Волинь - Самчук Улас Олексійович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Володько вслухається в ті звуки… Думка відлітає далеко… Земля ділиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволі відкривається, мов двері великого храму, і в ній починає діятись щось особливе. Виходять дивовижні образи, встають надзвичайні, неземні люди, починає грати чудова музика. Боже мій! Таж це страшний суд!
А з-за жолобецького дубового лісу поволі випливає велетенський, запізнений місяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Світ ширшає, обрії відступають… Володько має, що йому треба ще піти в село, що там праця, що завтра велике свято, але він не може відірватися від цього місця. Він щось чує… Йому видається, що це востаннє вів бачить ті дерева, небо, будинки… Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в собі… Йому хочеться торкатися пучками пальців землі, що на ній стоїть. Хочеться цілувати її, обняти й вести кудись в інше місце…
Ах, це слабість… Не варто потурати нервам… Він стрясає головою та йде швидко до хати. Ніхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра… Мати качає рублем білизну. Її тонкі, засукані по лікоть руки справно працюють рублем… Накочена на качалку сорочка вирівнюється, м'якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є… Таж вона знає всього дві літери… Одна, як круглий калачик — О… Друга, як жук, лапата — Ж. Знала колись і А — як кроковка, але вже багато років згасли її очі й не добачають… Візьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже:
— Колись ще знала три букві… Не можу вже їх пізнати…
Увійшов до хати Хведот.
— Володьку. Тебе кличуть, — сказав він. Не сказав, хто кличе, тільки дискретно посміхався. Видно, хтось такий небувалий… Володько швидко встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов…
Надворі нікого… Вийшов до брами… Рипнула фіртка, і на дорозі побачив чорну постать…
— Володьку, — чує тихий голос. Пізнав його одразу… Наталка. Як вона прийшла? Підійшов до неї. Вона зніяковіла, І схвильована…
— Я так боялася… Так боялася. Думаю, як його викликати… Ходила довго попід бгіжем… Аж то побачила Хведота… Чому ти не прийшов у село?
— Я ж сказав, що не прийду, — відповів Володько. — Моє все зроблене… Треба було батькові помогти. У нас цього року запізнилась косінка. А що там?
— Ходім… — сказала вона, — Я тут боюсь.
— Чого?
— А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш… A там стільки праці, що Господи… Вінки, біганина, варять, печуть… Всі: де Володько? Де Володько? Привезли скриньку горілки. Там ціле село…
Вони звернули на дорожину, що веде до кущів. Наталка все не могла заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося…
— … І я не видержала… Піду. Трохи стемніло і я пішла… А знаєш? — вона взяла його за руку й зупинилась. Підступила ближче, — Знаєш? Був знов Ілько. — Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась відповіді — Прийшов з Бухловим…
— З Бухловим? — перебив Володько…
— З ним… Боже! Я собі думаю: таж Бухлов з козаком, з поліцією. А Ілько втік з іншими хлопцями… Як же так? А вони собі принесли шпроти… Знаєш? Такі рибочки в бляшанках… Бухлов трохи п'яний… Виймає рибочку й дає мені — Я одвернулась. А Ілько до мене; «Дурна! Їж!» Я вибігла з хати… Цілий день про це думала… Думала собі: чи сказати це кому? Потім рішила: тобі. Кому інакше?
— І більше не кажи нікому, — сказав Володько. Вони пішли просто на темну стіну гаю. Там тихо. З села долітає пісня, з другого боку, з Угорщини чути також пісню, тільки ночліжанську.
Вертався Володько зовсім пізно. Йшов через село, повз новий будинок. Село вже спало. Будинок стояв уквітчаний. Перед ним така ж уквітчана брама. З неба світив оточений сірим кільцем місяць. Буде зміна погоди, думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазі завтрішнє свято, а за скошений овесь і не згадав…
Це було не саме посвячення будинку на площі села Тилявки. Це було щось більше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятиліття, століття, але навкруги було тихо, сонно, ніби безлюдно. Були чудові весни, пишно цвіли черешні… Були поля зелені… Вітер віяв з далеких морів… Було не одно густе, як мед, літо, що заливало землю щирим золотом; були пахучі дні осені, повні жовтих, червоних і синіх овочів, були білі, яскраві зими; поля вкриті застиглим білим металом, зненацька схвильованим і ствердлим химерно… Була велична, маєстатична, свята земля — гордість Бога й натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда… Сувора, як чоло Саваофа, і радісна одночасно, як гарний спів.
Не було тільки на ній людини. Було безліч недокінчених задумів, безліч початків, нарисів… На кожному проекті видно було велику, натхненну руку творця… Рішучі, несподівані зариси, потужні, налиті силою обриси м'язів, дебелі кусні, литі з кращих металів… Бракувало їм відповідної душі. Великої душі. Твердої душі. Розумної душі…
Цілі віки вагітніла стара, чудова земля своїм великим плодом… Небо, обрії, дерева, цвіт яблуні, хвиляста чорна рілля, швидколеті птахи, й дикі звірі, і риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня, коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею відхилить завісу темноти. Скаже Бог: дарую вам від сьогодні душу. Будьте мудрі, як я. Хочу бачити вас володарями, а не рабами. Воскресніть!
Ні, ні… Це не було тільки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало й зводилось село. Це не була квітуча весна, це було густе, налите снагою літо з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце. Ніколи воно не вставало так. Сам Бог зійшов зі свого трону й зводив його обома своїми руками… Як горіли золоті стерні розлогих і ланів, як суворо, рівно стояв на обрію ліс, як гнулись тяжкі віти яблунь — про все це немає сили сказати… Село виступало — хата за хатою, всі лавою, мов живі, білі, веселі, усміхнені… Дзвін від самого рання бушував над селом і розлітався навкруги, ніби розбитий гураган; всіх зводив, всіх гнав до Тилявки, всіх випростував і бадьорив.
Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки… За ними в білому, в червоному, в синьому йдуть дівчата… Там далі йдуть дядьки в тяжких, кованих чоботях, що залишають на стежці глибокий слід. Всі вони йдуть, бо кличе тилявець-кий дзвін… Там буде сьогодні празник… Про це знають всі навкруги…
І на полях від Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дівчата, дядьки… Тилявецькі поля вітають їх своїми стернями, своїми півкопами… Здається, півкопи знають, кому вони належать і які руки складали їх.
На сході знов від Жолобок з густого, чорного лісу виходять юрба за юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто назустріч дзвонові, що реве над Тилявкою… Йдуть поспіхом (бо можуть спізнитись) дівчата з червоними, веселими лицями… Он перед ними вже хати Тилявки, що стоять сьогодні гордо… Білі хати під зливою яскравих променів ранкового сонця…
А з півночі також ідуть… Там запало в глибокий яр старе лісове село Угорське. Угорщани встали сьогодні рано. Вони ж довідались, що сьогодні в Тилявці велике свято. Вони ж знали, що там бігали весь час якісь люди, сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цілими днями. Вони знали, що туди вселили «постерунок», що послали туди військо… Вони знали також свого «вуйта». Не раз погрожував він, що Тилявку «присадить, знищить, рознесе, загладить». Вони також знали, що Тилявка жила б тому, і росла, і працювала… Кожний день хтось приносив вістку, яку передавали з хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при гостинах… Скрізь на кожному кроці чути було про Тилявку, і як не піти туди сьогодні, коли так голосно реве великий дзвін і так завзято, сильним, металевим голосом кличе до себе…
Село встало. Було все на ногах, шуміло все, квапилось, вдягалося святочно. Всіма дорогами, всіми стежками через сади й перелази йшли радісні, святочні люди. Зо всіх боків вступали в село гурти, ніби процесії, що йшли вулицями, весело вітались зі знайомими.
— Дай Боже, дядьку Семене! Як маємось? — твердий, соковитий бас.
