Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
— Цікаво, — сказав я, — як можна навчити Вдячності? Якщо людина егоїстична, хіба можна навчити її бути вдячною?
— Ви маєте рацію. Саме тому Вдячність треба культивувати на рефлекторному рівні!
— Що означає — на рефлекторному рівні? — не вгавав я.
— Для того й існувала практика!
Я ледь не розреготався:
— Яка?!!
— Ви даремно смієтесь, — суворо сказала пані Тамара. — Я ж сказала — практика була досить жорсткою. Не знаю, як зараз, а у нас було таке: десять днів нас не годували, а потім давали поїсти. Цією їжею були дощові черв’яки. Щоправда, їх трохи притрушували цукром і…
З мене сам по собі вирвався певний горловий звук. — …але після голодування, — продовжувала стара, — ми цілували руки наставниці.
— Який в тому сенс? — не витримав я.
— Великий. Ми мали бути вдячними і за черв’яків, і за тістечка. Байдуже.
Я хотів сказати, що це якась дурня, але стримався: нехай розповідає далі. І поставив нове запитання:
— А як «виховували» Мовчання?
— По-різному… Ми носили в роті підсолену воду по кілька годин. А потім випльовували її в склянки. Якщо у когось було менше, ніж потрібно, ту карали.
— А Терпіння?
— О, тут теж було багато різновидів практики. Найтяжче для мене було простояти добу на колінах, а потім бездоганно станцювати вальс під музику Штрауса. «Голубий Дунай»…
Досі, як почую ту музику, мої коліна починають нити…
Вона посміхнулась.
— Але все те дуже пішло на користь, коли ми почали жити самостійно. Нерви у нас ніколи не здавали. І всі ми були щасливі… Ліцей навчив нас цього.
— Ви і зараз поділяєте ці погляди? — обережно запитав я.
— Які саме? — трохи нервово запитала вона.
— Ну те, що головна мета життя жінки — задовольняти всі потреби чоловіків?
Вона стисла вуста і замислилась, а потім сказала:
— А якою може бути інша?
Я знизав плечима:
— Ну… скажімо, чогось досягти самій. Виявити свої здібності. Зробити кар’єру. Або… — я зробив паузу. — Полюбити того, кого хочеш, а не того, хто обере тебе, як… папугу на пташиному ринку.
— Дякувати Богу, юначе, з середини шістдесятих керівники знайшли спосіб успішно вилучати ці хибні думки з голів! — суворо сказала вона і додала: — Якби цей спосіб існував раніше, я б не спотворила свого життя через ту, як ви кажете, можливість вибору! Мій перший чоловік був заможним, і я жила в нього, мов у Бога в кишені! Але той інший…
Вона ніби задихнулась і замовкла. Я мовчав, чекаючи, доки вона зможе продовжити. — …той інший… Він змусив мене забути все. І я втратила свій рай. Мабуть, через те і почала шукати доньку, онуку. А це виявилося хибним шляхом, адже тепер я страждаю!
А нас не вчили страждати.
Вона занурила обличчя у великий носовичок і здушено промовила:
— Чому, чому моя дівчинка померла?!! Невже вона пішла моїм шляхом, і я — винна? Чому про це думаю лише я?! Її мати і батько живуть весело і спокійно. Вони нічого не знають і лишаються щасливими. Ось це і є те, заради чого люди віддають на навчання своїх доньок: щоби бути щасливими, не перейматися і не страждати.
Я подумав, що це дивна логіка.
Але, можливо, в ній є якийсь вищий сенс? Мені не вистачало батьків, їхня загибель досі мені боліла. А якщо б я зовсім не знав їх, можливо, не було б так боляче?
Я не помітив, що ми мовчимо вже кілька хвилин.
Стара пані ніби задрімала.
— А що то за спосіб, яким вилучають хибні думки? — урвав тишу я.
— Донька казала щось про «ковток щастя»… — тихо сказала вона.
— А що це таке?
— Докладно не знаю. І якби знала, не сказала б! Мовчання — золоте правило, до речі… І вона дійсно замовкла.
Навіть не сказала мені «до побачення», коли я зачиняв за собою двері.
Так і лишилася сидіти в кріслі: стара пані, що втратила свій рай, і руда кішка, що знайшла його на її колінах, котрі ще пам’ятали гострі хвилі блакитного Дунаю.
Утрачений рай — це коли ти починаєш мислити самостійно. І тоді вже не можеш заснути. Не можеш сприймати події в одній площині, мов розкладений пасьянс, де кожна карта кладеться на своє місце і все сходиться.
Починаєш розуміти, що яблука не завжди бувають солодкими, а посмішка — відвертою. Кожен постулат, що надійшов ззовні, підлягає ретельній і прискіпливій перевірці. І втрачаєш довіру до всього.
Я давно думав про це. З того часу, як втратив батьків.
До того я цілком нормально сприймав деякі «аксіоми», які тепер спростовую.
Скажімо, коли кажуть — «незамінних немає». Зрозумів, що такого не буває, і почав заперечувати й інші: «гроші не пахнуть», «переможців не судять», «два чоботи — пара», «ліс рубають — друзки летять» і купу інших, які нам втовкмачували, мов «дацзибао»…
І все виявилося брехнею! Гроші смерділи. Переможців саджали і судили. Лівий чобіт муляв, правий — «хлюпав», кожна «друзка» мала свою особисту історію, без якої не було б того лісу.
Але якщо про це не замислюватись, можна жити спокійно. Спокійно і безтямно.
Життя гнуздає тебе, хтось дає тобі до рота вудила, ти вдячно затискаєш їх у щелепах і час від часу жуєш, мов гумку, на очах — чудові «сонцезахисні» шори, у вухах — навушники, в яких лунає «цоб-цабе». І вперед — у світле майбутнє! І така благодать, що навіть ліньки повернути голову, щоб хоч одним оком скосити на того, хто править твоєю ходою, хто натягує чи відпускає віжки.
Я давно втратив свій рай. Хоча спочатку моя хода нічим не відрізнялась від багатотисячної ходи інших, хто так само йшов поруч, покірно тягнучи свій віз. Єдиним, що трохи відрізняло мене від інших, було моє ім’я. Його дали мені при народженні мої романтично налаштовані батьки.
У дитинстві я ненавидів його, адже з мене знущались. В інституті воно допомагало мені складати іспити, адже кожен викладач починав його із запитання, чому мене так назвали. І, розповідаючи різні небилиці, я завжди перебирав певну частку відпущеного на іспит часу і завойовував непереможну симпатію здивованого педагога. Так само, через балачки про походження мого імені, мене легко взяли на роботу з третього курсу — інженером-електриком на залізницю. Це було майже здійсненням мрії! Коли не було авралів, я сидів у невеличкому приміщенні на станції і спостерігав, як повз мене пролітають вагони «і колеса в пітьмі цокотять», а потім вчився грати на саксі, вмикаючи старий магнітофон із записами Сігурда Рашера, Койлмена Хоукінса, Лестера Янга, Бена Уебстера та іншими, котрі стали для мене маленькими і великими богами…
Потім я плюнув на все це. І покинув свій залізничний рай разом із своїм вірним другом — саксофоном. На відміну від мене, він ніколи не боявся імпровізацій…
…А директор пересувного шапіто любив саксофон.
Вони знайшли одне одного, коли я підробляв на весіллі.
Це було весілля справжньої «принцеси цирку» — доньки повітряного жонглера, на яке мене запросили разом із невеличким джаз-бендом, котрий склався ще в підлітковому віці у нашому дворі (до речі, в ньому грав і Барс — Сашко Приходько). Час від часу ми знаходили собі такий підробіток не так заради грошей, як заради розваги і бажання розвіяти сум-нудьгу від перебування на своїх «постійних місцях праці». Тоді Барс ще працював музичним редактором на радіо, а я перевіряв стан електричного живлення на приміських лініях залізниці.
На тому весіллі був і директор пересувного шапіто, румун за походженням, на ім’я Кароль Варга. Слухаючи мій сакс, він пустив кілька фонтанів скупих чоловічих сліз і запропонував «літні гастролі» на узбережжі Болгарії. Я не уявляв, як це може виглядати, але зголосився подумати.
Барс сказав, що я ідіот, якщо можу покинути місто якраз в той час, коли нас — його і мене — згодні прийняти до оркестру філармонії, за його словами «задурно» — без зв’язків, а головне — музичної освіти. А таке, за його ж словами, випадає не кожному.
Барс завжди мав рацію. І я вагався.
Доти, доки не зустрів Мінні…
Вона була надзвичайна! Вона любила мій саксофон, майже як Кароль Варга. А можливо, ще більше. Коли вона вперше побачила його в моїх руках, два його золотих обриси назавжди відбилися в її величезних чорних зіницях. Вони залишалися там навіть тоді, коли я замотував сакс замшевою пелюшкою і ховав у футляр, ревнуючи її до нього.
