Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Ольга зітхнула.
— Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.
«Для чого тобі це? — дивувався хлопець. — З тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене… Що я робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?»
Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.
— Ти дуже гарний хлопець, Андрію, — мовила Ольга.
— Ти хотіла сказати, що я непогана людина? — перепитав.
— Я хотіла сказати те, що сказала, — засміялася Ольга і без усякого зв’язку стала побиватися: — Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?
Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.
— Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. — Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше: — Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум’янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках — де та й врода дінеться…
Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.
— Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?
— Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!
— Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів?
Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.
— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?
Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:
— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд…
1962 р.
Григір Тютюнник
5 грудня 1931 — 6 березня 1980
Була колись розмова молоденького, студента ще, Григора Тютюнника зі старшим братом Григорієм. Про неї писав Григір сам («Коріння»), а за ним — та й не раз — біографи і критики. Захоплений стилем Ремарка, Григір категорично й загонисто заявив: «Отак треба писати… Особливо українцям, бо в нас не пишуть, а розмальовують…» Відома й відповідь Григорія Першого, як жартома підписував Тютюнник-старший листи до брата («Хто буде писати для них і про них, — показав на село, с. Ремарк?»). І чомусь висновують зі спогаду цього одне — це був урок, заповіт старшого брата. Виминаючи й не застосовуючи ні до тодішньої української прози, ні до письма Григорія Тютюнника оте «не пишуть, а розмальовують». Бо можна підозрівати, що натоді він ще не надто добре знав новелістику Василя Стефаника, можна сказати напевно, що добре, коли й чув (адже бетонно глухі 50-ті) імена Григорія Косинки чи Валер’яна Підмогильного, а в літературі, що вилишилась і тривала, отого густометафоричного, епітетного й порівняльного малювання було аж до сприкрення як на його, Тютюнникове — бо вроджене, родове Тютюнниківське — чуття слова. І якщо сила Тютюнникової прози у виболеності кожного образу, то сучасною її робить точна деталь. Це магія його письма! — Традиційна форма, неквапна оповідь. Витворюється глибокий, багатоплановий простір. Характером наділений навіть персонаж з «масовки». А коли приглянутись — усе це через одну іноді мовлену фразу, один порух… Ось іде Данило Коряк («Деревій») сторожувати шкілку. Ідуть з дружиною луками, рання весна, теплий ранок. Далекозорий Данило «йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь: «Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє». Все. Хтось написав кращий пейзаж? Або перший юначий поцілунок морозяної ночі — «з розгону в рипучу холодну хустку» («Зав’язь») чи химерний маленький людець Нюра з однойменного оповідання, настільки бухгалтер, що побачивши зграю птахів, мимовільно смикає пальчиком, на невидимій рахівниці «щитає». Це письмо великого майстра, і таким Тютюнник прийшов у літературу одразу, без жодних «заявок на виріст». Прийшов у 1963 році. Було йому тридцять два. Народжений на Полтавщині в колоопішнянській Шилівці, за рік до великого голоду й за п’ять до втрати батька, який ту голодну біду перебув, а не смів — бо «не такий» був («Коріння», «Три зозулі з поклоном»). Називають війну лихоліттям, його підліткові випало сповна. Але й неправедність років повоєнних йому боліла все життя. Аж до чорного дня 1980 року. Березневої пори, яку так любив.
© Василь Портяк, письменник (Київ)
В сутінки
Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках — німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.
Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на сідало.
Упоравшись надворі, мати пхають у двері в’язку соломи і кидають біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля.
— Береться морозець, — хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з водою, щоб зашпори не зайшли.
— Нудьгуєш, сину? — питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки попід очима, злиті в округлі плями.
— Боже, який ти худенький… мов щиглик. Хіба студентів не годують, як ото солдатів?
Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить… А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть.
— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак… Три дні, як приїхав, і все мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..
Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, і світять каганчика.
Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються.
Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради — вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими…
Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з левад долинають приглушені вибухи — то тріскається лід на річці. Я цілими днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині. Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухлявенький уже дерев’яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то ще й не горе, як заб’єшся. А от курпину розірвеш або штани на коліні репнуть, тоді…
Я приходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки, до ранку мати нічого не помітять, а там буде як буде!
Пхаюся у двері обережно, бочком і вже з порога смирненько так:
— Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?
А вони:
— Ану ступай сюди, шибенику!
І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніяким побитом…
Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.
Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються — хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці з парашутного шовку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здається, немов мати по пояс у чорному тумані…
