Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Ось хмара просунулась над головами, й тепер уже все довкола почорніло, немов у дьоготь вимазане. Так, у дьоготь були вимазані стіни промтоварного магазину, розквітлі сади вже не рожевіли цвітом, а лякали брудним клоччям- страпаками, людські обличчя поставали такими, якими бувають на фотонегативах. Мабуть, усьому гурту, що зібрався на автобусній зупинці, хотілось приснути врізнобіч, як прискає живе срібло, хотілося ноги на плечі — й чухрати, хотілось п’ятами накивати, щоб аж залопотіло, щоб аж волосся замайоріло, та... Та, скуті страхом, приглядались до холодної ночі, що знагла сповила Яблунівку.
Сіялись дрібненькі краплі дощу, перелітав сніжок, раз і вдруге над головами спалахнули блискавиці — без вилясків грому, наче неживі. Й нарешті в моторошній тиші, порушуваній зрідка собачим скімленням, пролунав глухий, наче з дубової бодні, голос Мартохи:
— Оце на тебе, Федоре, отаке наслання, кара господня за брехливі слова. Ми які з Хомою? Ми з Хомою щирі; у нас хоч рак, та на тарілці, у нас хоч на воді, аби на сковороді. А ти, видать, Федоре, ласий хапунець на чужий гаманець.
Листоноша мовчав, хоча Мартоха й дерла з нього шкуру пасами, неначе з Сидорової кози. Своїм понурим виглядом казав, що хай їх чапля розсудить.
Як насунула хмара на Яблунівку, так і спливла хутенько. Пробилося сонце згори, спалахнув рожево-білим кипінням цвіт на деревах, закувала зозуля у вербовому шатрі, пролунав дитячий сміх. Та не так, мабуть, усі були обрадувані поверненням весняного дня, що поборов несподівану ніч ополудні, як химерним видовиськом, яке постало на моріжку неподалік од автобусної зупинки. Не вірячи побаченому, переглядались між собою, наче питали одне в одного: правда чи сон, явина чи вигадка? Еге ж, менше, либонь, здивувалися б, якби столітня баба, сидячи на печі, та раптом озвалась і сказала: «Але!»
— Ти бач, який товар випав із хмари,— першою озвалася самогонниця Вівдя Оберемок. Вона й досі тримала в руці газетний клапоть «Мессаджеро» чи то «Оррор», про який усі позабували.
— Наче ж раніше ніякий товар не випадав ні з дощових, ні зі снігових хмар.
— Не випадав, бо раніше й хмари такі над Яблунівкою не водились.
— Либонь, тільки в хмарах такий товар і виготовляється,— гомонів люд, не зважуючись зрушити з місця й водночас усією душею пориваючись на моріжок, щоб не опізнитись.
Ця пригода назавжди увійшла в новітню історію Яблунівки, яка ніколи не була бідна й на приголомшливі пригоди, й на видатні події. В пам’яті нинішнього покоління і в пам’яті далеких нащадків збережеться та апокаліптична хмара, яка раптом насунула на Яблунівку, обернувши ясний весняний день на похмуру ніч, а коли знову засяяло сонце, то в його промінні на смарагдовому моріжку й постав фантастичний товар. Що там тільки було й чого не було! Наче на виставку виставлені, красувались наймодніші чоботи жіночі й чоловічі, а також черевики й туфлі. А вибір туфлів такий широкий, що могли задовольнити смак най- вимогливішої не лише сільської, а й міської вертихвістки, котра хоче подобатись уранці мужчині-брюнету, вдень хоче закрутити мізки мужчині-блондину, а вже ввечері хоче замакітрити голову мужчині-шатену. А також лежали на траві жіночі панчохи, колготки й ті предмети інтимного туалету, про які не прийнято говорити відкритим текстом. Коло предметів інтимного туалету розсипано тюбики з губною помадою, флакони з духами та одеколоном, пудру, туш для вій та брів, якісь щіточки, щипці, ножиці й ножики. А також шкіряні сумки найрізноманітніших фасонів. І ще таку прекрасну біжутерію, якої не побачиш ні в яблунівському промтоварному магазині, ані в районному, а побачиш хіба що на столичних модницях — та й то на тих, хто ганяється за модою, висолопивши язика. А ще на моріжку лежали веселкові косинки, райдужні вовняні й трикотажні кофточки, багато лайкових рукавичок — одні кольору слонової кістки, другі кольору бразільської кави з українським молоком, треті кольору оксамитової тропічної ночі. Були й інші галантерейні речі, яких автор ніде в продажу не бачив і не здогадується про їхнє призначення, проте й вони вражали як своєю екзотичною привабливістю, так і високою якістю.
Трапляється, всяке випадає з хмар. У Сінайській пустелі, й досі розповідають, у сиву давнину з небес випала манна небесна. У якомусь місті колись посипалося з хмари безліч великих та малих жаб, які, либонь, ураганом були вирвані з водойми й перенесені в повітрі на велику відстань, А хіба пилові бурі в наших степах не зривають чорнозем і не переносять на десятки й сотні кілометрів? Гай-гай, таких випадків можна навести багато, але не відвертатимемо увагу від випадку, що стався над Яблунівкою, бо він не менш цікавий, ніж той, що стався колись у Сінайській пустелі.
Не вириваючись уперед і не відстаючи, плече в плече, побоюючись, що товари на моріжку можуть зникнути, як зникає ранковий туманець у лузі, народ із автобусної зупинки рушив уперед. І чим ближче підходили, тим дужче здавалося: як випали товари з чорної хмари, так зараз і злетять угору, щоб зникнути в небесній голубизні.
І що Мартоху теж не полишав такий острах, то праву руку виставила вперед, як виставляють тоді, коли хочуть зловити курку, щоб помацати — з яйцем чи без яйця. «Тю-тю-тю»,— подумки зверталась до туфлів і чобіт, до кофточок і косинок, і в грудях серце їй завмирало від хвилювання. І коли вже до облюбованих чобіт — хромових, на металевих блискавках, із натуральним хутром, що біліло з халявок,— зоставалось крок чи навіть півкроку, Мартоха наче спіткнулась і впала. Але то вона спіткнулась про людське око, а насправді впала зумисне грудьми на чоботи, щоб взуття все-таки не пурхнуло переляканою птицею, не вирвалося з рук.
Чуючи ніздрями терпкий дух шкіри, поглядом ніжачись на білій овечій вовні, якою зсередини встелено халявки, Мартоха пригортала чоботи й повторювала знетямлено:
— Тож-бо я накликала хмару, людоньки, щоб покарати Федора Горбатюка. Тож-бо все це багатство моє, людоньки. Беріть, беріть, мені не жалко, беріть.
А що народ хапав товари без Мартошиного дозволу, бо хмара, що дарувала багатство, це все-таки не Мартоха, то вона ще голосніше проказувала:
— Знайшли не знайшли, а помацати можна і взяти можна, бо раз у рік великдень, і цей великдень, людоньки, не від господа бога, а від мене.
Все, що випало з хмари на моріжку й за моріжком, хутенько підібрано людськими руками. Так, наче ураганом зметене. Дехто поглядав на небо, наче на обрії сподівався побачити ще чорнішу хмару, проте небеса світились чистою й прозорою блакиттю.
Листоноші Федору Горбатюку в тій веремії дістались лише кілька предметів інтимного жіночого туалету, які могли виявитись тісними для його дорідної жінки. Потерпаючи, що може перепасти вдома на горіхи, криво-живо, немов на шурупах, підійшов до Мартохи:
— Може, ти ще нашлеш одну хмару на мою голову? Бо хмару ти насилала на мою погибель, а все добро з тієї хмари дісталося іншим...
— Треба тобі, Федоре, навчитись ходити плечима чи очима,— загадково відказала Мартоха.— Приймай малеє за велике, ось і не знатимеш, де згубиш, а де знайдеш.
У цей час зупинився автобус, і з одчинених дверей вийшов... Хома Прищепа. Він усміхнувся сам собі весело, як сміялась ота річка болоту, хоч сама ж із болота витікає. Ішов ледь похитуючись, наче кручений та благовісний, здавалось, що отак ітиме — й невдовзі хвоста збудеться. Хтось би, дивлячись зараз на Хому, неодмінно сказав би чи просто подумав, що цей старий кіт любить масло, що він, либонь, десь ускочив у гречку — та й увірвав. Але ніхто не подивився на Хому Прищепу, навіть рідна жінка Мартоха. Так, наче про викрадення Хоми й про його таємниче зникнення не розбарабанила в усі барабани продажна зарубіжна пропаганда — всякі там «Оррор», «Дейлі телеграф», «Мессаджеро», «Нью-Йорк таймс».
Яблунівський люд не міг угледіти Хому Прищепу з тієї простісінької причини, що дружно задер голови вгору, марно сподіваючись іще на грізнішу хмару в небі, а якщо на грізнішу, то, звісно, ще з більшими подарунками. З якими, спитаєте? Ну, скажімо, хтось сподівався на холодильник «Дніпро» чи телевізор «Електрон», хтось надіявся на меблевий югославський гарнітур «Європа» чи на шубу із сибірських соболів, хтось ждав автомобіль «Волгу» чи бодай «Запорожця». А якщо такі великі сподівання на подарунки з неба, то, звичайно, кому тут діло до Хоми.
