Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

Схоже вона ставилася й до речей, не пов’язаних із відчуттями, — раніше їй здавалося, що, якби довелося опинитись у теперішній ситуації, вона була б лише інтелектуально свідомою того, що це і є ситуація цілковито вільної людини, але потай усе ж таки вважала б цю зміну зміною на гірше. Тепер же, на її власний подив, у неї не виникало бажання проводити паралелі між тим, що було, і тим, що є зараз. У її свідомості пролягла певна межа й минуле назавжди залишилося за нею. Воно не вимагало порівняння з теперішнім, це були просто різні речі. Мабуть, це був ще один прояв цього нового вміння — цінувати кожен здобутий досвід.

Христина заздрила людям, які з легкістю вміли сформулювати речення на зразок: «Мені найбільше з усіх подобається голубий колір» чи «Ненавиджу малиновий сік, зате страшенно люблю яблучний». Їй подобалася впевненість, із якою вони зі стількох можливостей вибирали одну. Їй це давалося складно. Вибирання завжди було болісним через неминучість процесу відкидання, відмови, обмеження, спрощення.

Смаки ставали біднішими, якщо їх занадто чітко сформулювати, тому значно цікавішим їй здавалося відстежувати взаємозалежності між уподобаннями. Наприклад, чому сьогодні подобається зелений колір, а завтра захочеться надивитися на щось жовте — це вплив погоди, настрою чи якихось інших, більш таємничих і сутнісних чинників. Чи взагалі тут немає жодних взаємозалежностей, а лише чиста випадковість. Тоді відмовлятися ще більше шкода — це як забороняти дитині хаотично змішувати фарби на малюнку або не дозволяти розфарбовувати зайчика рожевим, а сонце — фіолетовим, бо такого не існує в природі. Мабуть, люди, яким легше вдавалося сформулювати речення про улюблений смак, книгу чи фільм, відчували подібне, просто вони вміли на той конкретний момент наважитися на неминучість самообмеження. Христина цього не вміла. Постійно боялася сплутати тривкіше уподобання з випадковою примхою настрою, а найбільше боялася виглядати примітивною у своїх смаках.

Крім того, існувала ще проблема відбору критеріїв. Якщо назвати, скажімо, улюблені музичні твори, то це мають бути ті, які є улюбленими зараз, чи ті, які були улюбленими десять років тому й котрі з них легше викреслити зі свого життя, не відчуваючи при цьому, що список обраного дуже неточний, навіть більше того — цілковито фальшивий. Але якщо не викреслювати нічого та враховувати всі нюанси, то взагалі неможливо сформулювати хоча б щось. Можливо, саме тому в найпростіших побутових ситуаціях, пов’язаних із вибором, Христина після довгих і виснажливих вагань схилялася завжди до одного й того ж — шоколадного пломбіру замість фруктового морозива, кави з молоком замість чорної, пастельних тонів в одязі замість надто яскравих, чорного кольору замість усіх інших, класичних моделей крою замість експериментальних, короткої стрижки замість довгого волосся, класичної музики замість сучасної, зручного спортивного взуття замість модельного, натуральних тканин замість синтетичних, романів замість оповідань, писання листів замість спілкування за пивом, пишнотілих брюнеток замість струнких блондинок, слова «трохи» замість «трішки», паузи в тексті замість слів на зразок «либонь», «авжеж-бо», «прецінь» і подібних, мінору замість мажору, синкопи [1] замість «переборчиком», фортепіано замість роялю, Шнітке замість Ваґнера, вишивки мережкою замість кольорового хрестика, манівців замість центральних вулиць, подорожування залізницею замість літаком, прогулянок у лісі замість відвідування центральних площ, штанів замість спідниць, цупких портьєр замість напівпрозорих штор, ванни замість душу, косметики без запаху, лікувальної косметики замість декоративної, чаїв без ароматизаторів, трав’яних чаїв замість зелених або чорних, велосипеда замість машини, слухання замість розповідання, сухого вина замість пива, білого вина замість червоного, невеликих компаній замість бучних святкувань, самотніх роздумів за філіжанкою кави замість пліткування з подругами. Але при цьому ніколи не заощаджувала собі етапу щирих і болісних вагань перед тим, як прийняти щоразу те саме рішення, що й завжди.

Часто Христина ловила себе на тому, що не довіряє собі значно більше, ніж сама про це здогадується. Скажімо, прийшовши до чергової клієнтки, вона раптом помічала, як раціонально розкладені речі на полицях у шафі, й робила господині комплімент за аналітичний підхід до справи, яку прийнято вважати не вартою уваги побутовою дрібницею, хоча насправді увага до цього дає можливість заощадити щодня багато часу та нервів. А після цього довідувалася, що розклала ці речі вона сама під час останнього прибирання, а господині так сподобався зручний принцип, за яким це було зроблено, що вона відтоді старанно підтримувала порядок у шафі в такому вигляді. І тепер дійсно заощаджує багато часу та нервів.

Раніше, у попередньому житті вчительки музики, було те саме. Коли Христина знаходила підхід до якогось особливо складного підлітка, завжди ділилася з його мамою тим, як саме краще з ним працювати, а потім дивувалася, як спритно матері вдається знайти з сином спільну мову й налагодити співпрацю. У такі моменти захоплення «чужими» досягненнями вона часто ловила себе на думці, що йдеться їй насамперед про черговий привід переконати себе, що вона б так не змогла. Думка про власну неспроможність зробити те чи інше з’являлася в неї першою в будь-якій ситуації, навіть у ситуаціях, які ніяк не стосувалися її особисто. Христина настільки зжилася з тим, що бачить світ лише з вічнозавуженої перспективи замкової щілини власних фобій, що вже навіть не зауважувала, наскільки абсурдними, а іноді й егоцентричними виглядають її спроби в усьому шукати лише натяк на власні недоліки. Скажімо, якщо Соломія, повернувшись із закупів, радісно повідомляла: «Я придбала ваги», Христина, як правило, реагувала питанням: «Ти справді вважаєш мене занадто товстою?»

А коли Соломія дивувалася такій реакції, вона не вірила в її щирість.

Коли Христині несподівано дзвонив хтось із клієнтів, першою думкою, яка виникала в неї ще до розмови, було побоювання, що зараз вона почує претензії та незадоволення, хоч насправді ще ніхто й ніколи не висловлював їй цього по телефону. Зазвичай люди після чергового прибирання та розрахунку просто повідомляли, що надалі змушені відмовитися від її послуг, не пояснюючи, з яких саме міркувань. І навіть тоді, коли вона точно знала, що так сталося з цілком об’єктивних причин — переїзд, фінансова скрута, зміна графіку праці тощо, ніколи не могла позбутися глибоко захованої думки, що проблема все ж таки в ній, у тому, що вона була недостатньо старанна, що не вміє належно добре виконувати свою роботу, що взагалі ні на що путнє не спроможна.

У власній неспроможності вона завжди була твердо переконана. Більш упевнені в собі люди слугували для неї незаперечним авторитетом. І самої цієї впевненості виявлялося достатньо, їм не потрібно було доводити своє право на авторитетність ще якимись вміннями чи здобутками. Якщо хтось впевненим голосом заявляв, що вона зробила неправильно, Христина відразу ж внутрішньо погоджувалася з цим, і навіть якщо потім з’ясовувалася хибність звинувачення, продовжувала відчувати себе винною. Змінювалася лише причина цієї провини: спершу вона сумнівалася у своїй правоті, а потім соромилася того, що її так легко змусити сумніватися. Раціональна частина її мозку завжди бунтувалася проти цього болючого процесу, але вдіяти нічого не могла. Як і решті людей, їй легше було повірити в правильність того, що вже було визнане правильним кимось іншим. Наважитися на ризик власного судження всупереч чиємусь чи загальноприйнятому їй вдавалося вкрай рідко, а навіть якщо вдавалося, то це найчастіше був лише позірний бунт, намагання віддати належне інтелектуальному переконанню, а не внутрішній потребі. Страх перед небезпекою оприлюднити свою думку, яка може бути висміяна, дуже дошкуляв їй у її попередньому професійному існуванні. Критерії, відповідно до яких одні музичні твори ставали каноном, а інші зникали в небуття, часто ґрунтувалися саме на цьому страхові, усвідомленому чи інтуїтивному. Сама необхідність створювати канон уже була певною формою заперечення права на індивідуальний смак, на волюнтаризм у смаках, на свободу, без якої, здавалося б, абсурдною виглядає сама істота мистецтва. Серед виконавців музики успішнішими та реалізованими ставали більш упевнені в собі, а не більш обдаровані, — це було несправедливо, але цього було не уникнути. Те саме стосувалося творів, доля яких часто залежала не так від якихось естетичних, як від суто суб’єктивних чинників — здатності композитора пробитися до провідних виконавців, уміння сподобатися впливовим слухачам, критикам, усім функціонерам від культури, для кого чужий страх перед власною думкою є гарантією успішного функціонування. В інших видах мистецтва позаестетичні чинники так само відігравали вагомішу роль, ніж естетичні. Книги розкуповували охочіше після того, як їх похвалив хтось відомий, а особливо якщо ця похвала містилася на обкладинці чи була показана по телебаченню. Картини художників, про яких писала преса, купували частіше, ніж тих, про яких преса ще не писала, навіть якщо невідомі художники створювали кращі картини, не кажучи вже про дешевші. На фільми відомих режисерів без проблем знаходилися гроші, навіть якщо сценарії були відверто безнадійними, тоді як початківцю з цікавою ідеєю пробитися було дуже важко. Академічне мистецтво виправдовувало це потребою боротися з кічем, комерційне мистецтво формувало за допомогою цього бренди, але все це було лише раціоналізацією іншого, глибше захованого страху перед самим собою, перед неосяжністю вибору, перед непередбачуваністю індивідуальної свободи, страху, однакового як у споживачів мистецтва, так і в його авторів та дистриб’юторів. Страху людей, яким хронічно бракує впевненості повірити самим собі. Страху першим сказати про те, що король таки голий. Страху родом із дитинства, як і всі справді потужні страхи.