Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT, .FB2) 📗
На столі лежать список із двомастами дев’яноста вісьмома іменами, трохи менше, ніж звична середня цифра, сто п’ятдесят два чоловіки та сто сорок сім жінок, і така сама кількість конвертів і аркушів фіолетового кольору, призначених для наступної поштової операції, або скону-поштою. Смерть додала до списку ім’я адресата листа, що повернувся туди, звідки його вислано, підкреслила слова й поклала ручку до пеналу. Якби вона мала нерви, можна було б сказати, що вона відчувала легеньке хвилювання, й то небезпідставно. Вона вже досить прожила на світі, щоб ставитися до факту повернення листа як до малозначущої дрібнички. Можна легко збагнути, на те вистачить крихти уяви, що робоче місце смерти чи не найнудніше з усіх створених відтоді, як, чисто з божої провини, каїн убив авеля. Після такої невеселої події, що на самих початках існування світу вивела на яв складощі родинного співжиття, й аж до наших днів усе йшло усталеним трибом, століття за століттям, в нескінченному повторенні, безперервно, без затримок, без розривів тяглости, по-різному, якщо дивитися на багатоманіття способів переходу від життя до нежиття, але в істоті речі завжди однаково, бо ж і вислід був щоразу той самий. Справді-бо, ніколи не бачено, щоб не помер той, кому належить померти. Аж раптом отака чудасія, попередження за власноручним підписом смерти, попередження про скін особи, що не підлягає переглядові чи відкладенню, повернено туди, звідки воно вийшло, до цієї холодної зали, де авторка підписаного нею ж листа сидить загорнута в понурий саван, свій історичний однострій, з відлогою на голові, й розмірковує про те, що сталося, а тим часом її пальцеві кістки, або кістляві пальці, теркотять по поверхні стола. Вона сама трохи дивується власному бажанню, а нехай би другий раз висланий лист знову був повернений, але, наприклад, із написом на конверті виїхав у невідомому напрямку, адже це таки була б цілковита несподіванка для неї, завжди здатної знайти нашу схованку, якщо комусь спаде на думку кудись від неї по-дитячому заникатися.
Вона не припускає, одначе, що гаданий виїзд буде доведений до її відома написом на звороті конверта, в неї архіви оновлюються автоматично, вистачить нам зробити щонайменший помах, порух чи крок, зміна адреси, цивільного стану, професії, навичок і звичок, чи ми палимо, чи ні, чи їмо багато, чи мало, чи зовсім не їмо, чи ми непосиди, чи сидні, чи нам болить голова, чи пече в стравоході, чи ми потерпаємо на закреп, чи на швидку настю, чи нам випадає волосся, чи завівся пістряк, чи так, чи ні, чи можливо, а їй досить витягти шухлядку алфавітної картотеки та знайти відповідну картку, де все це вже зафіксовано. І не дивуймося, якщо в ту саму мить, коли ми читатимемо свій власний формуляр, перед нашими очима з’явиться новий запис про переляк, від якого ми скам’яніли. Смерть знає про нас усе, й мабуть тому вона така сумовита. Що вона ніколи не всміхається, то правда, але тільки тому, що не має губів, і з цієї анатомічної научки можна виснувати, що всупереч поширеній серед живих думці усмішка не пов’язана з наявністю зубів. Дехто каже, з гумором радше сірим, ніж чорним, що вона має таку собі назавжди приклеєну посмішку, але то неправда, назовні в неї видніє ґримаса страждання, бо її повсякчас переслідує спогад про ті часи, коли вона мала рота, а в роті язика, а на язику слину. Злегка зітхнувши, вона підсунула ближче аркуш паперу й почала писати першого на сьогодні листа, Шановна добродійко, із сумом маю сповістити вас, що ваше життя закінчиться по спливі однотижневого терміну, який не підлягає переглядові чи відкладенню, бажаю вам якнайкраще скористатися з іще наданого вам часу, з належною повагою, смерть. Двісті дев’яносто вісім аркушів, двісті дев’яносто вісім конвертів, двісті дев’яносто вісім галочок у списку, воно наче й не скажеш, що від такої праці коні дохнуть, та смерть добряче намордувалася, поки все це зробила. Уже знайомий нам помах її правої руки звіяв геть двісті дев’яносто вісім листів, після чого вона, перехрестивши руки, сперлася ліктями об стіл, а згори поклала голову, не для того, щоб поспати, бо смерть ніколи не спить, а для того, щоб перепочити. По спливі пів години, коли вона, вже відсвіжена, підвела голову, лист, повернутий було туди, звідки його вислано, а потім другий раз відправлений, знову лежав на столі перед її витріщеними порожніми орбітами.
Якщо смерті марилося про якусь несподіванку, що відірвала б її від набридлої буденщини, то її мрія здійснилася. На` й не нарікай. Перше повернення могло трапитися внаслідок звичайної технічної випадковости, відпалого коліщатка, недозмащення, експрес-листа, що дуже поспішав і просунувся вперед, тобто загалом унаслідок нештатного функцінування механізму, де, як і в людському тілі, бувають непередбачувані збої, що їх наперед годі вирахувати. Натомість повторне повернення, то вже було щось інше, воно внаочнювало наявність необхідно`ї перешкоди десь по дорозі до домівки адресата, налетівши на яку, лист відскакував навкопить і вертався назад. У першому випадку з уваги на те, що лист повернувся наступного дня, ще можна було робити припущення, мовляв, листоноша, не вручивши листа адресатові особисто, замість укинути його до скриньки чи просунути під двері, спрямував його назад, не зазначивши причини повернення. Заперечних дієприслівникових зворотів тут забагато, але то могло б бути задовільне пояснення цієї пригоди. Другий випадок був інакший. Між висланням і поверненням минуло щонайбільше пів години, а мабуть, і набагато менше, адже лист уже лежав на столі, коли смерть відірвала голову від своїх твердих передпліч, а радше від обох кісток, ліктьової та променевої, які саме на те й є між собою з’єднані. Неначебто якась чужа, загадкова, незбагненна сила опиралася смерті цієї особи, дарма що дата її скону, як і в усіх інших людей, була наперед визначена від самого дня її народження. Бути такого не може, промовила смерть до мовчазної коси, ніхто в світі чи в позасвітті ніколи не мав влади, більшої за мою, я є смерть, а решта є ніщо. Вона підвелася й пішла до картотеки по підозрілий формуляр. Не було жодного сумніву, ім’я збігалося з написаним на конверті, й адреса так само, з фаху то був віолончеліст, навпроти цивільного стану пропуск, звідки випливало, що він не був ані одружений, ані вдівець, ані розлучений, позаяк у смерті формуляри ніколи не містять позначки неодружений, адже то була б несосвітенна дурниця, завести формуляр при народженні дитини й записати в ньому як не професію, ще не відому, її-бо тільки майбуття покаже, то хоч би цивільний стан новоприведеного на світ, а саме неодружений. Що ж до віку, то згідно з формуляром, який смерть тримає в руці, віолончелістові виповнилося сорок дев’ять років. І якщо потрібен доказ бездоганного функціювання архівів смерти, то ось ми його й одержуємо, коли за десяту частку секунди, а чи й не швидше, число сорок дев’ять змінюється на п’ятдесят просто в нас на очах, хоч вір, хоч не вір. Сьогодні віолончеліст із формуляру має вродини, йому треба надсилати квіти, а не попередження про смерть по спливі вісьмох днів. Смерть знову підвелася, походила по залі, двічі зупинилася перед косою, немовби бажаючи їй щось сказати, порадитися з нею, дати наказ чи просто признатися, що вона почувається збентеженою та спантеличеною, чому, нагадаймо, нітрохи не треба дивуватися, маючи на думці, скільки часу вона вже відпрацювала на своєму місці без найменших проявів незгоди з боку людської отари, беззастережно відданої під її руку. Аж ось смерті в голові сяйнула недобра підозра, що цей випадок може мати ще більшу вагу, ніж їй від початку здавалося. Вона сіла за стіл і заходилася перевіряти, починаючи від найновішого, смертні списки за останні вісім днів. У першому ж переліку імен, тобто вчорашньому, всупереч її очікуванням, віолончеліста не знайшлося. Вона гортала списки один за одним, після другого третій, після третього четвертий, але тільки у восьмому нарешті віднайшлося шукане ім’я. Вона помилково гадала, що ім’я мусить бути в учорашньому списку, а тепер опинялася в ситуації геть-чисто скандальній, бо той, кому належало померти два дні тому, й надалі топтав ряст. І це ще було не головне. Отому чортовому віолончелістові, від самого народження рокованому на смерть ранню, тобто по сорока дев’яти прожитих веснах, оце щойно виповнилося п’ятдесят, навсупір усьому святому, долі, таланові, призначенню, гороскопові, фатумові та цілій решті сил, покликаних усіма засобами, чесними й нечесними, протидіяти невіддільному від людської натури прагненню жити. Це справді була повна ганьба. І як мені тепер виправити помилку, що не мала права статися, коли нічого подібного раніше не бувало й у приписах нема ні слова про належний у таких випадках порядок дій, запитувала себе саму смерть, надто через те, що померти віолончеліст мусив у віці сорока дев’яти років, а не п’ятдесяти, які вже прожив. Упадало в очі, що бідолашну смерть охопив розпач і відчай, ще трохи, й вона почне битися з гіркої розпуки головою об стіни. За тисячі й тисячі століть безперервної роботи ніколи не було жодного збою, натомість тепер, саме тоді, коли вона запровадила щось нове в класичні відносини смертних зі своєю справжньою та індивідуальною causa mortis [10], от тобі й маєш, із такими зусиллями здобутій репутації завдано нищівного удару. Що його тепер робити, загадувалася вона, уявімо тільки, що, не вмерши, коли йому було призначено, він опинився поза моїм засягом, то чи взагалі ще буде мені як на сухе видряпатися. Вона подивилася на косу, вірну товаришку в стількох пригодах і душогубствах, але та вдавала, ніби її це не обходить, відповіді від неї завжди дарма було чекати, а тепер вона геть безвиразно, ніби нудячи світом, стояла зі щербатим та іржавим лезом притуленим до білої стіни. Аж тут смерті роз’яснилося в голові. Кажуть же люди, що де раз, там і два, де два, там і три, а чи ж бог не любить трійцю, от і побачимо, чи тому правда. Вона ще раз зробила рукою прощальний помах, і двічі повернутий лист знову зник. Але тільки на якихось дві хвилинки, а чи й менше. Ось він ізнову тут, на своєму попередньому місці. Листоноша не просунув його попід дверима, не задзвонив, але лист, ось він.
