Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Вона турботливо стежила, аби він не захлинувся і не заходив надто глибоко. Вони дивилися одне на одного і посміхалися. Вони не помічали, що їхня поява збентежила веселу карусель пляжу, змусила її зупинитися. І подумати: чи буде з ким і мені увійти в море, коли промине жага, коли скінчиться цікавість і на панцирі наросте тонна доісторичних молюсків? Що лишиться? Чи візьме мене хтось за руку? Чи буде на кого опертися в останню мить, коли мої ноги перетворяться на суцільне плетиво синіх судин, а зір в напруженні буде вишукувати найзручніше місце, щоб зробити одинєдиний крок і не впасти при цьому?..
Вони стрибали у хвилях і дивилися одне на одного.
А ми всі дивилися на них. Навіть ті, хто сьогодні ж увечері надасть всій цій картині безжального іронічного відтінку з усім егоїзмом молодості…
Я вийшов у вранішнє місто, ще свіже після нічної прохолоди. Відвертість мого товариша збентежила мене, його стан був схожий на опанування нав’язливою ідеєю. Було в його гарячковості щось хворобливе. Я і сам час від часу згадував свою нову знайому, і ця згадка щоразу пронизувала мене наскрізь гострим заштриком, в якому було намішано багато чого — від захвату до огиди. Ніби став свідком розтину інопланетянки.
Але ж вони були звичайними людьми, зі звичайних родин, як та Таміла!
Я зазирнув у свій мобільний телефон і знайшов номер Тамари Олександрівни — тієї старої, що приходила до мене з проханням з’ясувати причини загибелі онуки. Чесно кажучи, за весь цей час я не зателефонував їй жодного разу, адже нічого так і не з’ясував. Хіба що вчора вночі вийшов на химерний слід. Але він нікуди мене не привів.
Я подзвонив старій пані і напросився на аудієнцію, вирішивши, що цього разу більш детально розпитаю про ліцей та про його вихованок. Адже перший її візит не здався мені надто серйозним.
Пані Тамара назвала адресу, я взяв таксі і за двадцять хвилин вже стояв перед пошарпаними дверима багатоквартирної поверхівки.
Двері прочинилися спочатку на довжину ланцюжка, і до моїх ніг вискочила велика руда кішка. Кілька рухів старечої руки — і двері зі скреготом розчахнулися. Спочатку хазяйка ногою заштовхнула кішку назад до квартири, потім швидким рухом руки втягнула туди мене, щоб кішка черговий раз не вирвалась на омріяну свободу.
На мене дихнув застійний вітерець однокімнатної «гостинки», вщент забитої безліччю різних старих речей. Квартира ніяк не в’язалася з образом старої пані, котра приходила до мене у вигляді мешканки престижного району.
Помітивши, як я розглядаю старі етажерки із купою запилених статуеток, пані промовила:
— Тут нічого не мінялося років сорок. Не вважаю за потрібне щось змінювати і надалі. Все накопичується, і нічого не викидається.
Вона провела мене до маленької і такої самої захаращеної кімнати. Там стояв круглий стіл (такий був колись у моєї бабусі) і кілька витертих до золотавих лисин дерев’яних стільців із круглими спинками. Червона оксамитова скатертина в багатьох місцях була протерта до ниток, але посередині стояв розкішний порцеляновий чайник із китайським візерунком та чашки, що світились у м’якому світлі призахідного сонця, мов морські мушлі.
Взагалі я помітив, що багато з того мотлоху було досить дорогим, майже ексклюзивним.
Пані Тамара, не питаючи, налила мені чаю з того китайського чайника і прискіпливо втупилася в мене своїми гострими очима.
— Ви щось дізналися?
Я зніяковів.
— Ну… Я був там і зрозумів, що цей заклад надто закритий для отримання будь-якої інформації. Думав, що буде простіше. Тому мені необхідно, щоб ви розповіли про все докладніше.
— Про що саме?
— Про виховання в ліцеї, - сказав я. — Про те, як туди потрапляють і як виходять, про подальший шлях вихованок, про навчання…
Вона зітхнула:
— Це дійсно закрита інформація.
— Але ви мусите розповісти мені все, що знаєте, інакше я нічого не зможу з’ясувати.
— Добре, юначе, — знову зітхнула вона. — Однак я не є прикладом доброї послідовниці цього навчання, як ви вже зрозуміли. Пийте чай…
Мені довелося взятися за чашку і нашорошити вуха.
А стара встала і полізла кудись до шафи, повідчиняла шухлядки, з яких почали випадати різні зібгані речі — старі туфлі, капелюшки, білизна. Пані Тамара щоразу незадоволено похитувала головою і смикала інші численні шухлядки, з яких так само вилітали папери, листи, фотокартки.
За якихось п’ять хвилин вся підлога була встелена різного роду дрібнотою. Навіть склом розбитої вазочки, яка чомусь опинилася в бічному отворі письмового столу.
Нарешті з переможним виглядом і спітнілим чолом стара пані витягла з-під стосика білизни вишитий рушник і розгорнула його перед моїми очима. Рушник був прожовклий, темний від пилу на згинах, але на ньому досить чітко збереглася вишивка філігранних літер, обрамлених візерунком переплетених трав і квітів.
Я прочитав вишитий хрестиком стовпчик слів:
Вдячність.
Повага.
Слухняність.
Мовчання.
Терпіння.
Служіння.
Старанність.
Вірність.
Турботливість.
Хазяйновитість.
— Що це? — запитав я.
— Це десять заповідей Статуту ЛСД, яких нас вчили. Це головні правила життя. Запорука щастя. Кожна дівчина мусила вишити їх на своєму весільному рушнику і ніколи не порушувати. Такий рушник, — зітхнула стара, — був і в Таміли…
— У мене була можливість дещо дізнатися, — сказав я, — і з’ясувалося, що дівчини з таким іменем в ліцеї не було.
— Ох, а хіба я вам не сказала? — посміхнулась пані Тамара. — Нас, ліцеїсток усіх часів, споконвічно називали за першими літерами наших повних імен.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Тобто Тамілочку називали Тур, адже її повне ім’я — Таміла Устимівна Рожко.
Я ледь не промовив «Не фіга ж собі!», але вчасно схаменувся. Проте зрозумів, чому в моєї нічної колібрі було таке дивне ім’я.
— А навіщо таке робити? — запитав я.
— Розумієте, в ліцеї вважається, що називати одна одну за власним іменем — це йти на неформальне зближення.
— А що ж тут поганого? — не зрозумів я.
— Але ж це тягне за собою непотрібні емоції і дії! — серйозно відповіла стара.
— Тобто? — як папуга, повторив я.
— Скажімо, товаришування поза межами ліцею. Або пам’ять про родинні зв’язки…
— Дивно… — промимрив я.
— Нічого дивного, — почала пояснювати пані Тамара. — Просто жінка мусить бути вільною від усього, що заважає їй бути гарною дружиною своєму чоловікові. А бути гарною дружиною — це головна мета і призначення!
Я згадав розмову з Барсом і подумав, що, можливо, в цьому є сенс. Попросив пані розповісти про все докладно. І ось що почув.
— Ліцей як втаємничений орден існував з давніх-давен. На початку це були такі собі монастирі, але в них виховували не черниць, а навпаки — жінок, які б повністю вміли задовольнити всі потреби чоловічої частини світу. На уроках історії нам показували стародавні гравюри часів інквізиції, коли ці монастирі спалювали як розплідники відьом. Але згодом, коли заможні чоловіки зрозуміли мету, почали усіляко підтримувати подібні заклади по всьому світу. Згодом виникли певні програми для навчання. Та головними є ті постулати, які вишиті на цьому рушникові, і певні умови, за межі яких нас вчили не заходити. У мої часи методи засвоювання матеріалу були досить жорсткими. Кожен постулат Статуту ми мусили підкріпити практикою. Це залишається з тобою на все життя, на рівні рефлексів…
Вона тяжко зітхнула.
Мені залишалося просто ще раз повторити «тобто», і вона продовжувала:
— Скажімо, перший постулат — Вдячність… — вона замислилась. — М-м-м… Як би вам це пояснити?.. Це найперше, що ти мусиш відчувати до людини, яка тебе обрала серед тисячі інших. Вдячність — основа стосунків. Коли мій майбутній чоловік — я вже казала, що він обіймав високу посаду, — вперше підійшов до мене, завдяки нашому навчанню і практиці, я фізично відчула потужну хвилю вдячності і неймовірне щастя. Часи тоді були важкі — ми всі мусили бути вдячними.
