Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

– Але, звичайно, за умови, якщо в тебе немає інших планів. І взагалі, якщо не подобається ідея, тоді вибач, просто я хотіла…

– Стій! Зачекай! Зазвичай ми з друзями святкуємо Новий рік завжди разом, але поки що ніяких варіантів від них не надходило, тому я схильний пристати на твою пропозицію. Тим більше що в селі я ніколи ще не святкував Нового року… Так де, кажеш, це село?

– Великі Будки, на Сумщині. Тобі там обов'язково сподобається, я впевнена у цьому. А ще – у мене дуже цікаві дід з бабусею. Справжні місцеві екстрасенси! До них їздять лікуватися від різних хвороб люди з усього району. Думаю, тобі вони теж сподобаються. Так що скажеш?

– Чесно кажучи, ти мене заінтригувала своїми сільськими екстрасенсами, і взагалі – зимовий етнотуризм зараз у нас доволі популярний… Коротше, я приймаю твоє запрошення!

– Дякую, Антоне! Ось побачиш – ти ні в якому разі не пошкодуєш про цю подорож, обіцяю!

– Хочеться вірити! Отже, коли їдемо?

23

Мовчазний смуглолиций водій зсадив їх на повороті біля першої ж хати у цьому селі. Антон розрахувався і подивився на Валерію, котра вся неначе пашіла радістю у передчутті близької зустрічі з рідними. Підсвідомо Антон теж посміхнувся і сплигнув з підніжки вантажівки у глибокий сніг. Допомігши стати на землю Валерії, Антон, врешті, роздивився довкола.

Скрізь, куди сягало око, тяглася суцільна біла пустеля. Чистий, трохи блакитнуватий сніг одного разу ліг на землю і причаївся в надії, що весна вже ніколи більше не повернеться в ці краї і лише він пануватиме тут завжди. А до самого обрію над цією безмежною сніговою пусткою розкинулося безкінечне шатро синього неба, ніби десь на безкраїй півночі.

– Ну, як тобі краєвид? Справді, чудово? – перервала тишу Валерія.

– Так! – лише вичавив із себе замислений Антон.

– Далі буде ще цікавіше, ось побачиш! – І вона, схопивши його за руку, потягла у бік будинків поруч з дорогою, занесених снігом майже до самих дахів.

Незабаром вони стояли на порозі великого білого будинку, що примостився на самому початку цього села. Двері їм відчинила маленька суха бабуся з цупким, гострим, як лезо, поглядом, одягнена у старовинний кожух і валянки.

– Бог ти мій! Лєрочка! – сплеснула в долоні бабця й одразу пропустила їх усередину.

Валерія міцно обійняла бабусю і щось довго нашіптувала їй на вухо. Струсивши сніг із взуття і роздягнувшись, Антон тим часом пройшов у велику світлу кімнату і зачекав там на жінок. Вони всілися довкола круглого столу, застеленого вишитою червоними півнями скатертиною, і лише тепер Антон зміг роздивитися цей будинок. Одразу впадала в очі особлива чистота й охайність господарів. Усе в цьому домі блищало і ніби світилося невидимим світлом, а повітря приємно лоскотало ніздрі духмяним ароматом різних трав і ще чогось ніжно-приємного, чим може пахнути лише у сільських будинках.

– Давайте знайомитися з твоїм молодим чоловіком. Я – Валерія Миколаївна. А вас як звуть? – спитала бабуся, пронизливо і в той же час лагідно дивлячись на Антона.

– Мене звуть Антон. Дуже приємно з вами познайомитися. Валерія багато розповідала про вас.

– Ну звісно, Лєра у нас відома казкарка! З дитинства полюбляє розповідати різні цікаві історії, які частенько може й сама вигадати. – Бабуся знову обійняла онуку, поцілувавши її у лоба.

– Мене, до речі, назвали Валерією якраз на честь бабусі, так що не дивуйся! – втрутилася у розмову Валерія, обіймаючи бабцю обома руками за шию. – І, до речі, бабусю, Антон – не мій молодий чоловік, а лише добрий знайомий. Ми з ним разом відвідуємо заняття у психотерапевта.

– Я вже все зрозуміла, можеш мені не пояснювати, дитино, – відказала Валерія Миколаївна, посміхнувшись до онуки і ще раз поцілувавши її в чоло.

– А де ж дідусь? Чому не вийшов нас зустрічати? – раптом схопилася Валерія, тривожно заглядаючи крізь штори в сусідню кімнату.

– Пантелеймончик останніми днями якийсь дивний став. Він зараз у себе в майстерні сидить, напевно. І так майже місяць – зранку ховається там і не виходить до самої ночі. Щось там малює, думає собі про щось… Та я зараз його покличу.

– А може, краще буде, якщо ми самі до нього завітаємо? Ото йому сюрприз буде! – запропонувала Валерія і вже за мить знову одягала в сінях своє пальто.

Валерія Миколаївна й Антон також вдяглися і поспішили слідом за невгамовною Валерією, котра після приїзду до рідних зразу ожила, засвітилася життям, наче повернувшись з довгого забуття, і тепер виглядала свіжою і звеселілою. Антон це помітив і в душі щиро радів за Валерію, намагаючись і собі швидше перейнятися цим цілющим сільським духом.

Вони обійшли будинок вузенькою, протоптаною в снігу стежинкою і опинилися на задньому дворі. Від зачудування і несподіванки Антон вкляк на місці. Перед ними застиг закутаний в білу снігову вату і наче підготовлений до довгої зимової сплячки фруктовий сад. Яблуні, груші, абрикоси, вишні, бузкові кущі спочивали під великими шапками снігу, а навколо аж пливла луною дзвінка морозяна тиша.

– Подобається наш сад? – прошепотіла йому у вухо Валерія.

Антон ствердно кивнув головою і ступив слідом за жінками на таємничу, як вхід до казкового лісу, стежину між поснулими деревами, продовжуючи захоплено споглядати довкруги. Низько схиляючи голови, аби не зачепити віття дерев у важких білих ковпаках, вони пройшли крізь увесь великий сад. Інколи Антон усе-таки зачіпав якусь гілку, і на нього сипався, наче святкове конфеті, білий сніговий порох, виграючи на яскравому грудневому сонці мільйонами малесеньких іскор. Антонові здавалося, що крізь суцільну зимову тишу до нього долинає від цих дерев виразний шепіт, і він уважно дослухався до цих голосів, намагаючись розібрати, що йому хоче сказати цей приспаний сад. Дивуючись сам собі, він зупинявся через декілька кроків і, прикривши очі, слухав навколишню тишу, ніби і справді розрізняв у ній якісь голоси.

Через кілька хвилин вони уперлися в низеньку дерев'яну будівлю, вхід до якої охороняли дві велетенські, вирізьблені з цільного дерева фігури казкових істот – напевно, середньовічних грифона і єхидни, зображення яких Антон колись бачив у підручнику з історії європейської міфології.

– Це наш дідусь сам колись вирізав із старих колод. Він у нас ще й відомий різьбяр по дереву, – прокоментувала побачене Валерія.

Обережно постукавши в двері, вони зайшли до хати. Усередині було світло від кількох старовинних гасових ламп, які палахкотіли мерехтливими вогнями в різних кутах приміщення. Посеред великої кімнати на низькому табуреті сидів красивий сивочолий чоловік у вишиванці та білих полотняних штанях, босий, не зважаючи на доволі низьку температуру в приміщенні, схожий на якогось давнього філософа, що ніби зійшов сюди зі старовинних народних малюнків. Його довге хвилясте, трохи аж жовтаве волосся стягувала навколо голови червона хустка, а довга сива борода кучерявилася аж на самих грудях. У своїх великих долонях чоловік стискав цілий жмуток пензлів різного розміру. Замислений погляд його синіх очей губився десь у химерних глибинах ще не дописаної картини, яка стояла перед ним на саморобному мольберті. Скрізь по кімнаті висіли, стояли та лежали купами інші його роботи, а вздовж стін були розставлені різьблені фігури людей і тварин.

Валерія тихо підійшла до дідуся ззаду і поклала руки йому на плечі. Але він навіть не поворухнувся, продовжуючи вивчати власну картину.

– Дідусю! Це я – твоя онука. Я приїхала у гості до вас! – сказала Валерія і поцілувала діда в давно неголену щоку.

Він, нарешті, отямився і подивився на неї здивованим, нічого не розуміючим поглядом. Навіть не посміхнувшись і нічого не відповівши, він знову повільно перевів погляд на картину, з головою поринувши у це дивне споглядання.

– Я ж кажу – отак уже більше місяця сидить перед нею і все дивиться туди, дивиться, ніби хоче там щось таке розгледіти, чого ще не знає у житті. Навіть не знаю, що мені робити з ним. Я і годую його власноруч, і вмиваю, і до вітру виводжу. А він усе сидить і дивиться на картину. Бачиш, навіть тебе не впізнав, – з гіркотою в голосі сказала Валерія Миколаївна.