Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
„Въ лЂто 6769 (1361). Въ Кіе†на княженіи Феодоръ. Въ сіе лЂто поставиша во льво†перваго бискупа Кристина”.
„Въ лЂто 6870 (1362). Димитрый, князь московскій, согна изъ Галича московскаго князя Димитрія, а изъ Стародуба Іоанна. Въ сіє лЂто Ольгердъ побЂди трехъ царковъ татарскихъ и зъ ордами ихъ, си єсть Котлубаха, Качбея, Дмитра, и оттоли отъ Подоля изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инныя рускія державы во власть свою пріятъ, и Кіевъ подъ Феодоромъ княземъ взятъ, и посади въ немъ Володымера сына своєго, и нача надъ сими владЂти, имъже отцы его дань даяху” 2).
При сих звістках маємо на марґінезї цитати на Кромера й Ґванїні, і з них компілятор дїйсно взяв звістки про еп. львівського Кристина та про побіду Ольгерда над татарськими „царками” й окупацію Поділя 3), тільки звістка Ґванїні що той Ольгердів похід в ориґіналї дати не має. Звістки про те, як в. кн. московський прогнав князїв галицького й стародубського з їх волостей, взяті з московського джерела — ми маємо сї звістки в Никонівській компіляції (XVI в.), тільки під р. 1363 (6871); компілятор взяв їх, очевидно, думаючи, що мова йде про український Галич і Стародуб. Джерело-ж звісток про Федора київського й відібраннє від нього Київа нам незвісне, тільки на стилїзації бачимо вплив того-ж оповідання Ґванїні про Ольгерда 4). Се одна з „самостійних”, взагалї досить нечислених звісток в сїй компіляції. Kaжy — одна, бо очевидно, що й згадка про Федора під р. 1361 і записка про відібраннє від нього Київа Ольгердом зводять ся до одної.
Загальний, принагідний; характер другої звістки — про відібраннє Ольгердом Київа від Федора показує, що се не була якась датована певним роком записка, надибана компілятором. З датою 1362 р. вона не стоїть в нїякім звязку, а входить до загальної замітки про здобутки Ольгерда на Руси. Натомість суха та бідна звістка про Федора під р. 1361 дає здогадувати ся, що вона як раз зачерпнена була з якогось джерела зі своєю датою, себто що в якімсь джерелї компілятор під тим роком знайшов згадку про князя Федора в Київі. Супроти того дуже можливо, що вся звістка про відібраннє Київа від Федора була комбінацію компілятора. Маючи записку під р. 1361 про князя Федора в Київі, а з другого боку — звістку, що Ольгерд надав Київ синови Володимиру, компілятор зовсїм легко міг на підставі сього тільки, додати звістку про відібраннє Київа: говорячи про здобутки Ольгерда на Українї, сказати, що Ольгерд між иньшим (без близшого означення часу) відібрав Київ від кн. Федора й віддав синови Володимиру 5). Звістку, що Ольгерд надав Київ Володимиру, компілятор мав в тій же Никонівській компіляції, звідки (або з її джерела) взяв записки про вигнаннє галицького й стародубського князїв, тільки в нинїшнїх кодексах Никонівської компіляції ся звістка має пропущене імя Володимира 6). А що комбінаційну роботу ми у густинського компілятора мусимо однаково припускати під сим роком з значною правдоподібністю, се побачимо слїдом низше — розбираючи його дату подільської окупації.
Взагалї поки сї звістки Густинської компіляції стоять так одиноко й відокремлено як тепер, їх треба брати з певною обережністю. Що найбільше 7), подану під р. 1361 звістку про кн. Федора треба брати як terminus non ante quem окупації Київщини. Але єсть иньша обставина, яка робить в значній мірі реальним зближеннє окупації Київа з датою 1362 р. (або може 1363), під котрою вона записана в Густинській компіляції, — хоч само се зближеннє у густинського компілятора стало ся може й припадково. Се звістки про похід Ольгерда в полудневу Україну, переказані нам незалежно від себе в давнїйшій русько-литовській лїтописи і в Никонівській компіляції, а в сїй остатнїй при тім і датовані — а се нам в данім разї особливо важно — роком 1363. Можна з значною правдоподібністю здогадувати ся, що й відібраннє Київа та осадженнє тут Володимира стояли в звязку з сим походом і конфлїктом з Татарами, який при тім мав місце — що окупація Київа випередила або стала ся безпосередно по тім походї.
На сю хронольоґію кидає деяке сьвітло тодїшня церковна полїтика Ольгерда й церковні подїї в київській митрополїї. Тому для вияснення хронольоґії київської окупації варто нам коло них на хвилю спинити ся, стільки, розумієть ся, скільки се потрібне для нашої справи 8).
В 50-х рр. XIV в. Ольгерда дуже займала справа засновання осібної митрополїї для земель, що належали до в. кн. Литовського. Коли по смерти м. Теоґноста московське правительство вислало до Царгорода свого кандидата на митрополїю — Алексїя, вислав і Ольгерд свого кандидата-свояка Романа. По ріжних короводах висьвячено їх обох на митрополитів. Алексїй, іменований митрополитом „київським і всея Руси”, уважав Київ своєю катедрою. Але тому що Київ стояв тодї в сфері полїтичних впливів Литви, Роман не хотїв йому Київа попустити, і між обома митрополитами виникла завзята боротьба за сю катедру. Зараз по сїм посьвященню Роман приїхав до Київа, але тут його не прийняли, мабуть тому, що мали свого митрополита, хоч не канонїчно поставленого — Теодорита. Пізнїйше Київ займав, здаєть ся, нейтральне становище й зарівно приймав і Алексїя й Романа. Вкінцї справа пішла на суд патріарха, і патріарший синод, докладнїйше означивши границї юрисдикції Романа (за першим разом се могло й не бути зроблене), признав Київ Алексїєви (1356). Роман не прийняв сього рішення і не залишив своїх претенсій: з пізнїйшої синодальної постанови довідуємо ся, що він після того таки приїхав у Київ, тут сповняв митрополичі функції „і називав себе без церемонії митрополитом київським і всеї Руси, а се знову викликало замішаннє й непорядки в епархії митрополита київського і всеї Руси (Алексїя), а володаря Литви (Ольгерда) привело до того, що він повстав на християн і починив їм великі страти і розлив крови”, як каже та постанова 9). З свого боку й м. Алексїй, щоб не дати Романови закорінити ся в Київі, приїздив сюди й більше як рік перебував тут. Справа знову пішла до патріарха, визначено було слїдство на ґрунт (1361, липень) 10). Смерть Романа (1362) перервала його справу, але справа литовської митрополїї потягнула ся далї. Пізнїйша синодальна постанова згадує, що коли м. Алексїй оден раз поїхав в епархії „Малої Руси”, Ольгерд зловив його, пограбив і ледво не забив; в сїй очевидно прибільшеній реляції, маємо, правдоподібно, якусь дїйсну пригоду, звязану з Київом, що мусїла стати ся вже по синодї 1361 р. В 1371 р. Ольгерд поновив прошеннє про осібного митрополита, підносячи ріжні скарги на полїтичну сторонничість м. Алексїя, між иньшим — що він не приїздить нїколи в Київ, і просив, щоб той осібний митрополит був поставлений на землї литовські або з Литвою союзні, між иньшим також „на Київ”. Дїйсно се бажаннє, по ріжних протяганнях було сповнено: 1376 р. поставлено було Кипріана митрополитом київським і литовським 11).
В сїй боротьбі за київську катедру є багато хронольоґічних неясностей, але коли, поминаючи їх, виберемо ряд певних фактів, то вони нам потраплять дещо сказати. І так в 1354/5 р, Кияне не приймають до себе протеґованого Ольгердом Романа. Коли потім його рішучо відсуджено в Царгородї від Київа, він сповняв тут — в кінцї 50-х рр. — митрополичі функції. Одначе й м. Алексій, запеклий Ольгердів ворог, перебуває в р. 1358-60 без перешкоди, без всякої пригоди (бо про се мовчать близькі йому джерела) 12). Тільки десь по 1361 р. спіткала його пригода, коли він схотїв поїхати в „Малу Русь”, правдоподібно — в Київі. А в 1370-х рр. царгородський патріарх признає литовському митрополиту й Київ, чого нїяк не хотїв зробити в р. 1356-1361.
З перегляду сього ряда фактів не тяжко набрати переконання, що до 1361 р., себто до царгородської постанови, що стала ся лїтом того року, Київ, хоч стояв під полїтичним впливом Литви, не був під властию в. кн. литовського. Инакше такі факти як опозиція Киян Романови або пробуваннє в Київі Алексїя не могли-б мати місця. Можливо, що на сїм ґрунтї й прийшло до більше рішучого вмішання Ольгерда в київські справи (прошу порівняти ту синодальну звістку про біди задані Ольгердом християнам з причини митрополїї). А закінчилося се відібраннєм київського стола від Федора, що не був досить послушним Ольгерду в церковних справах, й посадженнєм в Київі Володимира Ольгердовича. В початках 1370-х рр., перед номінацією Кипріяна, се вже, очевидно, було довершеним фактом.
