Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
— Я прожив з дружиною майже сорок років. І не наговорився…
— Вам треба спочити…
— Ні, ні, ні!.. Ви мені скажіть: я вас підвозив машиною з двадцять четвертого кілометра?
— Про що це ви? Вам би треба…
— Дякую вам. Не турбуйтесь. Я сам подбаю. Мені тільки треба було… Але знайте: майбутнє — за тими рослинами, які визрівають у наших…
— Я вас не розумію. Які рослини?
— Вас звуть Марія?
— Марія.
— Якби ви знали, як мені тяжко і страшно. Може, я й не живу. Але я радий чути це ім’я.
— Сьогодні моє чергування. За дві години вже була б інша медсестра…
— Мою дружину, яка вмерла два дні тому з причин, і досі не з’ясованих, теж звали Марією. Марія, любов моя, горе моє і велика невідомість моя!
Примітка автора. Читачів може здивувати назва цього оповідання. Автора вона дивує не менше. Але що вдієш: у судочинство втручатися ніхто не має права. Автор міг тільки дбайливо записати процес одержання слідчим від допитуваного інформації. Самий термін «Рефлективне управління» має означати роздуми (в даному випадку — роздуми вголос), спрямовані на імітацію думок і дій підозрюваного в конкретній ситуації, поєднані з аналізом власних міркувань і висновків.
Надто заплутано? На жаль, життя й наука теж стають дедалі заплутанішими, в чому можна пересвідчитися, зазирнувши в книжку А. Р. Ратінова «Теория рефлексивных игр в приложении к следственной практике (Збірник «Правовая кибернетика», Москва, 1970 рік, стор. 191).
1987 р.
Василь Симоненко
8 січня 1935 — 13 грудня 1963
Правдолюбів не люблять. Це правило безпечного існування всіх авторитарних режимів. Кожен, хто добивається справедливості, спонукає розмірковувати над досконалістю законів, вимагає відповідальності владців, потрапляє в когорту підозрілих і небезпечних. Особливо незручними є наділені популярністю, відомі, авторитетні. Тому такими нелюбими владі стають неприручені поети. Вони не лише за влучним висловом Гайдеґґера стоять під блискавицями Бога, а ще й балансують на лезі карного ножа.
Двадцять вісім років було Василю Симоненку у 1963-му, коли його життя обірвала сваволя брежнєвської поліцейської машини. Чи думав він, демонструючи своє журналістське посвідчення представникам правоохоронних органів, що воно стане йому перепусткою у потойбіччя — своєрідним аусвай-сом смерті? Молодий поет, котрий щойно шість років як закінчив київський університет (1957), автор резонансної поетичної збірки «Тиша і грім» (1962), учасник численних творчих форумів, знаний своїми поезіями і в колах української духом інтелігенції, і серед читачів з набагато меншим літературним досвідом, не міг мовчати, коли йшлося про вади та проблеми національної культури, освіти, політики — життя у всіх його виявах. Ліричний пафос його поезій йшов рука об руку з сатирою; повоєнна психологічна травма цілого народу, закатовані жертви Биківні, мізерність існування людини-гвинтика промовляли в Симоненкових рядках на повен голос і знаходили відгук у свідомості його сучасників.
Безперечно, молодий талант, який, до слова, ніколи не вважав себе генієм, але часткою ґрунту, з якого ще тільки має народитися геній майбутньої української літератури, Василь Симоненко пішов би значно далі. Написані ним новели, котрі ще уповні поділяють ліризм його поетичних рядків, мали б стати перехідним етапом до масштабніших епічних форм. Як професійний філолог Симоненко, вочевидь, реалізувався б у ширшому спектрі жанрів. Проте його лірична новелістика є і явищем цілком самодостатнім — кордоцентричним спалахом, пройнятим ніжністю та притлумленим смутком, молодечим оптимізмом і зрілою рефлексією. Кілька вишуканих коштовних текстів, котрі не можна оминути поціновувачам нашої літератури.
© Ростислав Семків, літературознавець, доцент
Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Вино з троянд
На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других — неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись:
— Не ходи до мене більше. Добре?
І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп’яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.
Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.
Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.
До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.
Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.
— Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука.
Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:
— Ти вибереш сама, які захочеш. — Потім він посміливішав і сказав: — У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянди.
— Вино з троянди? — здивувалася дівчина. — Таке й вигадаєш.
— Не віриш? — захвилювався він. — Те вино — як ніжність. Коли прийдеш по квіти, покуштуєш.
І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір’ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду. Того, хто насмілювався зірвати без дозволу бодай гроно винограду чи квітку, піддавали безпощадному остракізмові. Його цькували так настійливо і жорстоко, як це можуть робити лише діти.
Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачить у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в’януть лише тоді, коли в тій країні з’являється хоч одна нещаслива людина.
— Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в’януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.
— А ви знаходили незаплакану квітку?
— Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду…
Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.
Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.
— Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? — запитала вона в Андрія.
Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.
— Хто… Від кого ти чула про це?
— Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?
— Ні, То я сам вигадав. — Андрій заховав очі в кущ півоній.
