Кавовий присмак кориці. - Денисенко Лариса (полные книги .txt) 📗
вона гратиме, чи в невинне дiвчисько, чи в досвiдчену жiнку. «Що,
«тiпа вродє» так одразу? - тим часом питає Iлона. -
Без ресторану, кiна на крайняк?» «Так, а чого зволiкати?»
Я ж - на кшталт того, що - цинiк. А вона, схоже, взагалi не грає. «Крайняк» - чудове слово для студентки консерваторiї. «Я хочу їсти». «Їсти треба ще заслужити». Коли б зараз мене бачив Алекс, то остаточно впевнився би, що я - фашист, що в мене переселився Гебельс. «Ну добре, - Iлона вперла руки в крутi боки. - Якщо я тобi вiдсмокчу, то
ти даси менi попоїсти?» Пхе, це вже занадто. «Iз ковтанням
чи нi?», - питаю я. «Яка ти «тiпа» наволоч,
як я «вродє» бачу. Я нiчого не ковтатиму». «Це
ти даремно. Сперма - дуже поживна, заморила б черв'ячка».
«Iди ти».
I вона пiшла, вихляються її сiдницi пiд шкiряною спiдницею.
Менi здається, що на її задок смiливо стане жбан. Ще й мiсце залишиться. Секс мiг бути приємним. Секс мiг бути чудовим. Секс взагалi мiг бути. Чому я такий iдiот, хтось знає? Певно, що принаймнi одна людина - точно знає, i ця людина?… Правильно, дiти, ця людина - Алекс. Вона - молодець, назагал, пiслала свого викладача. А ще ж iспити, навчання, натужнi зустрiчi в музичному класi та на композицiї. Я схаменувся. «На нашi робочi стосунки це нiяк не вплине, не хвилюйся». Це я кричу її надiйнiй спинi. «Iди ти», - ще раз каже вона. Вона обертається. На очах - жодної сльози. I така злiсть. «Стiй, Iло! Та ходiмо вже разом, я тебе нагодую». I вже я висну на рукавi її дешевої турецької шкiряної куртки. «Не псуй, - буркоче вона. - Не псуй шкiри, вона не копiйок коштує». Так я й послухав.
«Токай». 200 грамiв одразу. Двi котлети по-київськи. Розповiдь про родину. Весняний салат. Салат iз крабiв. Її перше кохання. Звичайно ж, вона думала: це на все життя (не можна говорити дiвчинi, з котрою хочеш переспати, що тебе не цiкавить її перше кохання, якщо вона вже почала розповiдати цю нудну iсторiю). Накраяне м'ясо. «Я не люблю риби». Нiмецькi ковбаски. Я, виявляється, їй одразу сподобався. Кухоль пива «Оболонь. Екстра». О, вона навiть одразу мене зажадала. Печiнка трiски. «Ти ж не любиш риби?» «Печiнка - не риба». Тарталетки. Я нагадую їй того хлопця. Котрого? В якого вона була закохана в юнацтвi. Ще - тарталетки. «Хочу бiлого вина». «Бiле вино - до риби, а ти не любиш риби». «У мене є печiнка трiски». «Печiнка - не риба». «Трiска - риба». 200 грамiв «Шардоне». Кава капучино. Їй здається, що вона нiкому так багато про себе не розповiдала. Щасливi всi тi люди, кому не. Пирiг дня. Маковий. Пирiг дня. Iз вишнями. «Спiдниця не лусне?» Пирiг дня. Горiховий. Коктейлик. Марципани. «Куди
тобi ще марципанiв?» «Вони маленькi». Одна думка: «вони - маленькi, а зад - величенький». Вона тепло дивиться на мене, каже, що я викликаю довiру, i вона в мене закохана. Певна рiч, що
«до нестями».
«Може, поговоримо трохи?» «Нащо? «Тiпа», щоб краще пiзнати одне одного?» «Тiпа вродє» того». «Ти про мене багато чого знаєш. Який тип жiнок тобi подобається?» «Такий, як ти». «Не бреши. Я бачила, як ти зустрiчався з якоюсь манекенницею». «То була молода акторка». «Яка рiзниця. Вона була худа. Тобi подобаються старi i стрункi дiвчата». «Менi багато чого подобається. А сплю я майже з усiма». Це я її так заспокоїв. «А взагалi, хочеш схуднути - менше їж». «Менше? Я майже нiчого не їм». Я старанно дивлюся у свою каву еспресо, щоб раптом не гигикнути. Жiнки та їхня вага - досить серйозна тема, де немає мiсця чоловiчому реготовi. Принаймнi, якщо ти цю жiнку не вiд того, щоб затягти у лiжко. Я не вiд того. «Хлопцям подобається мiй зад». В принципi, є на що подивитися. Як той казав: «Вiзьмеш в руки - маєш "вещь"«. Знаний, мабуть, зад, на всю Чернiгiвщину. «Гарний зад», - погоджуюсь
я i щипаю її за литку.
«Ти про щось мрiєш?», - питаю, своєю чергою,
я. «А що - несхоже?» Невмотивована, сказати б, агресiя. Усiм нам потрiбен психоаналiтик. Iлона менi каже, що мрiє стати зiркою, мрiє вийти замiж за заможного чоловiка, народити йому хлопця. «Не хочу накопичувати, хочу витрачати». «Я вмiю бути, це… вдячною». Вона дивиться просто менi у вiчi. «У тебе якiсь мрiї… З одного боку, ти хочеш стати зiркою, так? А з iншого - мати мiцну традицiйну родину, так?» Вона киває, їсть уже не знаю котрий марципан. Сьомий, либонь. «Так дуже рiдко буває», - зауважую я. «Та й я «вродє» не часта», - вiдповiдає. Поки я роздумую над глибиною цiєї заяви, вона замовляє собi «ще пива».
«У тебе нiчого така машина». Я знаю, що в мене вiдмiнна
машина. Моя гордiсть, перлина на колесах. Iла не чекає, поки я
вiдчиню перед нею дверi, вона навiть не чекає, щоб я вимкнув сигналiзацiю. Рве дверцята на себе. «Воно що, зламане? Це твоя машина?»
Очi переляканi. Напевне, подумала, що її вчитель - крадiй
авт. Прегарна репутацiя. «Моя машина, моя». Я виключаю сигналiзацiю, вона сiдає на заднє сидiння. Я згадую скульптурний зад дядька
Василя, дивлячись, як вона вмощується. Заднє сидiння приречене перевозити чужi зади. Вона розглядає свої ноги. «Увiмкни-но свiтло, га?» Я вмикаю. «Iз тебе - панчохи, - серйозно каже володарка знаного заду згодом. - Цi ти порвав». Вона демонструє менi дiрку. Чесна яка.
Моя квартира. Моя постiль. Я прямую до ванної. Вона занурюється в простирадло. В неї м'яке тiло. Вона тягне до мене пухкi ручки, закидає на мене пухку нiжку. Я вiдмовляюся цiлувати їй ноги. «Ти ж не милася». «То й що?» Дитя природи, Iла. Кiнчаючи, вона встигає проспiвати гаму. До-ре-мi-фа-соль-ля-сi-до. До-сi-ля-соль-фа-мi-ре-до. Верхня нота схожа на крик чайки, нижнє до хрипке, як ведмеже ревiння. Її гами переконують мене, що, незважаючи на «тiпа вродє», вона любить музику. Цiкаво, як це подобалося чернiгiвським хлопцям?
XIII
Карина, наприклад, запитувала мене, де я допнула такого екземпляра.
Та майже в електричцi, я познайомилася з ним у таксi. Познайомилася саме я - йому було нiколи, вiн намагався второпати, куди мене везти. Це було складно, зважаючи на те, що я постiйно змiнювала напрями. До батькiв їхати не хотiла, менi нiчого було там робити, до подруг (а скiльки в мене залишалося подруг?) - не могла. Я не зажила собi таких подруг, в яких могла б зупинитися. Колишнi коханцi? Можливо, але всi вони були так давно, що це, можливо, й не було правдою. Була єдина адреса, де мене чекали завжди. Але - нiзащо, я навiть подумки не назвала б адреси Леся.
Я тупо дивилася на берези за вiкном. Вони нагадували менi паризьких дiвчат наркоманок, голi бiлi лiктi з темними плямами вiд заштрикiв. Уразливi несвiжi тiльця. Худi, нiчим не прикритi. Дiвчата-наркоманки були як багатими, так i вбогими. Заможнi ходили гуляти парками, їхнi кредитнi картки в дорогих гаманцях чекали запаморочливих придбань, злиденнi в тих парках робили мiнет за кiлька франкiв, в їхнiх кишенях мешкали дешевi презервативи та клаптики газет iз приватними оголошеннями сексуального змiсту. I в бiдних, i в багатих дiвчат були однаковi очi. I їхнi сльози були однаковими на смак.
Водiй мене не цiкавив, я була в прекраснiй формi. Дiвчата в такiй
формi не цiкавляться водiями, вантажниками, мулярами, прибиральниками, спiваками караоке на Майданi тощо. Звичайний собi водiй. Гладко зачесаний, у протокольному сiрому костюмi. Волосся незрозумiлого кольору, чи то вiн сивий, чи це такий русявий колiр волосся. Вiн повернувся до мене. «А, до речi, дiвчино, вам музика не заважає?» «Нi», - мотнула головою я. Не заважає. Я думаю про те, куди менi податися. Але музика, як i людина, котру щойно згадали, вповзає менi в голову.
«А друг мой Зяма
подумал: она - дама,
а она девочкой залетною была,
она ему сказала, братцы, прямо:
за рублик золотой люби
всю ночь меня,
люби меня».
Вiтчизняний шансон, хай йому. «А знаєте, дiвчино, от усе життя моє в такому планi». «Життя у планi - це не найжахливiше життя, ба, навiть приємне життя, життя без турбот». Вiн мене не розумiє, ще б пак, мабуть, нiколи не був в Амстердамi, i план для нього буває лише п'ятирiчний. «Затор. Можна облаяти отой джип, бачте, дiвчино? Але сенсу нiякого. А ви знаєте, дiвчино, нiмцi щось порахували й повiдомили, що за кермом БМВ (а в нього саме й був БМВ) найчастiше сидять хaмла. У них теж брешуть, розумiєте, дiвчино? От був би в нас гелiкоптер - злетiли б, розумiєте, якi справи, дiвчино». Вiн рiзко зривається з мiсця. Мене аж пiдкинуло. «Можна обережнiше, розумiєте, молодий чоловiче? Ми так можемо в когось врiзатися». «А ви що, смертi, дiвчино, боїтеся? Марно це, дiвчино. От я тричi пережив клiнiчну смерть, дiвчино, i нiчого. Все на краще. До речi, погляд на життя, дiвчино, змiнився, розумiєте?»
