Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Новорічну ніч він не пам’ятав — піднялася температура, кашель рвав горлянку і груди, але першого січня після обіду, взявши з собою термос із гарячим чаєм і бутерброди, Юрій Юрійович знову відправився на трудову вахту під центральний універмаг. Термометр на вулиці показував мінус двадцять два за Цельсієм, термометр на багатостраждальному тілі Юрія Юрійовича — тридцять вісім і три. Але він вистояв; аж поки люди і газети майже не закінчилися, він не переставав тикати перехожим їх в руки, бо щось казати вже не вистачало сил. Як на нього, він наторгував величезну купу грошей, скільки саме, не хотів навіть і рахувати, та попри все, Юрій Юрійович вважав, що серйозно недопрацював у кількох моментах, що можна зробити краще. Другого січня він знову працював розповсюджувачем «Газети Добронравова», але цього разу на базарі, де йому вдалося вмовити своїх знайомих, що торгували речами, взяти кілька сотень екземплярів під реалізацію. Ті погодилися, швидше, із співчуття до хворого і щирого Юрія Юрійовича, але потім виказали велику подяку і замовили ще — процес, як казав архітектор перестройки, пішов.
Третього січня Еліна Орестівна Сьома, керівник рекламної агенції «Чиста пляма» нарешті придбала «фірмову» газету і прочитала статтю про презентацію, за яку, себто, вона і була відповідальною всі два місяці своєї бездоганної праці. Висока, з широкими вилицями і поглядом досвідченої кобри, Еліна Орестівна являла собою хрестоматійний зразок заповзятливої людини, яка у результаті високих математичних розрахунків і складних комбінацій, єдиною метою яких є максимально надурити всіх навколо, — партнерів і співробітників включно — в результаті заплутаних хитромудрих дій одвічно залишалася біля розбитого корита власних амбіцій. Подальша її бізнес-доля виявилася складною і нещасливою, проте досить прибутковою.
У першу ж мить знайомства з газетою її без того великі жовті очі стали ще більшими і жовтішими, і цей процес невпинно розвивався паралельно освоюванню гострим поглядом чергової ілюстрації. Коли ж справа дійшла до тексту, вона тихо зашипіла і дістала з шухляди корвалол; багато хто з недоброзичливих заздрісників пов’язував неприродну худорлявість Еліни Орестівни з її жовчним характером і шкідливою звичкою поливати багнюкою всіх підряд. Звісно, що такі розмови вели люди виключно неосвічені й приречені на одвічне прозябання на дні суспільства й інтелектуальної вбогості. Насправді керівник рекламної агенції «Чиста пляма» (ТМ) у вузьких колах, що безплідно естетствували й інтелектуально паразитували на відеофільмах Пазоліні та Джармуша, вважалася світилом передової феміністичної думки та незаперечним авторитетом у царині прекрасного. З небаченою швидкістю Еліна Орестівна довела до відома всіх топ-менеджерів фірми «Едельвейс», що поки вони, надриваючись, готували і відтворювали, не шкодуючи живота свого в прямому і переносному сенсі цих слів, за святковими столами з шампанським у правій руці та канапкою з червоною ікрою у лівій промоушен бренда, підступними ворогами здійснилася провокація й інтервенція. І що найпаскудніше, підступність ворогів сягнула так далеко, що ганебні дії були вчинені руками співробітників фірми, а саме редакції газети, яка носить ім’я — ви тільки вдумайтесь у це! — самого засновника. За якісь години в офіс з’їхався весь керівний склад компанії, навіть десь на дачі в якогось чиновника був знайдений сам пан Добронравов, не зовсім ще, правда, тверезий, але сповнений, як завжди, бойового духу і стриманого оптимізму. Знахідці більше всіх зраділа Іраїда Семенівна Йолкіна, дружина бізнесмена, яка після дванадцятої з тридцять першого грудня втратила контроль за пересуванням чоловіка в часі і просторі. Певно, те саме відбувалося і з самим паном Добронравовим, бо згадати, де він і з ким бухав, в жодному разі не міг. Але навіть тут він вбачав велику мету і свої загули подавав дружині як жертви в ім’я процвітання спільної справи. «Робота така, Іраїдочко, — відповідав на гарячі звинувачення значно почерствілий за останні три місяці душею Микола Миколайович, — потрібно напрацьовувати серйозні зв’язки!»
Вся делегація, що прибула до редакції без попередження, не рахуючи кількох телефонних дзвінків до редакції та мовчання у слухавку (перевірка на присутність цілком у стилі Еліни Орестівни), налічувала чоловік двадцять, не менше. Вони вишикувались нерівним півмісяцем, стілець для боса поставили біля вікна, як самотню зірку, а Юрія Юрійовича, наче загублений під час наукових досліджень супутник, випхали теліпатися в центр півкола. Новоспечений фактично, але формально досі ніяк не оформлений на роботу головний редактор спочатку було подумав, що йому хочуть влаштувати овацію, але недружнє хекання у слухавку і гострозубі вирази облич людей, яких він бачив так близько вперше, змусило налаштуватися на іншу хвилю. «Цікаво, що їм не сподобалося? Можливо, серіал Слабожіночого? Чи плаский гумор Бронштейн? Може, виникли якісь неприємності з КДБ через те видумане інтерв’ю?» Але всі здогадки Юрія Юрійовича були настільки ж далекі від істини, як він ще тиждень тому від видавничої справи.
Першою, звісно, виступала не пані Еліна; ця дама була не настільки недосвідчена, щоб поперед батька посилати когось в пекло, вона воліла нанести останнього, смертельного удару, коли жертва вже не брикається, безсила і за жодних обставин навіть випадково не в змозі лягнути копитом у скроню. Першим виступав комерційний директор фірми Сан Санич Десяткін. Важко сказати, звідки взялося таке дивне прізвище, але злі язики стверджували, що хтось із пращурів Сан Санича працював на Колимі у концтаборах десятником. Та найбільшим достоїнством комерційного директора вважалося вміння слухати шефа з широко відкритим ротом і сяючими очима, за що на фірмі йому дали прізвисько Шестьоркін. А ще про Сан Санича казали зовсім погане: що він часто шукає пригод на свою дупу, і коли таку пригоду знаходить, то веде ввечері або собі до кабінету, або до складу, де комірником працює ще один любитель дупопригод, які, як правило, з’являються у вигляді молоденьких хлопчиків. Можливо, в силу генетики або в силу вищенаведених причин, неважливо, але характер Сан Санич мав м’який, можна навіть сказати, місцями слизький, тому, доручивши Десяткіну початок розгрому газети і редактора, Еліна та її прибічники відверто прогадали.
— Ну, що я можу сказати, — почав нерішуче Сан Санич, посмикуючи рідкі кумедні вуса кольору бродячих псів, — газета, мені здається, не погана, ну, в сенсі, не така вже й погана, щоб… ну, ви розумієте, от Еліна Орестівна, да-а-а… Я почитав трохи, місцями навіть цікаво, про презентацію, от… і, да-а-а… наступив Новий рік, і я всім бажаю. здоров’я, а нашій фірмі — процвітання! — він озирнувся, явно шукаючи очима бокал із шампанським, і дуже здивувався, коли йому подали у склянці води, яку він і розплескав тремтячими руками собі на штани.
Під стелею зависла незручна пауза, за яку, певне, міг народитися не один міліціонер, а цілий райвідділ. А потім пан Добронравов тихо запитав, чи хоче хто-небудь сказати про перший номер газети щось гарне. Таких добровольців не знайшлося, годі й чекати, більш того, таке формулювання підлеглі однозначно сприйняли за команду «фас» і о, що тут почалося! Ще б пак, це ж був перший за кілька місяців існування фірми шанс проявити себе в очах боса по-справжньому! Всі закричали, зашуміли, повскакували з місць, поспішаючи стати зіркою цього аутодафе. Навіть Еліна Орестівна, побачивши, що пасе задніх і може залишитись ні з чим, розмахуючи газетою, вискочила з свого укриття у центр кімнати і голосно питала у Юрія Юрійовича:
— Де соціальна реклама? Де вона? Де промоушн нашої фірми, те, що ми допомагатимемо бідним людям у їхніх злиднях?
Юрій Юрійович, потенційна і самотня жертва цього зборища, не мав жодного уявлення ні про соціальну рекламу, ні про те, де вона у цей момент знаходиться, він навіть не здогадувався спочатку, яку мету переслідує цей оскаженілий натовп. Він мовчки стояв і казав у відповідь лише одне:
— Я надрукував тридцять тисяч, я продав майже весь наклад. Сам…
