Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Проте цього разу бажаючих не виявилося. Пацієнти, наче школярі, що бояться виклику до дошки, опустили очі долу і мовчки очікували суворого вироку лікаря.

– Отже-отже, я бачу, більше сміливців у нас немає. Але прочитати свої твори необхідно всім, оскільки ми з вами про це домовлялися. Можливо, тоді просто по черзі будемо читати? – І Олег Петрович поглянув на найближчого до себе Антона.

– Я так розумію, що наступним читатиму я? – спитав Антон, підводячись зі свого місця.

Олег Петрович мовчки кивнув головою і присів на свій стілець, натякаючи Антонові, що надійшов час читати його твір. Антон дістав з кишені складені вчетверо кілька білих аркушів, ущерть списаних розмашистим почерком, і приготувався читати.

– Те, яким я бачу своє подальше життя, поки що не можна описати, тому що я й сам не знаю, яким би я хотів його бачити. З одного боку, звичайно, я хочу бути щасливим, жити радісно і без турбот. А з іншого – я не бачу в цьому ніякого сенсу. Принаймні, зараз. Я залишився один на світі, кохана людина пішла від мене назавжди. Що ж далі буде зі мною? Яке життя очікує на мене попереду? Я можу обманути себе, своїх близьких, колег по цій групі, врешті, тих, хто прочитає чи почує цей твір, що далі житиму щасливо й радісно і що попереду в мене насичене подіями, багате на приємні моменти й дні довге життя. Але зараз я цього не відчуваю. Тому не буду нікого обманювати, що якось бачу оте своє подальше життя. Планів на майбутнє я також ніяких не будую. Як буде, так і буде. Єдине, чого я хочу, аби через мене не страждали мої близькі – моя мати, мої друзі. Звичайно, я, як і всі люди, сподіваюся, що в наступному році у мене буде все добре… Ось так. – Антон закінчив читати і спершу машинально поглянув на Валерію, яка дивилася в підлогу і нервово стискала в долонях маленький блокнотик. Вона так і не підвела очей, і Антон сів на місце.

– Дякую, Антоне, за ваш твір. Я теж сподіваюся, що в наступному році у нас усіх все буде добре. – Олег Петрович жестом запропонував продовжити читання Клавдії, яка сиділа одразу за Антоном.

– Я не вмію писати творів… Але щось таки нашкрябала… – Клавдія зашарілася і почала читати, збиваючись і роблячи великі паузи. – У наступному році я хочу відвідати могилки своїх батьків у Звени-городці та родичів, які ще живі… І взагалі, напевно, я переїду звідси до них жити… Буду займатися городом, господарством, птицею, тому що після батьків там у мене залишився будиночок. Київ – хороше місто, але після смерті сина я не можу тут жити… Хочу бути ближче до землі, до гробків, до природи… Що мені ще зостається? Я думаю, що зможу жити далі… – Клавдія остаточно знітилася і сіла на свій стілець.

Наступним читав свій твір Олександр:

– Я хочу з нового року відновитися в коледжі, буду вчитися далі. Бо треба працювати, заробляти гроші. Може, одружуся з… Наталкою, чи Оленою, ще не вирішив, з ким саме, бо мені вони обидві подобаються. А ще мене запрошував на роботу до себе у фірму один мій друг. Його батько тримає контору, яка займається транспортними перевезеннями, так там є місце водія. А я вмію водити машину, тільки прав у мене ще немає. Отож я хочу отримати права і сісти за кермо. Можливо, буду водити вантажівку чи мікроавтобус. А ще хочу влітку з'їздити з друзями на море, бо давно там не був. Отакі-от плани… Коротше, оце і все, що я написав. – Олександр закрив свого зошита й знову розвалився на стільці.

Степан відмовився читати вголос те, що написав, лише простягнув свій зім'ятий аркуш лікарю. Олег Петрович подивився на нього і сам прочитав замість Степана: «Я не знаю, що буде зі мною». Подивившись уважніше на Степана, він з розумінням похитав головою і жестом запропонував прочитати свій твір Валерії.

– Я залишилася сама в цьому житті, і життя зупинилося. Немає Сергія, немає і мене. Все, що відбувається зараз зі мною і навколо мене, – лише видимість життя, туман і морок. Це все – несправжнє, неіснуюче насправді, нереальне. Це все – омана. І коли я думаю про своє майбутнє, переді мною постає лише суцільна чорна стіна самотності. Я намагаюся її розбити, намагаюся іти далі, щось робити і про щось думати, але все одно я залишаюся самотньою і нещасною. Бо всі мої мрії та плани вмерли разом із Сергієм. Як я можу тепер думати про подальше життя? У мене навіть немає сил думати, не те щоб жити. Кожен день без нього висмоктує мої сили, як вампір. Тепер я і не людина навіть, не жінка, а порожня оболонка, шматок м'яса, лише тіло без почуттів і емоцій. Я – примара, мене не існує насправді… Вибачте, – на цих словах Валерія пожмакала свій блокнот, закрила обличчя руками і вибігла з кімнати.

Олег Петрович вибіг слідом за нею, а інші залишилися сидіти у важкій тиші, яка раптом набрякла великим пухирем і зависла посеред кімнати у яскравому світлі тутешніх ламп. Антон спочатку також хотів було зірватися слідом за Валерією, але в останню мить стримав себе, вчепившись обома руками в стілець і міцно стиснувши зуби. Він відчув, як його душа підкотила під саме горло і ось-ось мала вирватися назовні диким криком відчаю і болю. Він заплющив очі і вріс усім своїм єством у підлогу, у землю, у планету. Він перестав бути людиною, він став частиною цього стільця, цієї важкої тиші, цього мертвого, просякнутого самотністю світу…

За кілька хвилин Олег Петрович і Валерія повернулися до кабінету. Вона була спокійною і якоюсь навіть байдужою, а лікар виглядав трохи розгубленим. Діставши з кишені свого звичного незагостреного олівця, він походжав по кімнаті і про щось напружено думав. Напруга зростала.

– А давайте я вам прочитаю свої роздуми, я ж недарма їх писала кілька вечорів поспіль! – раптом порушила в'язку тишу Маргарита і, не очікуючи особливого запрошення, вийшла на центр кімнати, стала у впевнену стійку, звабливо вигнувши талію, і демонстративно викинула поперед себе прикрашену численними перснями і кільцями красиву руку із міцно затиснутим у ній великим блокнотом. – Я хочу бути найбільш жаданою, найбільш коханою, найбільш бажаною жінкою! І я докладу до цього усіх можливих зусиль. Моя головна мета – подобатися людям, дарувати їм щасливі моменти, радувати їх і радіти самій. Я хочу брати від життя все найприємніше, що тільки можливо! У моїх найближчих планах – позбутися нудьги і віднайти душевну рівновагу, аби відчути гармонію з космосом, із всесвітом і навколишнім світом. Я бачу своє подальше життя як суцільне поле радості й щастя, вкрите запашними квітами й рослинами, по якому я запрошу гуляти всіх, хто цього забажає. Я хочу позбутися усіх своїх страхів і фобій, у тому числі і страху старості й самотності, а також страху набрати зайву вагу. Я не хочу більше заморочуватися на ці недостойні справжніх життєлюбів теми. Я хочу жити весело і без проблем, аби кожен день приносив мені лише позитивні емоції й враження і щоб люди, які мене оточують, говорили і думали про мене лише добре. Я хочу знову любити і бути коханою. Це найголовніше у житті для будь-якої жінки. І моє головне завдання на наступний рік – знайти нове кохання! І любити, любити, любити! – Маргарита обвела усіх переможним поглядом завойовниці, яка не відає поразок і сумнівів, і театрально закрила свій блокнот, в якому замість закладки стирчала тоненька брошура під назвою «Наші фобії й страхи – короткий шлях до їх подолання».

Після такого виразного виплеску емоцій від Маргарити в кімнаті знову запала щільна тиша, і навіть Олег Петрович, схоже, не знав, як реагувати. Врешті, він підвівся зі стільця і в захваті поплескав у долоні:

– Ну, шановна Маргарито, чесно кажучи, вразили! Не очікував від вас такого образного викладення свого життєвого кредо. У вас, я вам скажу, наявний справжній літературний талант. Пишіть ще, й у вас обов'язково знайдуться прихильники!

– Ви і справді так вважаєте? Дякую вам, лікарю! Мені теж здається, що я зможу стати письменницею! І я, напевно, займуся цим у найближчому майбутньому! – Маргарита сяяла посмішкою і трохи не кланялася на різні боки, напевно відчуваючи себе десь на сцені великого театру, не менше.