Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
— Коли не боїться.
— Іще?
— Коли ризикує.
— Ще?
— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.
— I жінку?
— І жінку.
26 липня
Я прийшла до Його найкращого друга і сказала: «Якщо він сьогодні не приїде, я щось собі заподію». Його друг розсміявся голосно й дещо вульгарно:
— Не заподієш.
Я відповіла:
— Значить, приїде.
Удруге друг засміявся жорстоко:
— Не приїде, не шантажуй.
Тоді я заплакала:
— Я його люблю.
Друг узяв мене за лікоть:
— А хто сказав, що він тебе не любить?
— Але він не казав мені, що любить.
І тоді друг відповів майже бридливо:
— А чому він повинен щось казати? Він нічого не повинен. Він любить, як вважає за потрібне. Чоловіки взагалі ніколи не повинні казати жінці нічого.
Р.S.
Отже, в моїй біді друг мого сердечного друга — мені не друг?
Чи недруг?
Серед ночі...
Хм... я вважаю за потрібне вітатися, з ким вважаю за потрібне,
їсти нежирне,
лягати спати у власному ліжку,
а вважати за потрібне любити...
Я також так не вважаю. Я просто знемагаю від неї, проклятої, та, що любов називається, — і все.
Але не вважаю за потрібне про це казати.
Навіть другові.
8 березня 200...
А іноді навіть добре — просто лежати й дивитися в стелю.
Ні про що не думати.
Ні за ким не тужити.
Вселенська лінь розливається по жилах — і ти тішиш саму себе, що це добре — добріше не треба.
Читаю колись переписане від руки (не знаю, звідки). Навіть сподобалося. Чи то красивістю, чи безликістю: «огорнута дев'ятьма білосніжними хутрами самотності, дивлюся на кольорові натовпи спідниць, сідниць, черевиків, реготу й удаваного щастя. І думаю про тебе, огорнутого шкурами самотності у безбарвному натовпі міста, де все нагадує про нас: зіпсований годинник перед парком, пофарбована в колір печалі лавка під липою»...
О, ти — «жестокая любовь и каторжная страсть»... Цвєтаєва, чи хто?
Ох, же ж і каторжниця я добровільна, ох, каторжниця.
А може, блудниця-черниця. Із випотрошеним серцем.
Агов, Ларисо — Джеку-потрошителю!
Ні, патрачу! Від слова «патрати» (курку, серце, душу, життя).
Чому Ти, мій золотий і безпощадний чоловічку, такий добрий до мене, що, випатравши серце, залишив на спомин про себе шмат непомутнілої пам'яті?
У людей же трапляються цілі трагедії із втратою документів, родичів, майна і т.і. і т.д., а тут якась химерна штуковина — спогад про чоловіка, що прошмигнув діагоналлю крізь життя, немов кульова блискавка, — руйнує, точить із середини, як задавнена хвороба.
Наступного вечора Іноді я жадаю потьмарення розуму. Але воно не наступає ані під дією алкоголю, ані у сні, ані в роботі.
***
«Я заплутався між необхідністю і жагою», — сказав мені вчора.
О, так. Ти — чоловік необхідності. Але що ти чоловік жаги на довше, аніж на трохи, ну геть зовсім трохи, я й не здогадувалася... Це щось новеньке.
Якщо ти вперше сказав правду, то чому так похапцем?
Якщо заплутався, то я дуже просто розрубаю твій гордіїв вузол.
Але тобі подобається такий ненормальний блуд. Блуди на здоров'я.
17 квітня 1995
...це місто може довести до сказу навіть камінь. Які довкола тупі, ситі і бездумні обличчя!
А цікаво, чому це я думаю, що вони бездумні й тупі? Яким чином їхні носії (носії облич? Ну, й придумала!) повинні дати зрозуміти оточуючим глибину свого думання?
Люди — це носії масок, а не облич. І незалежно, хто вони, де вони і з ким.
Маску можна зірвати, як присохлий до свіжої рани бинт, — силою болю. Або силою смерті.
За інших умов люди масок не зривають. Вони їх нашаровують одна на одну — а згодом під ними ж, прибраними масками, задихаються.
А кохання — лише найвидатніша прижиттєва маска людини.
Але за всякими щоденними клопотами її можна просто проґавити.
19 грудня 2001 року
Сьогодні зрозуміла, що ти мене допалюєш, мов останню цигарку: вдихаючи кінцеву затяжку з особливим смаком і насолодою. Так, ти вкладаєш у неї дещицю пристрасті, але більше таки — самовдоволеної, садистської радості. Бо остання затяжка — за тобою. І викинутий «бичок» — розтоптаний не будь-ким, а тобою.
І в цьому — твоя вищість і твоя перевага над усіма, хто затягався цигаркою до тебе.
Якщо ти мене розтираєш, як недопалок, то ти мій гробар?!
Чому ж тоді я так радію гробареві? ...Може, мені краще було писати верлібри, а не вести щоденник? Пізно, голубко, пізно... все пізно.
Серед ночі...
Так що я неправа, коли думала про тебе, як про садиста. Ти невиправний пацифіст.
Коли б ти був садистом, ти звільнив би мене навіки одним зашморгом,
одним пострілом чи одним грамом отрути.
В обідню пору
«Поїзд о двадцятій», — квилило сьогодні радіо.
Ага! Не те, що о 20-й, і о 24-й уже відійшов.
«Не відлітай», — волав телевізор.
Усі, мадам, поїхали, відлетіли, поповзли.
А ти стоїш, як світова вдова — не вдова, наречена — не наречена, а просто жінка-сирота чи жінка-смертниця на роздоріжжі минулої молодості й затяжної зрілості. І чекаєш.
