Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Ще більше, ніж минулої ночі?
(А минула ніч була задушливою, — мінялася погода, з Піренеїв насувалися важкі хмари, несподівані о цій порі року. В небі гуркотів грім. Лерст сидів на краєчку столу і дивився, як Штірліц разом з іспанцями-поліцейськими оглядав речі в номері Мері.
— Якісь неприємності? — спитав Пальма. — Чи ви запідозрюєте мою подругу в злочині?
— Ні, що ви, — відповів Лерст, — іде поголовний обшук у всьому готелі. Коли б ми не зайшли до вас, завтра ж злі язики звинуватили б кас у тому, що ви — цепний пес німецького посольства. Лише тому нам довелося сюди вдертися, прошу тисячу разів пробачити, Ян, тисячу разів…
У номер зазирнув Хаген і доповів:
— В інших номерах усе гаразд.
— Спасибі. Будь ласка, зробіть особистий огляд пана Пальми, Хаген.
— Даруйте, пане Пальма, — сказав Хаген.
— Будь ласка, будь ласка, це навіть цікаво, — відповів Ян, — мене ще ніколи не обшукували, особливо друзі, які так ретельно дбають про моє реноме…
Він устав, підморгнув Мері й раптом відчув, як його чоло зросив холодний піт: він згадав, що в задній кишені штанів лежала та нова шифрувальна таблиця, зроблена в формі жувальної гумки, яку йому передав Вольф.
— Мері, — сказав він, ідучи до ванної кімнати в супроводі Хагена і двох іспанців-поліцейських, — дай мені пожувати гумку, а то в мене від хвилювання пересохло в горлі.
Мері, загорнута в простирадло, посміхнулась:
— Я гадаю, любий, що джентльмени будуть шоковані, коли я встану з ліжка. Жувальна гумка лежить у шухляді письмового столу.
Штірліц спроквола глянув на Яна і все зрозумів. Він висунув з письмового столу шухляду й простяг Пальмі кілька жувальних гумок, потім якось дивно посковзнувся на паркеті й розпластався, стукнувшись плечем об край столу. Лерст і Хаген поспішили до нього, а Пальма в цю мить укинув шифрувальну таблицю в рот і водночас дав гумки двом іспанцям-поліцейським. Ті розгорнули срібні папірці і вкинули в рот апельсинові гумки. Штірліц, потираючи плече, підвівся й проговорив:
— А кажуть, що на паркеті не можна зламати собі шию.
Лерст, побачивши, що іспанці ще не почали оглядати Пальму, роздратовано спитав:
— Що ви жуєте?
Ті відкрили роти, показуючи йому гумку.
Ян закашлявся і проковтнув шифрувальну таблицю.
— Я так злякався, коли ви гримнули на поліцейських, що проковтнув свою гумку, — сказав він, — тепер у мене злипнуться кишки й ховати мене доведеться за ваш рахунок. Хочете пожувати?
— Я не корова.
Лерст пропустив Пальму вперед. Він сів на край ванни: в нього була така манера — сідати на край столів, підвіконь, крісел. Поліцейські обшарили кишені Пальми й передали все, що знайшли, Лерсту. Той передивився записну книжку, блокнот, повернув усе це Яну й сказав:
— Будь ласка, попросіть пробачення у вашої дами, Ян, але мені конче потрібно зараз же поговорити з вами.
— Починайте.
— Не тут. Давайте вийдемо з готелю, так буде краще… Коли Лерст і Ян вийшли з номера, Штірліц сказав поліцейським:
— Тут усе гаразд. Ходімо.
Він діждався, поки всі пішли, обернувся до Мері й довго дивився на неї, а потім, важко зітхнувши, тихо сказав:
— На добраніч… Бажаю вам побачити вашого приятеля ще раз).
Хаген увійшов до кабінету — за своєю звичною манерою — дуже тихо, майже нечутно.
— Покличте когось із чергових, — попросив Штірліц, — а ми з вами залишимо нашого друга хвилин на п'ять.
Коли вони вийшли з кабінету, Штірліц зітхнув:
— Думаю, що нам тут з ним не поталанить — він мовчить, як нень, або ж верзе нісенітницю.
— Я ж казав вам…
— Казав, казав… Ви у нас розумний, друже… І все-таки сидіть і ним і трясіть його, а я поїду в посольство й домовлюся з Кессельрінгом, щоб отой самий літак супроводжували тутешні винищувачі від кордону…
— Добре. Мені ждати ваших вказівок чи відпустити його спати?
— Ні… Спати — тільки в крайньому разі, аж поки в нього в голові зовсім замакітриться. Тож — працюйте. А раптом вам пощастить? Це ж прекрасно, коли ви напишете рапорт Гейдріху про вашу перемогу над латишем.
— Це буде наша спільна перемога.
— Та годі вам, друже… Я взагалі в цьому ділі п'ята фігура з краю. Хай вам щастить, я, мабуть, подамся, поки вони не пороз'їжджалися пиячити…
— Сьогодні, по-моєму, ніде нема прийомів…
— По-вашому, пити можна тільки на прийомах? Ну й економний ви хлопець, Хаген! Отож, я бачу, ви завжди на прийомах хлищете вино на дурняк… Не сердьтесь, не сердьтесь, друже мій, не треба на мене сердитись, тим більше, коли я кажу правду.
По дорозі до посольства — Кессельрінг погодився прийняти його, хоч було вже пізно, — Штірліц устиг заскочити в книжковий магазин на Пасео де ля Кастеляна. Він купив усі нові газети і, передаючи і роші хазяїнові сеньйору Еухенніо, неголосно сказав:
— Нехай Вольф ставить на білих півнів, завтра о дев'ятій обіцяють цікавий бій. Я заїду до вас через дві години…
Ці його слова означали для Вольфа багато чого: по-перше, він зрозумів, що літак, який має забрати Пальму, прибуде завтра о дев'ятій ранку. По-друге, Юстас підтверджував доцільність своєї версії — підміни літака. І, по-третє, остання фраза означала, що зустріч у Клаудії відбудеться не завтра, як вони умовлялись, а сьогодні, через дві години. Вони вирішили вдень, що Вольф не піде в гори, а, навпаки, передислокує своїх людей у місто — на випадок непередбачених обставин.
Кессельрінг був веселий. Він знав, що йому усмішка личить, бо він стає схожим на Фріца Кранга, коли усміхається і злегка піднімає ліву брову. Йому про це сказав рейхсмаршал, який переглянув усі детективні фільми за участю Фріца Кранга, і тому Кессельрінг завжди недбало й гоноровито по-крангівськи посміхався, навіть коли йому зовсім цього не хотілось. А зараз йому таки хотілося посміхатися, він був веселий, хоч мав страшенну неприємність через викрадений «месершміт». Правда, Герінг повідомив, що вся відповідальність за це покладена на Лерста і загалом на відомство Гейдріха. Та для веселого настрою були важливіші причини: республіканці відкочувались по всьому фронту, і, як гадали досвідчені військові, червоним лишилося жити лічені дні.
— Вас іще не кинули у ваш же каземат? — спитав він Штірліца. — Чи рука руку миє? Я на вашому місці написав би заднім числом донос на Лерста. — Він засміявся. — Мертві все витерплять, вони безмовні.
— Завтра вранці ми відправляємо в рейх одну людину… За нею послали наш літак…
— Я знаю. Я жду Рудді так само, як і ви…
— Кого?
— Рудді Грілля. Цей хлопець учився в мене літати, я люблю його, як сина. Я велів, щоб він затримався тут на день, я вже маю згоду вашого шефа.
План у Москві розробили до найменших подробиць. Літаки республіканців баражують на кордоні з Францією, над труднодоступними гірськими районами. Вони збивають літак № 259. Його мають збити несподіваним ударом, над горами, щоб виключити будь-яку можливість радіозв'язку з Бургосом. Літак № 259 — точно такої ж марки — вилітає з Барселони і, пройшовши над морем, лягає на курс збитого есесівського літака. Радисти з борту літака по коду, який передав Штірліц, просять доставити Пальму на поле аеродрому. Вони приймають його на борт і летять до Парижа, де на аеродромі Яна жде санітарна машина, яка й відвезе його в госпіталь для інфекційних хворих.
Ніхто не міг передбачити, що з сотень пілотів, які літали з Берліна в Бургос, цей рейс виконуватиме учень Кессельрінга, якого запросив військовий аташе провести день у нього в домі. Ретельно заплановану операцію — саме цією особистою, зовсім випадковою обставиною — було зруйновано і операція розвалилася, як картковий будиночок.
Штірліц поглянув на годинник. Стрілки показували 22.45.
(«Цього року ми поставили перед собою деякі завдання, які ми хочемо вирішити з допомогою пропаганди. І найважливішим інструментом у цьому я хотів би назвати нашу пресу.
По-перше, поступова підготовка німецького народу. Обставини змушували мене цілими десятиліттями говорити майже тільки про мир. Лише завдяки тому, що я безупинно підкреслював волю Німеччини до миру і мирних намірів, мені вдалося крок за кроком відвоювати для німецького народу свободу і вкласти в його руки зброю, яка була конче потрібна для зміцнення наступного кроку. Само собою зрозуміло, що ця багаторічна мирна пропаганда має свої сумнівні сторони. Бо вона може дуже легко призвести до того, що в умах багатьох людей наш режим асоціюватиметься з рішучістю і волею хоч би там що зберегти мир. Але це призведе не тільки до хибного розуміння мети нашої державної системи, а насамперед потягне за собою те, що німецький народ замість того, щоб у всеозброєнні зустріти розвиток подій, буде пройнятий духом пораженства, який може позбавити чи позбавить наш режим будь-яких сподівань на успіх. Сила обставин стала причиною того, що я багато років говорив тільки про мир. Але згодом з'явилася потреба поступово перебудувати психологічно німецький народ і не поспішаючи переконати його в тому, що є справи, котрі, коли їх не можна розв'язати мирним шляхом, треба розв'язувати за допомогою сили. Ллє для цього необов'язково було пропагувати насильство, як таке. Потрібно було висвітлювати для німецького народу певні зовнішньополітичні події таким чином, щоб його внутрішній голос поступово сам почав закликати до насильства. Це означає, що деякі події треба було висвітлювати так, щоб у свідомості широких мас народу поступово автоматично виробилось переконання: коли не можна домогтися по-доброму, то треба пустити в хід силу, бо далі це продовжуватись не може. На цю роботу витрачено чимало місяців. Вона планомірно розгорталась, планомірно провадилась, зміцнювалась. Багато хто не розумів її, панове. Багато хто вважав, що це якесь збочення. Це ті надінтелігенти, які не мають поняття, як треба підготувати народ, щоб він стояв струнко, коли почнеться гроза…
Панове, моєю найбільшою гордістю завжди було те, що я створив для себе партію, яка і в часи невдач слухняно й фанатично йшла за мною, саме тоді фанатично йшла за мною. Це було для мене найбільшою гордістю і найбільшою втіхою. Ми повинні добитися того, щоб і весь німецький народ робив так само. Він мусить фанатично вірити в остаточну перемогу… Йому треба прищепити абсолютну, сліпу, безперечну й цілковиту віру в те, що зрештою ми досягнемо того, що нам так потрібно. Цього можна добитися й досягти тільки шляхом невпинного впливу на сили народу, підкреслюючи позитивні сторони народу і по можливості ухилятися від розмов про тик звані негативні його сторони.
Для цього також необхідно, щоб насамперед преса сліпо дотримувалася принципу: керівництво діє правильно! Панове, ми всі не Гарантовані від помилок. І газетярі наражаються на таку небезпеку. Але всі ми можемо існувати лише тоді, коли перед лицем світової громадськості не говоритимемо про помилки одне одного, а зосередимо увагу на позитивному».
Із секретного виступу Гітлера перед представниками німецької преси)
