Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Хаген поворушив пальцями у рукавичках.

— Прикмети?

— Чоловік. — Погляд Халворсена бігав між комісаром та Харрі. — Більше ми нічого не знаємо. Люди спостерігали за музиками, а все трапилось надзвичайно стрімко.

Хаген важко зітхнув.

— У такому натовпі хтось мав би бачити стрільця, хіба ні?

— Можливо, — мовив Халворсен. — Але ми точно не знаємо, де саме стояв убивця.

— Розумію. — Знов ледве помітна усмішка.

— Він стояв просто перед убитим, — мовив Харрі. — Щонайдалі — два метри.

— Справді? — Хаген та колеги обернулися до Харрі.

— Убивця знав, що коли хочеш убити з дрібнокаліберної зброї, треба стріляти у голову, — вів далі Харрі. — А оскільки стріляв усього раз, був певен у результаті. Отже, стояв так близько, що зауважив отвір на лобі або ж знав, що не схибить. На одязі жертви, звісно, лишилися сліди пороху, які підтвердять мою теорію. Щонайбільше два метри.

— Півтора, — мовила Беата. — Більшість пістолетів викидають гільзу праворуч, і то недалеко. Ця була втоптана у сніг за сто сорок шість сантиметрів від трупа. На закотах шинелі вовняні нитки обпалено.

Харрі глянув на Беату. Найперше, що він цінував у ній, — це її здатність запам’ятовувати обличчя, та її розум, старанність та дурнячу віру, що поєднувала їх, — віру в те, що їхня праця — важить.

Хаген тупцяв у снігу.

— Чудово, Льонн. Тоді у кого ж це, скажіть, будь ласка, виникла потреба убити офіцера Армії спасіння?

— Він не офіцер, — мовив Халворсен. — Лише солдат. Офіцери — це їхні штатні співробітники, а солдати — добровольці та контрактники. — Він розкрив нотатника. — Роберт Карлсен. Двадцять дев’ять років. Парубок. Дітей немає.

— Натомість вороги є, — зауважив Хаген. — А якої ви думки, Льонн?

Відповідаючи, Беата дивилася не на Хагена, а на Харрі.

— Може, стріляли взагалі не у певну особу.

— Хіба? — озирнувся Хаген. — А у яку?

— Може, у Армію спасіння.

— Чому ви так вважаєте?

Беата знизала плечима.

— Суперечливі погляди, — встряв Халворсен. — Гомосексу­алісти, жінки-священики, аборти. Може, фанатик який-небудь...

— Я врахую цю версію, — мовив Хаген. — Покажіть-но мені тіло.

Беата та Халворсен питально глянули на Харрі. Той кивнув Беаті.

— Святий Боже! — мовив Халворсен, коли Хаген та Беата пішли геть. — Комісар зібрався очолити розслідування?

Харрі, у глибокій задумі, потер підборіддя, дивлячись у бік огорожі, за якою у зимовій темряві повсякчас виблискували спалахи фотоапаратів. А потому кинув:

— Фахівець.

— Що?

— На думку Беати, стріляв фахівець. З цього ми й почнімо. Що справжній профі зробить відразу після убивства?

— Накиває п’ятами?

— Не обов’язково. Позбавляється всього, що, можливо, пов’яже його з убивством.

— Від знаряддя убивства.

— Саме так. Треба перевірити всі смітники, сміттєві кошики, контейнери, баки на відстані п’яти кварталів від Егерторг. Негайно. За потреби викликай підкріплення з кримінальної поліції.

— Гаразд.

— І позбирай всі відеозаписи з камер спостереження у крамницях перед та відразу по 19:00.

— Попрошу Скарре взятися за це.

— І ще одне. Видання «Дагбладет» бере участь в організації вуличних концертів і робить про них репортажі. Перевір, чи фотографували присутніх.

— Звісно. Як же мені це на думку не спало?!

— Потім відправ знімки Беаті, нехай подивиться. Завтра о десятій ранку нарада за присутності всієї групи. У червоній зоні. Перекажеш?

— Yes.

— Де Лі та Лі?

— Допитують свідків в управлінні. Пара дівчаток стояли поряд зі стрільцем.

— Добре. Попроси Улу скласти перелік родичів та друзів убитого. Спочатку погляньмо, чи не мають вони безперечних мотивів.

— Ти наче щойно казав, що це фахова робота.

— Спробуємо опрацювати заразом кілька версій, Халворсене. Й почнімо з того, що видається багатонадійним. Родину та друзів зазвичай знайти найлегше. А у восьми випадках з десяти убивства скоюють...

— ...знайомі жертви, — зітхнув Халворсен.

Харрі покликали, й розмова увірвалася. Озирнувшись, він зауважив юрму журналістів, що спішили до них крізь хур­товину.

— Видовище починається, — мовив Харрі. — Переправ їх до Хагена. Я буду в управлінні.

Пройшовши реєстрацію та віддавши валізу у багаж, він попростував до контролю безпеки. У доброму гуморі. Останнє замовлення виконано. Втішений, наважився прокрутити тест із квитком. Жінка-контролер захитала головою, коли він, добувши конверта з внутрішньої кишені, хотів показати квиток.

— Мобільний телефон? — спитала вона норвезькою.

— No. — Він поклав конверт з квитком поміж рентгенів­ським апаратом та металошукачем, почав знімати пальто й раптом зауважив, що червона хустка досі на шиї, розв’язав її, сунув у кишеню, опустивши пальто у запропонований контейнер, пройшов під аркою металошукача, відчуваючи, як пильно за ним спостерігають двоє охоронців. Враховуючи жінку, яка неухильно стежила на екрані за тим, як просвічували його пальто, й охоронця біля протилежного краю конвеєра, він нарахував п’ятьох працівників, які пильнували тіль­ки за тим, щоб він не проніс на борт річ, якою можна послуговуватися як зброєю. Пройшовши крізь арку, він одягнув пальто, повернувся й забрав зі столу квиток. Ніким не зупинений, він пройшов повз охоронців. Отже, ось як легко пронести нишком у конверті з квитком лезо ножа. Перше, що впа­ло в око, — панорамне вікно просто проти нього. Нічого не видно. Вікно запнуте снігом, мов білою запоною.

Мартіна сиділа, нахилившись до лобового скла, з якого двірники неухильно струшували сніг.

— Міністр налаштований прихильно, — задоволено мовив Давид Екхоф. — Вельми прихильно.

— Про це ти знав з самого початку, — сказала Мартіна. — Такі люди не йдуть на вечерю, запросивши пресу, якщо збираються відмовити. Їм же треба перемогти на виборах.

— Звісно, — зітхнув Екхоф, — перемогти на виборах. — Він дивився у вікно. — Ніби добрий хлопчина, цей Рікард, га?

— Ти сам собі суперечиш, тату.

— Треба його трохи навернути, тоді він стане для нас чудовим співпрацівником.

Мартіна під’їхала до гаража біля штаб-квартири й натиснула на дистанційний пульт — сталеві двері почали підійматися вгору. Машина заїхала у гараж, пошипована ґума зашурхотіла по кам’яній долівці напівпорожнього при­міщення.

Під однією з ламп на стелі, біля синього службового «вольво», стояв Рікард у робі та рукавичках. Але Мартіна дивилася не на нього, а на високого білявця поруч з Рікардом, вона враз упізнала його.

Дівчина поставила машину біля службового авто, але не вилізла з машини, а взялася щось шукати у торбинці, тоді як батько, не зачинивши дверцят, вийшов, й вона почула голос поліцейського:

— Екхоф?

Між голих стін голосно прокотилася луна.

— Саме так. Як можу вам зарадити, добродію?

Дочка чудово знала такий батьківський тон. Привітний, але владний.

— Харрі Холе, інспектор Поліцейського управління Осло. Йдеться про вашого працівника. Роберта...

Мартіна, виходячи з авто, відчула на собі погляд поліцейського.

— ...Карлсена, — вів далі Харрі, знов обернувшись до командувача.

— Про брата, — мовив Давид Екхоф.

— Перепорошую?

— Ми ставимося до колег як до членів родини.

— Розумію. У такому разі мушу з жалем повідомити вас про смерть у вашій родині, Екхофе.

Мартіна відчула, як всередині все стислося. Поліцейський помовчав, ніби надаючи їм час, щоб усвідомили звістку, потім вів далі:

— Роберта Карлсена застрелено сьогодні о сьомій вечора на Егерторг.

— Святий Боже! — вихопилося у командувача. — Як же це?

— Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.

Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.

— Але ж ви кажете: о сьомій? Чому... чому ви не повідомили раніше?

— Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.