Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Бо Хома — не хмара небесна, тим більше не імпортні жіночі колготки, навіть не французька помада.
Отож, непомічений, подався вій своєю дорогою, насвистуючи й кумедно так приспівуючи:
— Ой не рад пес, що вбитий є, ще й ногами дригає!.. Геть-те того пса за тин, а мене слідом за ним!.. Лучче псу та мені муха, ніж та муха поза вуха!..
Дізнаєтесь пізніше, хто саме і з якою метою викрадав Хому Прищепу, а тепер давайте заглянемо в близьке майбутнє, щоб побачити, чим закінчилась оказія з небесними гостинцями. Бо хоч і химерний початок цього захмарного благодіяння, та химерніше попереду, повірте авторові, а він трохи знається на химерах, хоча, може, й не більше, ніж письменник Олександр Ільченко, якому належить роман «Козацькому роду нема переводу, або ж козак Мамай і чужа молодиця».
Видно, хтось написав анонімку на ту хмару, бо незабаром у Яблунівку стали наїжджати всякі комісії. Розслідування не дали нічогісінько, бо як можна розслідувати, скажімо, діяльність чорної хмари? Товари, що впали з неба, були справжні, добротні, високої якості. На деяких стояли написи «зроблено у Франції», «зроблено в Іспанії», а на деяких — «зроблено в Києві» чи «зроблено у Вінниці». Наші товари нічим не поступались перед хваленими зарубіжними, а в чомусь, можливо, й перевершували. Отож комісії з’ясували сам лише дивовижний факт, який стався у Яблунівці, а проти факту поперти ніяк не могли.
На матеріалі цього феноменального явища стала діяти цілком компетентна група вчених, переважно з Київсько: сільськогосподарської академії, яка широко прославилася своєю великою вченістю. Так от, вони заходились вивчати можливості, які могла б створити подібна хмара, якби стала функціонувати постійно. Й до того ж осипати своїми благодіяннями не одну лише заштатну Яблунівку, а й саму сільгоспакадемію чи бодай дослідницьку групу. Мріяння були сміливі, бо київським вченим сміливості по заграницях не позичати. Висловлювались подиву гідні, відчайдушні проекти: не чекати отих товарів, які замандюриться чорній хмарі сипнути на людські голови, а на наукових засадах впливати й керувати їхнім асортиментом, а також, позбувшись стихійності, перейти на тверде планування. Уявляєте? Можна було б просто з хмар одержувати сучасні й надсучасні трактори та комбайни, обладнання для відгодівельних комплексів, електронно-обчислювальну апаратуру, тепловози й електровози, лінії високовольтних передач, залізничні й автомобільні артерії, нафтові заводи і т. д.
В уяві київських учених уже малювались кандидатські й докторські дисертації, всесвітній пріоритет: назавжди
мало бути покінчено з людиноненависницькою теорією мальтузіанства! Звільнившись від фізичної праці в результаті «феномена яблунівської хмари», всі мали перейти до праці духовної, мав настати розквіт культури, всіх мистецьких жанрів, мали забуяти таланти, рівні талантам епохи Відродження,— на найдальших хуторах, у ггущах, у пустелях, за Полярним колом!
На жаль, мріяння групи київських учених так і зостались мріяннями, щоб не сказати гірше: вони лопнули, як мильна булька. Чому? Тут нам знову з небес треба опуститись у Яблунівку, в якій споконвіку говорять: «Е, якби та якби, та виросли на голові гриби, то був би город».
Бо одного прекрасного дня — не менш прекрасного, ніж день знаменитої благодіяльної хмари,— тут сталось інше диво, яке, либонь, слід назвати не дивом, а конфузом. Саме хмарилося, збиралось на дощ, садки вже поодцвітали, на городах картопля посходила. Полуднева година стояла. З багатьма приключилось, ой із багатьма! Трудно й розказувати, бо слів бракує, бо як розкажеш про такий конфузі Ось ішла, скажімо, по вулиці дівчина, вродлива й свіжа, тішилася своєю молодістю й красою життя, йшла у новеньких туфлях, модних, закордонних,— як раптом того взуття вже на її ногах нема, а йде вона босоніж по дорозі, п’ятами по куряві хляпає. А то стояла в сільському поштовому відділенні молодиця, здавала посилку для сина, що працює на гірничо-збагачувальному комбінаті в Кривому Розі, стояла ця яблунівська молодиця в мохеровій імпортній кофті,— як раптом поштові службовці дивляться й очам своїм не вірять: перед ними стоїть молодиця без кофти й навіть без ліфчика, й хоча груди в неї тугі й чималі, мов горнята, але де ж це бачено отак появлятись у філії зв’язку! А хіба раптом не звітрилась у той день губна помада в дівчат, хіба не побілішали їхні вії, не посвітлішали брови — й саме тоді, коли до них загравали хлопці? А хіба в схожих ситуаціях раптом деякі жінки й дівчата не відчули, що несподівано зостались без тих предметів інтимного туалету, про які не прийнято говорити відкритим текстом, опинились без цих предметів, хоча жодна чоловіча чи парубоча рука хвацько не посягнула на суверенність жіночої чи дівочої цноти?! Як правило, зникали, щезали, звітрювались ті товари, які колись випали з грізної хмари, котра обернула в Яблунівці день на ніч, зате привселюдно чи непривселюдно не пропало нічогісінько з того, що було придбано за трудові доходи, що було подароване батьком-матір’ю, що дісталось у спадок чи навіть на лотерейний квиток.
Мартоха, довідавшись десь па вулиці про нове чудо, кинулась хутчій додому. Чоботи! Чоботі, які ні разу не взувала, бережучи для найбільшого свята. Невже пропали?
І коли, заглянувши до скрипі, пересвідчилась, що чобіт у скрині немає, наче ніколи там і не лежали серед іншого краму, вона в розпачі опустила руки. Як же це так, думалось їй, що межи двома своїми сокира пропала, як же це так, що підголено її без мила? Вийшла в горі надвір, хотіла своїм нещастям поділитися з Хомою, та як же ти поділишся з ним, коли знову на цегляному постаменті під ясеном сидить! Та краще собаку на ланцюгу тримати, ніж Хому на постаменті, собака встеріг би хату від злодія,
й чоботи не пропали б, і ходила б Мартоха в обновці, гримкотячи святковою взувачкою, наче громом небесним!
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ,
у якому скоромовиться про марнославство Хоми Прищепи
Виявляється, Хому Прищепу тоді викрадали й не викрадали. Прочитавши брехливу інформацію з іноземного клаптя, спровореного самогонницею Вівдею Оберемок на районному базарі, старший куди пошлють із яблунівського колгоспу «Барвінок» став чомусь на обличчі худий, як щука, лютий, як тур у горах, такий добрий, що в ложці води втопив би.
— Та вони мене хочуть обернути на єгипетську бабу! — кричав Мартосі, вогнем дихаючи на ту італійську «Мессаджеро» чи то французьку «Оррор».— Без полум’я хочуть зварити!
— Хомонько, заспокойся, бо напустив брови, як пу- шик,— угамовувала рідна жінка.— Став такий од тієї новини, що до тебе й ні приступу без кочерги. Дідько в тобі сидить, у роті почорніло. І як тільки очей на спичку не повидовбуєш!
— Хіба я такий з натури, Мартохо? Та я такий добрий вдачею, хоч до болячки клади. Ти поглянь на цюю газету! Хіба не красавиця, що з-під столу кусається?
— Тільки здохлий пес не куса, а в них собачі звичаї. Пруться замітати чужу хижу, а не дивляться, що своя не- заметена. Оббрехали, бо завжди ото з паршивою головою та в тин лізуть.
— Наклеп звели перед усім білим світом. Ославили, прирівнявши оладок до посльоду.
— Але ж, Хомонько, друкувалося спростування в нашій районній газеті.
— А хіба вони передрукували те спростування? Світ читав, світ знає? Торох — горох, змолотили — квасоля!
— Але ж, Хомонько, всі чесні трудящі люди в районі прочитали, в Яблунівці знають — і в правлінні колгоспу,
і в сільраді. Шкода, звісно, що наша районна газета не потрапляє десь на базар у Лондоні чи Парижі, а якби потрапила, то трудящий люд там теж прочитав би. І ще з якою охотою! Ганяли б за нашою районною по своїх базарах, мов чорти по болоту.
— Правду кажеш, Мартохо? — допитувався чоловік, наче жінка мала знати й за чужинецькі базари.
— Гадаєш, їхньому трудящому люду якась «Мессаджеро» дорожча, ніж наша районна газета? Бо наша районна — як отой малий язик, що всім тілом володає!
— Еге ж, Мартохо, лукавому суком випре.
