Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса (полные книги .txt) 📗
Менi кортiло побачити його дружину, i я її побачила, покликавши на побачення в один ресторан, назвалася фiнською журналiсткою, майже фанаткою росiйської кредитно-фiнансової полiтики. Я знала, що її банк спiвпрацює з фiнами. Тричi назвала її дуже розумною, пiдкреслила, що нам, корiнним фiнам, радiсно з того, що жiнки Росiї посiдають провiднi позицiї в такому чоловiчому свiтi, як банкiвський бiзнес. Це цiлком вiдповiдає нашим тубiльним, себто скандинавським, традицiям. Їй це лягло до душi, а кому б це не сподобалося. Отож вона прийшла, крутила шиєю, як чемпiонка iз синхронного плавання, та мене не було. Тобто була, але до неї не пiдiйшла. Пила мiнеральну воду, запиваючи це кавою, запиваючи все це горiлкою, i розглядала її.
Вiдверто кажучи, дивитися було нудно. Її теж не було. Цебто вона була нiяка. Я от що помiтила, бiльшiсть дружин чоловiкiв, котрi мене цiкавили, були нiякими. А надто порiвняно зi мною, вони менi програвали всiма боками. Невиразнi обличчя, важкi пiдборiддя, стовбуруватi або сухi ноги, простежуванi черевця, нерозрiзнюванi зачiски: дiлове каре, вузькi рiшучi або пухкi безвiльнi губи. Жiнки, що їх нiколи не помiтиш у юрбi, можеш лише звернути взiр на вбрання, що їм не пасує. Прецiнь саме в них постiйно були чоловiки, котрих тимчасово мала я. Споглядати її набридло, тому я вирiшила йти. Вона так само. Бралося на дощ. I - нагло - я побачила його авто, авто Макса. Вiн поспiшав до неї.
«Що ти тут робиш?», - замiсть привiтання волав вiн. «У мене мало вiдбутися iнтерв'ю», - сказала вона. «У тебе - й iнтерв'ю? Це з якого дива? А я подумав, що ти просто так вештаєшся дорогими ресторанами посеред робочого дня». Ти диви, вiн рахує копiйки щодо неї? Добре, що мене вiн не бачив, я сховалася за спиною вгодованого американця. На пiджак Максовi впало кiлька краплин. «Дощ», - щасливо всмiхнулася його дружина i пiдставила обличчя дощевi. «Чорт! - це вже вiн. - Це iталiйський пiджак, тонка робота, вишукана тканина. Цi плями не виведуться, його можна викидати на смiтник. А вона тут стоїть i радiє дощевi. Це все через тебе». I вони розiйшлися, кожен - до свого авто. Менi стало сумно. Свого пiджака, заплямованого краплями, вiн чомусь не зняв i не викинув.
Москва почала втомлювати мене, хоча я люблю такi мiста. Справжнi мегаполiси. Я подумала, що могла б тут працювати. А жити, припустимо, в Архангельському. Але працювати менi не хотiлося, ненормоване вiльне життя вiдволiкає тебе вiд роботи. Тобi простiше нудьгувати днями, нiж вставати о 7:00 ранку, вимикати будильника, чистити зуби, вмиватися, вдягатись i за 5 хвилин до 09:00 з'являтися в офiсi, офiцiйно посмiхаючись охоронцям. Пiвдня я могла проводити в московських книгарнях, блукати, знайомитися з новими книжками, пити погану каву. Пiвночi я могла тусуватися в клубах, в елiтних, у небезпечних, у таємних. Макс усюди мiг зробити перепустку, вистачало його дзвiнка. Вiн давав менi грошi. «Ти ж тут одна. До того ж… не працюєш, тому…» Я не брала, але дозволяла за себе платити. Грошi в мене були, хоча, слiд наголосити, що ранiше їх було бiльше.
Пiсля трьох кволих романчикiв (романят, ромашок, пiдроманцiв) зi
1) студентом театрального iнституту, дитиною видатного академiка, втраченим для всiх наркоманом, котрий ридав, опалюючи мої гостренькi пиптики своїм гарячим юним диханням та пекучими закоксованими слiзьми; 2) одним iз партнерiв Макса, морочливим дядечком по 50-х (суттєвими проблемами були його спроможнiсть та сильна алергiя на вiагру, така собi рiдкiсна аристократична хвороба, але кому вiд цього легше?); 3) ресторатором нормального вiку, що повсякчас прагнув любощiв лише у вбиральнi власного ресторану («тебе збуджують шахи? тут пiдлога викладена чорними та бiлими кахлями, це має тебе збуджувати, бо ти така «тiпа» Богиня iнтелекту»), крiм того, пробував усi свої новi страви на моєму випростаному тiлi, подеколи боляче тицявши виделкою в мої ребра, а то й - упившись зубами в моє тiло, водночас поглинаючи рожевих слимакiв, - я вирiшила, що час кудись утiкати.
Для мене не iснувало моральної проблеми: чи говорити Максовi.
Добре, що люди не мусять постiйно складати протоколи намiрiв. Електронної записки, яку я вiльна вислати з будь-якого куточка земної кулi, задосить. Не важливо, коли я її вiдправлю, коли вiн її отримає, це - не важливо. Жiнки однаковi, вiн це знає, пiзнаєш одну - пiзнаєш усiх. Я поцупила трохи грошей у ресторатора, це було справедливо - не на кожнiй жiнцi чоловiки вживають хрусткого печива, а вiн обожнював грецьке хрустке печиво. Треба вiддати йому належне, вiн вилизував усi крихти, а якщо вже бути цiлковито вiдвертою, то я кiлька разiв кiнчала, коли крихти потрапляли до мого пупка i його язик трахав його до самих нутрощiв. Навiщо йому так багато грошей? У нього все є для щастя: вбиральня, кахлi якої нагадують шахiвницю, тiла, на яких зручно ласувати новими стравами. А я мала взяти грошi на згадку про нього, про цю шахову пiдлогу та про крихке грецьке печиво на менi i в менi.
Летiла я недовго. Спиртного не розносили. Авiакомпанiї, боси авiакомпанiй, клята полiтика авiакомпанiй, здоровий спосiб життя, пропаганда, та вони всi знущаються з нас, людей, користувачiв. Спочатку вони роблять рейси, де не можна курити, вiдтак забороняють спиртне, потiм оголосять бiй сексовi у вбиральнях та пiд ковдрами зi штучної вовни, потiм штрафуватимуть за те, що ти роздивляєшся через iлюмiнатор хмарки, за те, що ти звернувся до стюардiв на «ти» (особливо по-єзуїтському це вчуватиметься англiйською, згадайте про їхнє унiверсальне «you»), зрештою, оголошуватимуть пасажирам, котрим украй потрiбно долетiти до мiсця призначення: «Перепрошуємо, мадам, мосьє, але в нас безпасажирський рейс. Пасажирам сiдати заборонено. Спiвчуваємо, i все ж - така полiтика нашої компанiї. Просимо утриматися вiд перельотiв. Дякуємо за увагу. Просимо iншим разом так само користуватися послугами наших авiалiнiй». А ще можна вдатися
до такого грайливого правила: якщо не купите чогось у нашому д'ютi-фрi,
то ми миттю знiмемо вас iз рейсу. Оце пришпил, так, зняти з рейсу
на висотi понад 10 000 метрiв.
Щоб не нудьгувати (про спиртне я, як остання дурепа, завчасно не подбала, а спати менi не хотiлося), я розглядала iнструкцiю щодо користування запасними виходами та кисневими масками. Тобто сценарiй для щорейсової пантомiми стюардiв. Впало в очi: «Виходьте з лiтака таким чином. Спочатку - ноги, потiм - голова». Треш-ролик. Спочатку з'являються вiдтятi сокирою ноги, аж потiм пишним перекотиполем постає голова. I починає спiвати голосом Лолiти Мiлявської чи Барбри Стрейзенд. Краще, Стрейзенд, хоча не суттєво. Добре, що поки вони не штрафують за реготання. До речi, срiбну десертну ложку я зберегла, вона чудова й зручна. Коли я дiстаю її, щоб поласувати, примiром, йогуртом, я тихо вiтаюсь: «Хай, Максе».
XII
Сьогоднi я збираюся на побачення. Давно я не бавив себе побаченнями. А тим паче, нiкого в себе не оселяв. Цiєї, правда, я також оселяти тут не волiю, хоча, вона, певне, зрадiла б. А хто б не зрадiв? Пожити в окремiй хатi в середмiстi? Та ще й iз гарним неодруженим чоловiком? Але я такого не пропонуватиму. Iду на побачення з власною ученицею, не хвилюйтеся, вона - повнолiтня. Повненька та повнолiтня. Я нервуюся, тому постiйно хочу до вбиральнi. А нервуюся я ще й тому, що давно не кохався. Iснує закономiрнiсть: немає побачень - немає сексу. Є побачення - може бути секс. А от якщо є секс - до бiса тупi побачення.
Можна би було уникнути цього побачення, але я сказав сам собi: «Лесю, скiльки можна грати роль страуса?» I хоча вiдповiв сам собi: «Та скiльки завгодно», - пересилив свої боягузтво та iнертнiсть i призначив їй побачення. Проте до вечора ще треба було дожити. Я розумiю, що мав би чимось зайнятися. Та менi нiчого робити. Хата прибрана, всi речi лежать на своїх мiсцях. Я дуже охайний. Куховарити ненавиджу, може, тому я мало їм.
Я знаю, чому вирiшив iз нею зустрiтися. Саме тому, аби родичi та друзi мали щодо мене спокiй, начебто в мене все гаразд. «У нього все гаразд», - подумають вони, коли побачать нiжну та юну Iлону. Я її називаю Iла з наголосом на лiтеру «а». Вона - обдарована, але не талановита. Так, у неї є здiбностi, але великою пiанiсткою вона нiколи не стане. Я утримуюся так суворо обмальовувати її майбутнє. Хай думає, що буде знаменитою пiанiсткою, це не шкiдливо. Я їй до вподоби, хоча, можливо, це звичайна природна захопленiсть учителем, що притаманно обдарованим ученицям. Їм починаєш вiддавати бiльше уваги, i вони вiдразу думають, що зацiкавили тебе не тiльки як учнi, котрим щось дано, а й як привабливi жiнки.
