Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
З рештою й наведене вище оповіданнє Никонівської компіляції про посадженнє Володимира, противставляючи князюваннє Володимира в Київі тому, що стало ся з Київом по смерти Ольгерда, виключає гадку, аби Володимир дістав Київ десь саме перед смертию Ольгерда.
Отже ріжними дорогами приходимо ми до того самого виводу, що Київщину прилучено безпосередно до земель в. кн. Литовського десь в 1360-х рр. А що кн. Федор був підручником татарським, то, як я сказав, найправдоподібнїйше можна звязувати його скиненнє з походом Ольгерда й конфлїктом з Татарами 1363 р. Отже й посадженнє Володимира в Київі, коли б хто хотїв се близше датувати, можна класти коло р. 1363. Близших подробиць не можемо дати нїяких, окрім вище вказаної можливости, що се стало ся в звязку з церковними справами: що київський князь не так докладно йшов за церковною полїтикою Ольгерда, як собі бажав сей остатнїй, і се привело до скинення того київського князя й посадження в Київі Ольгердовича.
З Київщиною перейшла в залежність від литовських князїв і давня Переяславщина. Ми знаємо, що вона належала до Київа в XV в., і в сю залежність, очевидно, перейшла ipso facto. Наслїдком повного полїтичного упадку ся територія та її кольонїзація були притягнені найблизшим полїтично-адмінїстраційним центром, яким під литовською зверхністю став Київ. Се могло стати ся тим лекше, що київські волости переходили споконвіка на лївий берег Днїпра 13), важнїйші ж адмінїстраційні центри Сїверщини лежали тепер досить далеко на північ (Новгород, Стародуб), а полудневе пограниче давньої Чернигівщини було в XIV в. ослаблене й дезорґанїзоване під довгою татарського зверхністю. Тим всїм пояснюєть ся, що Переяславщина не була притягнена Сїверщиною, звязаною з нею етноґрафічно, а Київщиною. Та й давнїйше Переяславщина тягнула не до Чернигова, а від нього.
Нїяких звісток чи записок про прилученнє Переяславщини до в. кн. Литовського не маємо, і се прилученнє мусїло довершити ся само собою, після того як у Київі засїв литовський княжич, а татарська орда, побита Ольгердом, стратила свою власть над переяславською людністю.
Я тепер власне перейду до сього Ольгердового конфлїкту з Татарами й безпосередно звязаної з ним в наших джерелах окупації Поділя.
Клясичний текст давнїйшої русько-литовської лїтописи оповідає се так:
„Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов в степи („в поле”) з литовським, військом, побив на Синїй водї Татар — трох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати — татарські князї були дїдичними володарями (отчичи і дедичи) Подольської землї; від них правили в землї отамани, а баскаки, наїзджаючи, відберали дань від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольгерда князь Корьят, що держав Новгородок литовський, мав чотирох синів: то були князї Юрий, Олександер, Константин і Федор; з тих Кориятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землї пішли тодї в Подільську землю, а прийшовши в подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали”. 14)
Оповіданнє се, як бачимо, не має дати. Окрім нього маємо ще коротеньку записку в Никонівській лїтописи під р. 1363: „Того же лЂта князь великій литовскій Ольгердъ Гедименовичъ Синюю воду и БЂлобережіє повоєва”. 15)
„Синя вода” взагалї місцевість не популярна. Властиво в історії вона лише тут тільки й приходить, і згадка її в обох звістках кидаєть ся сама в очі та робить певним (або — майже певним), що і в записцї русько-литовської лїтописи про побіду Ольгерда над Татарами на Синїй водї і в никонівській записцї про „войованнє Синьої води” ми маємо оден і той сам факт. Здаєть ся, що вже густинський компілятор (або його джерело) порозумів се й звів сї дві звістки до купи, оповідаючи під р. 1362 про побіду Ольгерда над Татарами на Синїй водї: у Ґванїні, на котрого він покликуєть ся, ся звістка не має дати, а дословні виписки з Никонівської компіляції, з під того ж року 1363 під тим же роком густинської компіляції 16) роблять в високій мірі правдоподібним, що історію про побіду Ольгерда над Татарами, взяту від Ґванїні (посередно чи безпосередно), густинський компілятор датував на підставі Никонівської або якоїсь подібної до неї компіляції 17).
І так ми маємо дві незалежні від себе звістки про ті самі, правдоподібно, подїї. Одна під 1363 р. каже про похід Литви на Синю воду й Білобереже; друга без дати, — говорить, що підчас сього походу Ольгерд побив татарських „царків”, і се було початком окупації Поділя. Ся обставина дуже цїнна: оповіданнє давнїйшої русько-лит. лїтописи писане значно пізнїйше (правдоподібно в другій четвертинї XV в.) і має свою полїтичну тенденцію — довести виключні права в. кн. Литовського на Поділє. Хоч ся тенденційність в нїй і не іде нїде аж до перекручення фактів 18), але в очах історичної критики дуже важно, що звістка Никонівської компіляції, свобідна від таких закидів, боронить історію Ольгердового похода і звязаних з нею початків окупації Поділя від підозрінь в фантастичности або в повній недокладности.
По сих, може занадто детайлїчних виводах, в які мусїв я запустити ся з огляду на ріжні неясности й спори в лїтературі, перейдемо до самих подїй.
Ми знаємо, що Татари, перетягнені литовськими князями в 1352 р., в 1356 знову увійшли в порозуміннє й союз з Казимиром 19). Отже литовські князї від тодї мали супроти них зовсїм вільну руку. А що як раз з кінцем 1350-х рр., зі смертию Бірди-бека (1359), Орда прийшла до повного розстрою й анархії, то й зачіпати ся тодї з Татарами зовсїм не було страшно. Серед вічних перемін ханів на татарськім престолї й ріжних управителїв, що під їх іменем пробували правити Ордою, центральна власть у Татар зійшла на фікцію, й Орда розбила ся на кілька осібних частин. „Було кілька монґольських емірів, оповідає сучасний арабський письменник, що подїлили між собою области Сарая (Орди); між ними не було згоди й вони правили своїми землями кождий окремо” 20). Потім, в сїмдесятих роках сї розвалені части стягнув був на якийсь час до купи сильною рукою кримський емір Мамай, але в 60-х рр. анархія пановала. Ольгерд тодї міг собі спокійно легковажити татарські претензії.
Вище висловив я здогад, що церковні справи привели його до відібрання Київа від тутешнього князя Федора, татарського васаля. Тепер додамо другу гадку (розумієть ся — теж тільки як гіпотезу), що за Федора, як татарського підручника, могли обстати сусїдні татарські беки, й се привело до конфлїкту. А той закінчив ся погромом Татар на Синїй водї в 1363 р.
Сю Синю воду звичайно уважають теперішньою Синюхою, лївим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветь ся дїйсно Синьою водою 21). Але єсть ще й иньша Синя вода, теперішня Сниводь, на пограничу Київщини, Волини й Поділя, „при шляху Татарськім”, звісна під іменем „Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. 22). Супроти того, що з битвою над Синьою водою звязувала ся окупація Поділя, менї б здавало ся правдоподібнійшим, що битва з Татарами стала ся над Сниводею 23). Білобережем, що виступає в тій же звістцї, звало ся побереже Днїпра понизше Київа й аж до самого устя 24). Отже театром війни була б полуднева Київщина і Браславщина, аж до пізнїйших границь Поділя. Такі подробицї, що Ольгерд при тім побив трох ханів-братів, що сї хани звали ся Кутлубугою, Хаджибеєм і Дмитром, уже меньше певні й можуть бути по просту лєґендою; хоч нпр. в грамотах згадуєть ся в 1382 р. Кутлубуга управитель Крима 25). Ще меньше значіннє має оповіданнє Стрийковского, що розбиті Ольгердом Татари перейшли з Поділя в Добруджу, де він мовляв сам бачив їх потомків 26). Кінець кінцем мусимо задоволити ся тим виводом, що в 1363 р. Ольгерд увійшов у конфлїкт з Татарами, ходив походом в полудневу Київщину й погромив там Татар, і що в звязку з сим, по всякій правдоподібности, стояла формальна окупація Київщини й Поділя.
Тим одначе справа татарської зверхности над сими землями не була ще скінчена. Припадково записана в Никонівській компіляції під р. 1374 звістка, що „того року Литва ходила війною на Татар — на Теміреза, і була між ними велика битва” 27) — кидає сьвітло на тодїшнї литовсько-татарські відносини. Боротьба з Татарами йшла далї, й сю „татарську справу” в литовській полїтицї витворило, очевидно, не що иньше як окупація Київщини й Поділя. Але як властиво укладала ся отся боротьба, лишаєть ся не ясним; тому я позволю собі виставити до сього питання деякі здогади.
