й пішов навчатися на дипломата-міжнародника. Наші шляхи більше не перетиналися, однак я й без цього знаю, що він ним став на всі сто відсотків. Просто є такі люди – справжні. Їх мало, але вони є.
Свято розлилося в повітрі, як із перевернутої чашки гарячий шоколад, таке ж солодке й гіркувате на смак. Прихід Нового року відчувався навіть тут, що здавалося дивним, адже в будинку старий телевізор мовчав уже кілька останніх років, і господиня накрила його мереживною хусточкою власного виробництва. Тому ніяких новорічних реклам, вогників, привітань президента, навіть радіо забули увімкнути, проте все навколо чомусь видавалося зовсім іншим, аніж у звичайні будні. Хотілося посміхатися просто так, без особливих причин.
Лариса готувала салат «Олів’є» і щось тихенько наспівувала про темний-темний ліс. Марія Степанівна чаклувала над рештою святкових страв, у тому числі й пісних, і кожного разу посміхалась, коли дивилася на свою гостю. Жінка змінилась. Хвороба не пішла, ні. Просто вона почала жити з нею, саме жити. Часом мовчала, іноді подовгу дивилася в одну точку, багато писала й була дуже далеко звідси в такі хвилини. Біль, що ховався в минулому, звільнився і ставав гострим, мов лезо ножа, але це було все одно краще, аніж якщо він би там залишився, адже така його кількість могла розірвати людину зсередини, залишивши самі уламки. Головне, що Лариса почала сприймати теперішнє, час знову зрушив із місця, а сьогодні мав початися новий його відлік на ще один рік.
