Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаемые книги читать .TXT) 📗
Вона теж сіла, схвильована зміною в його настрої:
— Що таке?
— Не хвилюйся. Просто я… спробував розшукати того божевільного, — сказав він.
— Кого? — не зрозуміла вона.
— Того, хто турбує тебе дзвінками.
— Сергія?
— Здається, так його звуть.
— Навіщо ти цим переймаєшся?
— Не хвилюйся, я просто люблю розставляти всі крапки над «і». А в даному випадку мені не подобається, що хтось завдає тобі прикрощів.
— Ти з ним говорив?
— Ні. Ось дістав лише це, — і він витягнув і кинув на стіл папірець. — Виявляється, що він звільнився з роботи кілька днів тому! Ледь вициганив у його генерального директора цю адресу. Тобі не здається це підозрілим?…
Марта кивнула, поглянула на папірець: «Каштанова, 7…»
— Я думаю, — вів далі Дмитро, — що твої підозри правдиві. У кращому випадку, він — звичайний шизофренік. А від них важко відкараскатися.
— А в гіршому? — запитала вона.
— У гіршому — він дійсно причетний до зникнення своєї нареченої. Ти зі своїм загостреним почуттям справедливості порушила його спокій. Гадаю, ти у небезпеці. Тому поїдемо якнайшвидше. Завтра я займуся квитками й бронюванням готелів.
Побачивши, що Марта дивиться на нього переляканими очима, він знову посміхнувся, ніжно поплескав її по щоці:
— Усе. Забудь. Це моя справа…
…Селище було розташоване високо в горах за вісім кілометрів від копалень, на яких у дві зміни працювали як місцеві, так і сезонні робочі з усіх куточків країни.
Увечері вони спускалися до селища й майже до ранку сиділи у вуличних кав’ярнях на циновках чи прямо на різнобарвній кахляній підлозі, покурюючи кальяни, потягуючи чай чи каву зі скляних видовжених сосудів, зрідка здіймаючи галас і знову занурюючись у свої думки.
Часом хтось відходив, на його місце сідав інший, беручи до рота засмальцьований, заслинений наконечник трубки. Спали, відвалившись, тут же. Або розбрідалися по будинках, що, власне, було те саме, що ночувати на вулиці — дверей на більшості з них не було, а в отвори заглядали всюдисущі кози, укладаючись біля гостей та господарів.
Спали не роздягаючись, лише замотавши голови від настирливих мух, котрі роїлися біля вивішених обдертих козячих туш, якими було завішано простір довкола кав’ярень. Тут же, відійшовши на кілька кроків за білу пошарпану стіну, справляли потребу.
Запах тютюну, кави та люля-кебабів змішувався із задушливою напівгнилизною м’яса, що розкладалося під денним сонцем, та міазматичним духом прогнилих від вологи стін.
Попри всю антисанітарію, у селищі рідко хворіли. Хіба що одразу помирали від укусів комах, що розносили малярію, або інших хвороб і вірусів, що носили в собі волоцюги.
Навпроти однієї з таких кав’ярень стояла «келія», в якій порядкувала стара Зула. Вона вставала за годину до першого намазу і готувала кус-кус, закладаючи в глиняний казан великі шматки м’яса, картоплю, пшоно, додавала побільше спецій, що мали забити смак не дуже свіжої козлятини і «випалити» зі шлунка всі можливі мікроби.
Устаз — «пан» — суворо наказав годувати Лябес добре, аби вона якнайдовше зберігала «товарний» вигляд і сили, адже сезонників було багато. На думку Зули, «товарного» вигляду Лябес не мала аж ніякого — шкіра та кістки.
І Зула, принісши полумисок із кус-кусом на верхній поверх, сідала навпроти й уважно стежила, аби її підопічна з’їдала все до останньої зернини.
Намучилася лише перші пару місяців, коли дівчина зовсім не могла проковтнути ядучу суміш, відмовлялася їсти, а лише пила чай із медом, прикіпаючи чорним потрісканим ротом до піали.
Але потім поволі звикла, почала виколупувати зі страви лише картоплю. А вже після того, як устаз почав робити заштрики чи привозити порошки, було набагато простіше — Лябес стала мов вовна, котру можна прясти голими руками. Їла все. Навіть тухлятину.
Для Зули вона була чимось на кшталт невідомого звіра, за яким треба доглядати, час від часу вичищаючи клітку і стежачи, чи не трусить дівчину від якоїсь хвороби. Рештою вона не переймалася — вийти тут нікуди, втекти — неможливо та й немає сенсу — довкола лише гори. Сиди собі, пий чай і старанно виконуй свою роботу, і тоді устаз дасть укол, від якого на обличчі Лябес розквітає посмішка.
А що коїться за тією посмішкою, Зулі не цікаво — чуже життя. У Зули є своє — семеро дітей. І особлива гордість — старший, котрий працює таксистом у столиці, а це для інших мешканців селища — річ недосяжна. Дякувати Аллаху і господарю, адже у Зули давно є ця робота — доглядати дівчат. Погано, лише коли вони помирають. Тоді устаз свариться, погрожує Зулі, що недогляділа. Тому Зула завжди підмішує в чай товчений корінь хіни. Тоді років зо три можна жити спокійно. А цих років цілком вистачає, аби устаз був задоволений прибутком, котрий, за його словами, удесятеро окупає витрати.
Для Зули Лябес, хоч її і назвали цим словом — «чарівна» — з іншого виміру. Невірна, чужа, все одно, що кішка. Хоча й кішка має свою душу. Кішку можна погладити. А ця — кусається і гарчить.
Принаймні так було в перші дні, коли сиділа в нашийнику, доки їй почали робити ті заштрики.
Але з тих пір Зула більше не наважується простягати до неї руку.
Сидячи на нижньому поверсі, вона старанно ставить палички в зошиті: фіксує відвідувачів, ретельно складає отримані динари до скрині і радіє, коли її відсоток сягає п’яти паличок: хоча Зула і не може рахувати, але щодо грошей уважна. П’ять паличок за тиждень означає, що в зошиті «приходу» за тиждень — півсотні відвідувачів. За рік знову збереться сума на весілля середульшої доньки. Минулого року так само видала заміж старшу — не соромно в очі людям подивитися: весілля тривало два тижні. Цього року — «інша Алла!» — триватиме довше.
Так міркує Зула, кидаючи шматки м’яса до казана.
Після того, як стихає голос муедзина, підіймається на другий поверх — час годувати Лябес. Входить в напівтемряву, приглядається до нерухомого тіла, що спливає потом, рухає його ногою і майже обпікає ступню об оголене плече — тіло горить, мов розпечена пательня!
Зула в жасі застигає. Потім схиляється, дослухається до дихання — воно хрипле, уривчасте і теж гаряче, мов пар.
Зула відкидає брудне простирадло з ніг — вони розпухлі, шкіра ледь не лускає, блищить, нагадує пергамент. Зула торкається її — і на пергаменті утворюється ледь помітна тріщина, в якій миттєво з’являється жовтувата рідина.
Не може бути! Як же вона прогледіла, як допустила!
Це все через свою жадібність, карає себе Зула. Сказано ж було: Абу сюди вхід заборонено. Всім — можна, а Абу — зась! Але ж цей божевільний назбирав-таки свої динари, ще й Зулі сунув до рук «комісійні»! Важко було втриматися від спокуси. І от тепер — маєш…
Що робити? Що казати устазу? Тиждень лише почався — і така халепа! Чи видужає хоча б за місяць?
Зула присідає, дослухається.
Чорні губи Лябес напіввідкриті — з них вириваються хрипи, слова, а разом з ними тече і рожева слина. Зула вливає в це безформене провалля чай, хоча чудово розуміє — це зайве. Вже зайве.
Лябес ворушить пересохлими вустами, у безтямній напрузі зводить брови — намагається ковтнути. Дивитися на це моторошно і неприємно. Зула відводить погляд. Лябес захлинається, її трусить кашель. Зула починає виспівувати довгу молитву.
Лябес відкриває очі. Може, покращало? Може, пронесе — адже Абу не вмирає? Зула молиться голосніше.
Погляд Лябес нібито втрачає безтямність — велика сила Аллаха!
Але — ні, це триває одну мить, під час якої Лябес вимовляє одне — і, нарешті, єдине трохи зрозуміле Зулі слово. Усіма мовами воно вимовляється майже однаково.
«Мамо…» — видихає Лябес. А вже потім чорна кров тече з її горла…
…Марта згадувала, з якої пригоди розпочався місяць. Навіть не з пригоди — швидше, з бажання пригод, із передчуття. З білої сумочки і білого сарафана… З тієї миті, коли, стоячи на перехресті, вона раптом подумала: «Сьогодні мій день!» І не помилилася.
