Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаемые книги читать .TXT) 📗
Дмитро надто вразливий і запальний, він цього не подарує!
Нехай у всьому розбереться сам. Вона погладила його по плечу й відчула під рукою пружні біцепси.
Звісно, він позбавить її неприємностей.
Наступного ранку Марта їхала в метро, і серце її насвистувало мелодію, яку, як їй здавалося, чули всі, хто сидів поруч. Вирушаючи ранком на роботу, Дмитро лишив їй гроші на… путівники.
Марта здивувалася. А він із удаваною суворістю наказав їхати до найкращої книгарні, і набрати купу пізнавальних книжок і до вечора старанно простудіювати кожну, аби він знав, де вона хоче провести решту своєї відпустки.
Марта пручалася недовго. Хоча й попередила, що путівники вона обожнює й залюбки придбає із суто пізнавальною метою, а от щодо мандрів — треба подумати. По-перше, відпустки лишилося з котячі сльози, а по-друге — вона не може прийняти такий дорогий подарунок.
Він обійняв її, зарився у волосся так, щоб вона не бачила його очей, у яких тремтіли сльози, і прошепотів: «Це не подарунок… Я люблю тебе…» — потім повернувся і швидко вийшов за двері.
Тепер вона їхала, сповнена цим уривчастим шепотом, прокручувала його в голові сотню разів і світилася зсередини. Як вона могла жити до всього цього, думала Марта. З дитинства вона знала якісь прості постулати й жила за ними, мов гортала нецікавий підручник, не знаючи, що то — підручник її життя.
У цьому підручнику було написано, що дощ — це погано для прогулянок, а сонце — гарно, що ввечері й вранці треба вмиватися й чистити зуби — тоді батьки будуть задоволені, а якщо добре їсти — можна вирости великою. Вона все це старанно виконувала, але від того не ставала щасливішою. І вважала, що життя вдається, коли йде, «як у всіх».
Тепер вона дивилася на цих «усіх», і її душили сльози від любові, яку вона відчувала до кожного, хто стояв і сидів поруч із нею. Разом із цією несподіваною любов’ю її охоплював і жаль. Ці почуття були такі потужні, що Марта злякалася і подумала, що стає надто сентиментальною, адже будь-якої хвилини ті, кого вона жаліла, можуть штовхнути її, обізвати чи зробити ще якесь неподобство, яке зазвичай роблять випадкові попутники у переповненому транспорті, дбаючи лише про себе. Але навіть від цієї думки почуття любові не проминуло.
Вона розглядала людей із надзвичайною ніжністю. Ось жіночка, яка б раніше викликала в неї лише саркастичну посмішку, — в безбарвній футболці й картатій безформній спідниці. У неї повний кошик продуктів — хліб, фрукти, молоко. Все — впереміж. Потерті ретязі босоніжок, збиті підбори — певно, багато ходить. Куди? Навіщо? На обличчі — ранні зморшки, погляд — відсторонений, ніби вона окреслює ним довкола себе безпечний вакуум.
Вона прийде додому, заведе будильник на шосту, щоб уранці зварити борщ на тиждень, буде перевіряти уроки в дітей, увечері ввімкне серіал і заживе штучним «мильним» життям, яке — єдине! — здаватиметься їй справжнім.
Поруч — юні створіння шепочуться про якогось «Макса» — вони ще сповнені сподівань і ілюзій.
Навіть п’яненький чолов’яга цього дня здавався Марті милим, безборонним, добрим. Він щось бурмотів, гикав, по-інтелігентному прикриваючи рота краєм брудної краватки. Марта уявляла, як він засне сьогодні на своєму незастеленому дивані, як був — у сорочці, шкарпетках і краватці в синю смужку. І уві сні йому закортить щастя, на ранок — холодного пива, а надвечір — забуття.
Жалість і любов, — подумала Марта, — ось дві сили, які мають зробити світ кращим! Жалість і любов — і зникнуть війни, непорозуміння, образи. Ця думка настільки розчулила її, що вона відвернулася до вікна, змахнула сльози й почала вдивлятися в синю ріку, яку переїжджав потяг. Ріка й береги, що оточували її, були неймовірно прекрасними і теж викликали сльози розчулення.
«Я — дурепа! Закохана кретинка!» — сказала собі Марта і почала прокручувати подумки таблицю множення. Принаймні цифри не викликали в неї жодних емоцій, і Марті стало легше.
…В книгарні на першій полиці біля входу Марті одразу впала в око ціла полиця із яскравими путівниками. Один привабливіший за інший — «Париж», «Відень», «Осло», «Берлін», «Прага», «Амстердам», «Гельсінкі»…
Але ж ціни! Марта розгорнула пачку грошей, котру залишив Дмитро і, зрозуміла, що вистачить на все. І не втрималася від спокуси — набрала книжок якнайбільше.
Міста, які здавалися їй незбагненною мрією, наближалися, набували обрисів і реальності.
Вона приїхала додому, налила собі півсклянки чінзано, розвела тоніком, всілася серед подушок і розклала перед собою всю купу яскравих буклетів. Почала роздивлятися глянсові сторінки, мандруючи пальцем набережною Сени, каналами Амстердама, фіордами Норвегії, бізейними містечками Чехії.
Їй хотілося плакати й сміятися водночас.
Вона згадала, як колись давно — в іншому житті, яке не передбачало ніяких подорожей, в її уяві поставала така картина: вона стоїть на якійсь високій точці незнайомого міста — величного і старовинного, сповненого вогнів, музики, запахів нічних фіалок і юрм красивих людей… Вона перехиляється через поруччя мосту (або мідний парканчик башти, або парапет, що оточує гору) і дивиться вниз, на місто, що лежить у неї на долоні, а той, хто стоїть поруч, кладе руку на її плече, міцно притискає до себе й каже: «Полетіли?»
Згодом, коли на екрани вийшов «Титанік», вона уявляла, що стоїть на кормі, розкинувши руки під пісню Селін Діон — і злітає над морем, над світом, над собою — тою, що цієї миті теж так само стоїть, розкинувши руки… під мотузками, на яких розвішує білизну, біля плити чи раковини, в яку стікає брудна вода. А той, хто стоїть поруч — там, в уяві, на тій горі чи кормі, - тримає її міцно й ніжно. І дарує світ.
За цю хвилину, пригадується, Марта ладна була віддати п’ять чи навіть більше років життя! Але хіба тоді вона могла знати, що мрії здійснюються й без таких офір?
Коли в дверях заскреготав ключ, Марта лежала, занурившись обличчям у буклети з солодкою застиглою посмішкою, і не квапилася підвестися — вона знала, що це прийшов він, і що їй не треба негайно підхоплюватися, бігти на кухню, розігрівати вечерю, метушитися довкола столу і подавати страви. Дмитро завжди приходив у доброму гуморі і сам починав виставляти на стіл різну смакоту, жаліючи її, питаючи, чи вона не втомилася за день.
Сьогодні було так само.
Він присів біля неї, поцілував у маківку й запитав:
— Ну, що обрала моя принцеса?
Вона взяла в обидві руки всю купу книжок, підкинула їх над ліжком і вихопила першу-ліпшу.
— Тапіола? Чудовий вибір! — засміявся він, поглянувши на буклет.
— Фінляндія, — поправила Марта.
І він захоплено заговорив:
— Тапіо — це язичницький північний бог води, каміння та дерев. А Тапіола — одна з поетичних назв Фінляндії! І мені так більше подобається — в цій назві більше романтики.
І Марта знову здивувалася тому, як багато він знає і як цікаво його слухати.
— А ще в перекладі це означає «первинне, рідне, потаємне». Те, що відбувається між нами. І тому це чудовий і не випадковий вибір. Я вже навіть уявляю маршрут, який тобі сподобається. Спочатку доїдемо до Гельсінкі, там пересядемо на електричку, що йде до Турку. Звідти сядемо на пором… О! Ти коли-небудь плавала на одинадцяти-поверховому поромі? Ні? Це ціле місто на воді! Ми попливемо в дводенний круїз до Стокгольма й назад — ти побачиш, які там красиві береги. А скільки розваг! Таке враження, що за два дні об’їхав світ! І взагалі, Фінляндія — країна обраних. А ми з тобою і є обрані. Тому що знайшли одне одного…
— Ти справді хочеш, щоб ми поїхали? — запитала вона.
— Дуже! — сказав він і ліг поруч із нею, не знімаючи костюма, не боячись зім’яти його.
— Серйозно? — посміхнулася вона.
— Якщо серйозно, то я б навіть хотів пришвидшити наш від’їзд.
Він сів і уважно подивився на неї.
— Щось трапилося? Неприємності на роботі?
— Власне, нічого особливого, але… занепокоєння є, - сказав він.
