Таємничий лицар (ЛП) - Мартін Джордж (библиотека книг .TXT) 📗
Нижче солі Дунк побачив пана Кайла, який топив своє горе у пиві пана Маслоплава. Його полумисок був повний густої юшки, намішаної з залишків минулої учти. У харчівнях Король-Берега така страва прозивалася «бевка з мнясом». Панові Кайлу бевка, вочевидь, у горло не лізла і тому вистигала недоторкана, вкриваючись плівкою жиру.
Дунк ковзнув на лаву поруч із ним.
— Здоровенькі були, пане Кайле.
Кіт кивнув головою.
— І вам того ж, пане Дункане. Вип’єте пива?
— Та ні.
Якраз пива він зараз потребував найменше.
— Ви нездорові, пане? На виду ані кровинки немає.
— Аби всередині якась лишилася. Що зробили з Глендоном Палом?
— Його потягли до підземелля. — Пан Кайл заперечливо захитав головою. — Хвойдин він вилупок чи ні, але на крадія мені не схожий, хоч убийте.
— Він нічого не крав.
Пан Кайл скосився на нього уважніше.
— Ваша рука… як це вас…
— Кинджалом.
Дунк обернувся до помосту і спохмурнів. Сьогодні він двічі уник смерті. Він розумів, що будь-хто уже б наївся пригод за один день, але ж… «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він пружно звівся на ноги і покликав:
— Ваша милість!
Кількоро людей на ближніх лавах поклали ложки, перервали балачки та обернулися подивитися.
— Ваша милість! — покликав Дунк гучніше. І закрокував мирійським килимом до помосту.
— Даемоне!
Тепер замовкла половина трапезної. За високим столом молодик, який називав себе Скрипалем, обернувся та посміхнувся. Дунк звернув увагу, що задля учти він вдяг лілову сорочку. «У колір очей.»
— Пане Дункане! Радий бачити вас у наших лавах. Чого бажаєте?
— Правого суду, — відповів Дунк, — для Глендона Пала.
Ім’я загриміло луною серед стін, і на пів-удару серця кожен чоловік, жінка та юнак у трапезній скам’яніли. А тоді князь Костян гримнув кулаком по столі та заволав:
— Смерть йому, а не правий суд!
Те саме підхопив десяток голосів, а пан Гарберт Пужел заявив:
— Він народився байстрюком. Усі байстрюки — злодії, а коли й гірше. Кров завжди візьме своє.
На мить Дунк впав у відчай. «Я тут зовсім один.» Але раптом на ноги звівся пан Кайл-Кіт, майже не хитаючись од випитого.
— Може, він і байстрюк, панове товариство, та він байстрюк Вогнепала! Як зазначив пан Гарберт, кров завжди візьме своє.
Даемон спохмурнів.
— Ніхто не шанує Вогнепала більше за мене, — відповів він. — Та я не повірю, що той негідний лицар народився від його сім'я. Він вкрав драконяче яйце, при тому вбивши трьох вірних людей.
— Він нічого не крав і нікого не вбивав! — наполягав Дунк. — Якщо вбито троє людей, то шукайте їхнього убивцю деінде. Ваша милість знають незгірш мене, що пан Глендон цілісінький день був у дворі, виграючи один двобій за іншим.
— Так і є, — визнав Даемон. — Я сам дивувався. Але ж драконяче яйце знайшли у його речах.
— Хіба? І де воно зараз?
Поволі, статечно підвівся князь Гормон Пик, холодно виблискуючи очима.
— У безпеці, під доброю вартою. Але що вам до того, пане?
— Накажіть його принести, — відповів Дунк. — Хочу на нього поглянути, мосьпане. Бо тієї ночі як слід не роздивився.
Пикові очі звузилися.
— Ваша милосте, — мовив князь до Даемона, — пригадую, що цей заплотний лицар прибув до Білостін’я разом з паном Глендоном, до того ж без запрошення. Він може бути співучасником злочину.
Дунк на це навіть не зважив.
— Ваша милосте, — продовжив він, — драконяче яйце, знайдене паном Пиком серед Глендонових речей, він же сам туди й підклав. Хай принесе його, якщо зможе. Огляньте його самі. Ставлю що завгодно — ви побачите лише розмальовану каменюку.
Трапезна вибухнула гармидером. Одночасно заговорили кількасот голосів, півтора десятки лицарів скочили на ноги. Даемон зараз виглядав зовсім молодим — геть як пан Глендон, коли того звинуватили в крадіжці.
— Чи ви п’яні, друже мій?
«Якби ж то.»
— Я втратив трохи крові, — зізнався Дунк, — але не розум. Пана Глендона звинувачено облудно.
— Але навіщо? — здивувався Даемон. — Якщо Пал не вчинив ніякого злочину, то навіщо його вельможності винуватити хлопця, підкріплюючи свої слова якимсь розмальованим каменем?
— Аби прибрати його з вашої дороги. Його вельможність купили інших ваших суперників золотом та обіцянками, але Пал так легко не продався.
Скрипаль почервонів.
— Це неправда.
— Це правда. Пошліть по пана Глендона і спитайте його самі.
— Я саме так і вчиню. Пане Пику, хай до нас негайно приведуть цього байстрюка. І драконяче яйце хай принесуть. Я бажаю краще роздивитися його.
Гормон Пик кинув на Дунка погляд, повний ненависті.
— Ваша милосте, байстрюка вже допитують. Ще кілька годин, і ми матимемо зізнання, запевняю вас.
— Коли його мосць кажуть «допитують», то мають на увазі «катують». Ще кілька годин, і пан Глендон зізнається, що власноруч убив батечка вашої милості, а заразом і двох ваших братів.
— Годі! — Обличчя Пика налилося буряковою барвою. — Ще одне слово, і я накажу вирвати вам язика з коренем.
— Ви брешете, — мовив Дунк. — Ось вам два слова.
— І ви гірко пошкодуєте про обидва, — пообіцяв Пик. — Схопіть його і прикуйте ланцюгами у підземеллі.
— Ні. — Даемонів голос був зловісно спокійний. — Я хочу дізнатися правду. Розставець, Вирвел, Рідколіс, візьміть вашу сторожу і знайдіть пана Глендона у підземеллі. Звільніть його негайно і простежте, щоб йому не чинили шкоди. Якщо хтось заважатиме, кажіть, що виконуєте королівську волю.
— Як накажете, — відповів пан Вирвел.
— Я залагоджу справу так, як залагодив би її мій батько, — відповів Скрипаль. — Пана Глендона звинувачують у тяжких злочинах. Як лицар, він має право захищати себе силою зброї. Тому я зустрінуся з ним на полі честі й попрошу богів розсудити винного та невинного.
XXI
«Не знаю, чиєї він крові, звитяжця чи хвойди», подумав Дунк, коли двоє пахолків князя Вирвела кинули голого пана Глендона до його ніг, «та випустили її з нього добряче». Хлопця жахливо відлупцювали: обличчя було запухле та вкрите чорними синцями, кілька зубів зламалися або вилетіли, праве око спливало кров’ю. На грудях виднілося червоне потріскане м’ясо там, де його припікали гарячим залізом.
— Тепер ви в безпеці, — пробурмотів пан Кайл. — Тут самі заплотні лицарі, а ми, бачать боги, нікому зла не бажаємо.
Даемон віддав їм помешкання маестра, наказавши полегшити, скільки можливо, страждання пана Глендона і приготувати його до герцю.
З лівої руки Пала висмикнули три нігті. Дунк побачив це, коли змивав кров з його обличчя та рук, і занепокоївся більше, аніж від усього іншого.
— Ви зможете тримати списа?
— Списа? — Коли пан Глендон розкрив рота, з нього потекла кров зі слиною. — В мене ще є пальці?
— Усі десять, — відповів Дунк, — хоча нігтів лише сім.
Пал кивнув.
— Чорний Том хотів відрізати мені пальці, але його кудись покликали. Чи не з ним я маю битися?
— Ні. Його я вже вбив.
Почувши це, молодий лицар посміхнувся.
— Такі своєю смертю не помирають.
— Ви вийдете на поле супроти Скрипаля, справжнє ім’я якого…
— …Даемон. Еге ж. Мені сказали. Чорний Дракон. — Пан Глендон засміявся. — За нього помер мій батько. Я б з радістю пристав до його війська. Я б радо бився за нього, убивав би його ворогів, помер би за нього. Але програти герць заради нього не можу.
Він повернув голову та виплюнув вибитого зуба.
— Можна мені кухоль вина?
— Пане Кайле, дайте-но сюди міха.
Хлопець пив довго і жадібно, тоді витер рота.
— От тобі й раз. Мене трусить, наче полохливе дівчисько.
Дунк спохмурнів.
— Ви хоч на коні зможете всидіти?
— Допоможіть помитися, дайте щита, списа та сідло, — відповів пан Глендон, — і ви побачите, що я зможу.
XXII
Майже світало, коли дощ нарешті припинився і дозволив почати двобій. Замковий двір перетворився на болото рідкої грязюки, що волого виблискувала у світлі сотні смолоскипів. За полем здіймався сірий туман, простягав примарні пальці вздовж блідих мурів, хапав ними замкові зубці та башти. За минулі години багато з весільних гостей зникли з замку, але ті, які залишилися, знову зайняли глядацький поміст і повсідалися на мокрих соснових дошках. Серед них стояв пан Гормон Пик, оточений купкою дрібних панів та служивих лицарів.
