Таємничий лицар (ЛП) - Мартін Джордж (библиотека книг .TXT) 📗
Пройшло лише кілька років з тієї пори, як Дунк служив зброєносцем панові Арлану. Він ще не забув, що й до чого: позатягав ремені не надто добре припасованого обладунку пана Глендона, прикріпив шолома до ринграфа, допоміг сісти на коня та передав йому щита. Після минулих двобоїв на щиті залишилися глибокі вибоїни, але вогняна куля ще збереглася.
«З виду він молоденький, наче Яйк», подумав Дунк. «Переляканий набурмосений хлопчак.» Його гніда кобила не мала на собі ладрів, ще й вигравала баско. «Ліпше б узяв власного коня. Ця, може, чистопородніша та хуткіша, але ж він її щойно здобув, а вершникові краще на знаному скакуні.»
— Мені потрібен спис, — мовив пан Глендон. — Бойовий спис.
Дунк пішов до стійок зі списами. Бойові списи були коротші та важчі, аніж турнірні, що ними билися в усіх попередніх двобоях: вісім стоп суцільного ясену з гострим сталевим вістрям. Дунк вибрав одного з них, висмикнув зі стійки, провів поздовж рукою, аби впевнитися, що немає тріщин. На дальньому кінці поля один з Даемонових зброєносців подавав йому такого самого.
Лицар більше не був Скрипалем. Замість мечів та скрипок на чабраку коня був зображений триголовий дракон дому Чорножар — чорний на червоному. Також принц змив з волосся чорну фарбу, і воно спадало на комір хвилею срібла та золота, блимало під смолоскипом, наче вилощений метал. «Якби Яйк відростив волосся, то мав би таке саме», усвідомив Дунк. Зараз він його таким навіть не уявляв, та на все свій час — колись ще побачить і на власні очі. Аби ж їм обом дожити до того дня.
І знову на поміст видерся герольд.
— Пана Глендона Байстрюка звинувачено у крадіжці та вбивстві! — оголосив він. — Звинувачений стає поля, аби тягатися смертельним двобоєм у своїй невинності! Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений, законний король андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелитель і на Державі господар, стає поля, аби тягатися у правдивості звинувачень проти названого байстрюка Глендона!
Раптом забулися кілька бурхливих років, і Дунк згадав себе на Ясенбродській луці, почув Баелора Списолама перед битвою, яка коштувала тому життя. Він поставив бойового списа на місце, висмикнув з іншої стійки турнірного: дванадцяти стоп завдовжки, тонкого, майстерно зробленого.
— Беріть оцього, — мовив він до пана Глендона. — Ми брали такі у Ясенброді, коли билися судом Седмиці.
— Але Скрипаль взяв бойового списа. Він хоче мене вбити.
— Спершу хай дістане. Якщо ви поцілите вірно, його вістря вас навіть не торкнеться.
— Не знаю…
— А я знаю.
Пан Глендон вихопив у нього списа, зробив коло кобилою і затупотів до поля.
— Тоді хай береже нас обох Седмиця.
Десь на сході через блідо-рожеве небо зазміїлася блискавка. Даемон вдарив боки свого огиря золотими острогами і прожогом ринув уперед, нахиляючи бойового списа зі смертоносним сталевим вістрям. Пан Глендон підняв щита і рушив назустріч, перехиляючи свого довшого списа через шию кобили, аби поцілити у груди молодого пошукача трону. Від копит коней летіли хвилі грязюки. Здавалося, шалений біг коней роздуває смолоскипи, повз які проносилися двое лицарів.
Дунк заплющив очі. Почув «хрясь», скрик, глухе падіння.
— Ні! — почувся болісний зойк Гормона Пика. — Ні-і-і!
Якусь мить Дунк навіть жалів його. А тоді відкрив очі. Великий чорний огир без вершника стишував крок до ристі. Дунк стрибнув уперед і вхопив його за повід. На дальньому кінці поля пан Глендон Пал розвернув кобилу і струснув у повітрі потрощеним списом. На поле, де обличчям у калюжі лежав без руху Скрипаль, ринули пахолки. Коли його підняли на ноги, він був викачаний у грязюці з голови до ніг.
— Багняний Дракон! — заволав хтось. Сміх пробіг хвилею по дворі. А тим часом мури Білостін’я омивав світанок.
За кілька ударів серця, поки Дунк та пан Кайл допомагали Глендонові Палу злізти з коня, заревла перша сурма, і вартові на мурах підняли тривогу. Навколо замку потроху виникало з вранішнього туману велике військо.
— Ти ба! Схоже, Яйк не збрехав, — мовив до пана Кайла зачудований Дунк.
XXIII
З Дівоставу прибув пан Мутон, з Крукоберігу — пан Чорноліс, з Сутіндолу — пан Морочник. Королівські маєтності навколо Король-Берега вислали Сінобродів, Росбів, Стоквартів, Масеїв. З’явилися особисті королівські компанійці під проводом трьох лицарів Королегвардії, зміцнені трьома сотнями Крукових Зубів при довгих луках з оберіг-дерева. З проклятих башт Гаренголу приїхала на чолі немалого загону, розвіваючи рудою гривою, Навіжена Данела Лотстон, узброєна в чорний обладунок, що сидів на ній, мов залізна рукавичка. Світло вранішнього сонця сяяло на вістрях списів у руках п’яти сотень кінних латників і вдесятеро численнішої піхоти. Корогви, що вночі здавалися сірими, зараз переливалися веселкою з півсотні барв. А над усіма іншими майоріли два королівські дракони на чорному, як ніч, полі: величезне і червоне, мов вогонь, триголове чудовисько короля Аериса I Таргарієна, і з ним поруч — біла крилата потвора з кривавим полум’ям у пащі. «А таки не Маекар», подумав собі Дунк, щойно побачив ті корогви. Прапор принца Перелітку ніс на собі чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку, і тим позначав четвертого сина покійного короля Даерона II Таргарієна. Що до єдиного білого дракона, то він вказував присутність Правиці Короля — князя Бріндена Водограя.
Отже, Білостін’я вшанував своєю особою сам Кровокрук.
Перше повстання Чорножара загинуло на Червонотрав’ї у крові та славі. Друге повстання Чорножара сконало, ледве народившись, із жалюгідним скимлінням.
— Вони нас не залякають, — оголосив Даемон Молодший з замкових мурів, побачивши залізне кільце з усіх боків, — бо ми б’ємося за правду! Ми прорубаємо собі крізь них дорогу і ринемо, як буря, на Король-Берег! Сурміть атаку!
Замість того лицарі, князі й прості вояки забурмотіли щось один до одного, а дехто почав задкувати до стаєнь та потерн або ж ховатися у різні схрони, сподіваючись якось пересидіти. Коли Даемон витяг меча і підняв його над головою, всі побачили, що то не Чорножар.
— Сьогодні на цьому полі ми влаштуємо нове Червонотрав’я! — пообіцяв бунтівний ватажок.
— Сцяти я хтів на те поле, скрипалику! — гукнув до нього сивочолий зброєносець. — Мені аби макітру на плечах зберегти.
Зрештою другий Даемон Чорножар виїхав з брами сам, став перед королівським військом і викликав князя Кровокрука до двобою.
— Я битимуся з тобою, або з полохливим Аерисом, або з будь-ким, кого ти поставиш за себе!
Натомість його оточили вояки Кровокрука, стягли з коня й закували у визолочені кайдани. Корогву, яку він ніс, увіткнули у грязюку й підпалили. Вона горіла довго, посилаючи догори закручений дим, видний на багато верстов навколо.
Єдина кров, яку того дня пролили, належала воякові на службі пана Вирвела, що став вихвалятися, мовби він є оком Кровокрука і скоро отримає нагороду.
— Ще до повороту місяця я гойдатиму шльондр і хлюскатиму дорнійське червоне, — теревенив він, як переповідали люди, просто перед тим, як один з лицарів пана Костяна перерізав йому горлянку.
— Оцього скуштуй, — мовив той до Вирвелового сердюка, поки хвалько захлинався власною кров’ю. — Хоч не дорнійське, та червоне.
Якщо ж не рахувати одного дурника, усі вийшли похмурою мовчазною вервечкою крізь браму Білостін’я живими і здоровими, поскидали зброю на велику блискучу купу, дали себе зв’язати і лишилися чекати суду пана Кровокрука. Дунк вийшов разом з рештою, біч-о-біч з паном Кайлом-Котом і Глендоном Палом. Вони шукали пана Майнарда, щоб узяти з собою, та Бросквин зник іще вночі.
Вже надвечір пан Роланд Кракегол з Королегвардії знайшов Дунка серед інших в’язнів.
— Пане Дункане! Де ви, в сьомого дідька, ховаєтеся? Пан Водограй питає про вас уже кілька годин. Ідіть за мною, будьте ласкаві.
Дунк рушив поруч із лицарем. Довге корзно Кракегола, біліше за місячне сяйво або свіжий сніг, завівалося навколо нього з кожним подихом вітру. Корзно нагадало йому про слова Скрипаля, які той вимовив на даху: «Я бачив вас уві сні в усьому білому, від голови до п’ят, з довгим білим корзном на широких плечах». Дунк пирхнув. «Еге ж, а ще ти бачив, як з кам’яних яєць налуплюються дракони. Так само воно і справдиться: що одне, що друге.»
