Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— Їм. І слухаю музику.

— Я збираюся вийти з дому. Маю справу неподалік від твого помешкання. Чи маєш якісь плани на решту вечора?

— Маю.

— Які саме?

— Слухатиму музику.

— Гм. Вочевидь, компанії не потребуєш.

— Не потребую.

Тиша. Астрід зітхнула.

— Повідом, якщо раптом зміниш думку.

— Астрід.

— Слухаю.

— Річ не у тобі, розумієш? Річ у мені.

— Не треба вибачень, Харрі. Якщо ти собі бува подумав, що це для когось з нас є пекучою потребою. Я гадала, було б чудово...

— Може, іншим разом.

— Коли?

— Іншим разом.

— Зовсім іншим?

— Скажімо, саме так.

— Гаразд. Ти подобаєшся мені, Харрі. Не забувай про це.

Розмова скінчилася. Харрі постояв, навіть не вслухаючись у несподівану тишу. Надто був збитий з пантелику. Коли Астрід зателефонувала, йому привиділось обличчя. Здивувало його зовсім не це, а те, що це не було обличчя ані Ракелі, ані Астрід. Він упав у крісло, вирішивши поміркувати про це згодом. Адже якщо це свідчило, що час зробив свою справу й Ракель відходить, то це й так гарний симптом. А отже, немає сенсу ускладнювати цей процес.

Знов увімкнувши стереопрогравач, він викинув усі думки з голови.

Він сплатив рахунок. Кинув у попільничку зубочистку й глянув на годинник. За три хвилини сьома. Кобура натирала під пахвою. Добув з внутрішньої кишені світлину. Глянув пильніше. Вже час.

Ніхто з відвідувачів ресторану, враховуючи парочку за столиком по сусідству, не звернув уваги, коли він підвівся й пішов у туалет. Зачинився в одній з кабінок, хвильку почекав, не поступившись спокусі переконатися, чи пістолет заря­джено. Цього його навчив Бобо. Реакція уповільниться, якщо призвичаїшся до розкоші перевіряти двічі.

Хвилина спливла. Він вийшов у гардеробну, одягнув штор­мівку, зав’язав на шиї червону хустину, нап’яв на самі очі шапку. Відчинивши двері, вийшов на Карл-Юханс-гате.

Стрімким кроком вийшов на найвище місце. Не тому, що поспішав, а через те, що, як він зауважив, таким темпом тут рухалися всі, й завдяки йому ти не вирізнявся із натовпу. Проминув смітник біля ліхтарного стовпа, куди вирішив ви­кинути зброю на зворотному шляху. Просто посеред залюдненої пішохідної вулиці. Поліція знайде його, але це не має значення. Головне, щоб пістолета у нього не знайшли.

Музику він розчув ще здалеку.

Кількасотенна юрба стояла півколом неподалік музикантів, котрі, коли він наблизився, саме доспівали пісню. Поки люди плескали, годинник сповістив, що він нагодився хвилина до хвилини. Всередині у півколі, збоку й перед групою висів на дерев’яній підпорці чорний кухоль, а поруч стояв чоловік з фото. Правда, освітлювало його лише вуличними ліхтарями та двома факелами, але це, безсумнівно, саме він. Тим паче що на ньому форма та кашкет Армії спасіння.

Вокаліст щось крикнув у мікрофон, люд зрадів, заплескав у долоні. Музики заграли, блиснув спалах фотоапарата. Грали гучно. Ударник здіймав високо руку, потому вибивав різкі дрібушки.

Він проштовхався крізь натовп, зупинився метрів за три від чоловіка з Армії спасіння й переконався, що шлях відступу вільний. Перед ним стояли дві дівчинки-підлітка, від яких пахло жувальною гумкою, з рота клубочилась пара. Обидві нижчі за нього. Він ні про що не розмірковував, неквапно й без зайвих церемоній зробив те, навіщо прийшов: добув пістолет, простягнув руку, скоротивши відстань до двох мет­рів. Прицілився. Чоловік біля кухля розділився надвоє. Він припинив цілитися, й дві постаті знову злилися в одну.

— За твоє здоров’я! — мовив Юн.

Музика текла з динаміків, мов в’язка начинка з пирога.

— Й за твоє! — Теа покірно цокнулася з ним.

Вони випили, глянули одне на одного, й він беззвучно промовив: я кохаю тебе.

Вона, зашарівшись, опустила очі, але всміхнулася.

— Маю для тебе маленький подарунок.

— О! — Тон був грайливий, кокетливий.

Юн встромив руку у кишеню, намацав під мобільником твердий пластик коробочки з-під коштовності. Серце закалатало. Господи, як же він радів цьому вечору, цій миті, але водночас млів зо страху.

Мобільник заворушився.

— Чи щось трапилось?

— Ні, ні, даруй... я зараз повернуся.

У туалеті він добув з кишені телефон, глянув на дисплей. Зітхнувши, натиснув «Прийняти».

— Привіт, любий, як ся маєш?

Голос у неї ласкавий, веселий, ніби вона щойно почула щось кумедне, щось, що викликало у неї згадку про нього, цілком імпульсивно. Але мобільник показував шість пропущених дзвінків.

— Привіт, Рагнхільд.

— Дивний такий відголосок, чи ти...

— Стою у туалеті у ресторані. Ми з Теа вечеряємо. Побалакаймо іншим разом.

— Коли?

— Та... іншим разом.

Тиша.

— О, звісно.

— Я мав зателефонувати, Рагнхільд. Я маю дещо тобі роз­повісти. Певна річ, ти здогадуєшся, що саме. — Юн зітхнув. — Ти і я, ми не можемо...

— Юне, я до пуття не розберу, що ти кажеш.

Юн сумнівався, що вона каже правду.

— Може, я зазирну до тебе завтра увечері, — мовила Рагн­хільд. — І ти все поясниш.

— Завтра увечері я буду не сам. І решту вечорів також...

— Тоді зустрінемося у «Гранді», пообідаємо. Я у смс напишу номер кімнати...

— Рагнхільд, я не...

— Не дочуваю. Перетелефонуй мені завтра, Юне. Хоч я матиму зустрічі протягом усього дня. Я сама тобі зателефоную. Не вимикай телефону. Бажаю тобі гарно розважитися, любий.

— Рагнхільд?

Юн глянув на дисплей. Роз’єдналася. Можна вийти надвір й перетелефонувати. Порозумітися з нею, врешті-решт. Про­сто зараз, якщо вже почав. Це єдине слушне рішення. Й розумне. Розрубати вузол, щоб не заважав.

Вони стояли один проти одного, але чоловік з Армії спа­сіння наче не зауважував його. Він дихав спокійно, палець поволі тиснув на курок, придушуючи його. Потім їхні погля­ди перестрілися. І йому спало на думку, що солдат не виказав ані подиву, ані шоку, ані переляку. Навпаки, його обличчя ніби посвітліло, ніби він побачив пістолет у відповідь на свої думки. Прогримів постріл.

Якби він злився з барабанними дрібушками, вони б, певно, цілком заглушили його, але зараз кілька чоловік обернулися й глянули на чоловіка у штормівці. На пістолет й на солдата з Армії спасіння, у якого просто під козирком форменого кашкета з’явився отвір і він упав навзнак, викинувши руки уперед, немов лялька.

Харрі здригнувся у кріслі. Треба ж таке, задрімав. У кімнаті панувала тиша. Що ж розбудило його? Він прислухався, але чув лише рівне, тихе, заспокійливе гудіння міста. Хоч ні, додавався ще якийсь звук. Він напружив слух. І дійсно. Звук заледве можна розібрати, але коли Харрі збагнув, що це, він пролунав чіткіше. Тихе цокання.

Сидячи у кріслі, Харрі заплющився.

Раптом у ньому закипіла лють, він скочив на ноги, пішов у спальню, відкрив шухлядку у нічному столику, схопив подарований Мьоллером годинник й, розчинивши вікно, не вагаючись, замахнувшись, жбурнув його за вікно. Почув, як він ляснув об стіну сусіднього будинку, а потім впав на обледенілий асфальт. Він зачинив вікно, зачинив на засуви і, повернувшись до вітальні, додав гучності. Та ще й настільки, що мембрани динаміків попливли перед очима, високі частоти приємно лоскотали барабанні перетинки, а баси дрижали у роті.

Юрба на майдані дивилася вже не на музик, а на чоловіка, що лежав у снігові. Формений кашкет, відкотившись убік, лежав те­пер біля мікрофона вокаліста, гурт ще не збагнув, що сталося, продовжуючи грати.

Дівчатка-підлітки, що стояли найближче всіх до чоловіка, що впав, обидві відсахнулися. Одна закричала.

Вокаліст, що співав, заплющивши очі, розплющившись, побачив, що увагу прикуто геть не до нього. Озирнувшись, зауважив чоловіка у снігу. Почав шукати очима охоронця, організатора, керівника — хоч когось, хто має змогу взяти ситуацію під свій контроль, але концерт був вуличний, кожен кивав, мовляв, моя хата скраю, музики грали далі.

Потім натовп заворушився, люди розступилися перед жінкою, котра, валаючи: «Роберте!» — штовхалася уперед.