Волинь - Самчук Улас Олексійович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Скільки тут тих людей. Два кола танцюристів. До Левинських приїхала Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, І той день, чи вечір, коли танцював з нею й коли вона з нього сміялась… Все пам'ятає. Це було недавно, перед двома роками… А однак, як все змінилося…
Тут і Тараско. Він сьогодні сам собі не пан, а цар. Він знов розгулявся і все до Володька ліз цілуватися… Тут і пан Лінкерт з Романом. Обидва вже випили й Лінкерт побожився, що наб'є вуйтові морду, але його стримали. Тут і Габель, тільки без Рози. Тут і дядько Кузьма, що підписував декларації… Староста, вуйт, комендант поліції… Тільки не прийшов пан Гліб. Він боявся. За таке його проженуть з посади, І Саша також не прийшов. Від'їхав геть і не вернеться. Нема й Ольги, І Йона нема, і Ганки… І ще кількох нема… Зате море інших людей, що ще ніколи тут не були, а тепер прийшли і є.
Пізно вночі скінчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всі боки люди. Співали, гукали, раділи, хто як умів і міг.
Один Володько не міг під вечір радіти. Староста знайшов його і «вручив» повістку на завтра до повітового староства. Володько зневажливо впхав її в кишеню, не читав, не дивився… Але він знав, що там написано. Не треба читати. Зрозуміло. Намагався взяти себе в руки й не піддатись. Прощався з різними людьми, подавав руку, усміхався.
Потім зістався, щоб знайти Наталку. Майже цілий день не міг побути з нею. Знайшов її в Теклі разом з Мокриною, що чекала також на Сергія. Теклина хата низька, простора. Лавиці старі, вигнуті. Стіл також старий і скривлений. Дві постелі збиті дошками, щоб не впасти. Світло маленької лампи ледве освічувало простір. Наталка лежала на лаві за столом і думала: прийде? Не прийде?
Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав. Наталка знає, що він нервується.
— Сергію? Що ти з ним зробив? — Голос і очі Наталки жартують… Підійшла до нього, дивиться в вічі, сміється. Володько також посміхнувся. Сергій підступив до них, тісно обняв їх обох.
— Він вас більше любить, ніж мене, — казала Мокрина й голосно сміялася… — Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба женитись… Землю орати, дітей плодити…
Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посміхалася й погоджувалась зі словами Мокрини. Обернулась у бік Мокрини.
— А думаєш! І хотіла б… їй-бо! Дитинку… Володьку, ні?
— Що кому, а курці просо, — сказав Сергій і відійшов.
— Йдем! — коротко кинув Володько.
— Спіть тут… Місця досить… Там, там… — казала Мокрина.
— Добраніч, Мокрино! Можливо, не побачимось, — проговорив Володько й подав їй руку…
— А-а, на вас частець! — зсунула брови і крикнула жартом Мокрина, — Вмираєте? На окописько вас винесемо. — Вдарила його кулаком по спині. — Йдіть!
— Сергію! Здуши її! За мене! — Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла Наталка.
Вони пішли через садок униз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли вузькою дорожиною, що поволі сходилась у стежку… Город відгороджений від вигону плотом. Вигін круч то спадає в долину до річки. Біля перелазу Володько зупинився. Він поволі, обережно, ніжно обняв Наталку й мовчки пригорнув до себе.
— Що? — шепнула вона.
Було темно. Місяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вітер. На селі в різних кінцях чути співи й вигуки. Біля криниці хтось голосно на цілу долину верещав:
— Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!
Одночасно звідти чути розкотистий регіт.
Володько й Наталка не звертали ні на що уваги. Він підніс свої руки й стис гарячими долонями її щоки… Хвилинку вдивлявся в її очі, але темнота закривала їх. Потім нахилився, вона піднялась, і уста їх злилися. Цілував її не так, як звичайно. Цілував уста її, раз, ще раз… Цілував очі, одно й друге… Вона була здивована, чула щось і все чекала якогось слова.
— Що? — питала пошепки…
Ніякої не давав відповіді, а тільки мовчки горнув, цілував і знов горнув.
— Що? Що, Володьку? Любий? Що? — вирвалось у неї вголос.
— Наталко! — Слово впало, і знов тиша. Вона напружилась. «Ну! Кажи!» — кричала її істота. «Кажи!»
— Ми розлучимось! — впали знов слова. Тиша зробилась ще більшою. Наталка раптом опала, ніби підтята десь у середині. Голова її спустилась вниз.
— Наталко! — голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова. Чулий, з глибини, від серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче опустилася…
— Мушу! — кидав він далі слова. — А так тебе… Люблю!
Вона мовчить. Його слова витискаються поволі, одно за другим в непорядку.
— Мушу! Покину все… тебе і батька… і матір… і сестру… і брата… І землю свою покину.
Вона не промовила ні слова. Чекав хвилинку й далі казав:
— Дякую!.. Тобі!.. всім. Завтра мене ще вкарають… Це буде востаннє… Ні, Наталко! Не думай — боюся. Ні! Але йти треба! Мушу!
Голова її все опускається. Вона тисне в собі чуття. Потім зненацька вибухає… Був це страшний, стиснений, невільний плач. Не плач, а ридання. Сльози лились з очей, як у дитини. Навіть не втирала їх. Текли по щоках і капали, тільки Володько не бачив їх. Він горнув її все сильніше й сильніше, ніби хотів навік пригорнути, щоб не втекла… З уст його падали гарячі, ніжні, повні кохання слова…
Грізні, суворі думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночі, як тяжкий злочинець… Переступав ногами по святій, рідній землі. Тікала вона з-під його ніг, не гнулась… А хотілось, щоб розступилася й проглинула його. І коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв шапку… Дивився довго, довго в темноту, звідки чути гавкання собак… Очі його широко відчинені, і на чорному тлі йому ввижаються тіні… Безліч, безліч різних тіней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що кивають йому, що посміхаються й погрожують. Багато років бурхливого, кипучого життя… Любові, щастя, радощів, гріху й страждання. «Прости, свята, рідна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду… Прости, село, Наталко, рідні люди!»
І йому здавалося, що він вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що він вже відійшов і тільки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа, революція, посвячення будинку… Все те було колись і він те бачив, і пережив, і затямив, І здавалось йому також, що він не зробив усього… Що зробив не так, недобре… Здавалось, що не виконав того, що хотів… Був не добрий, не сильний, грішний… «Ну!» — вставав у ньому інший, тихший голос. «Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тільки йди! Йди звідсіль. Тобі тут не місце…».
На другий день рано Володько йшов до Крем'янця. Йшов через село, зустрічав людей, зупинявся, казав кілька слів, розпитував, як спалося, і йшов далі. Вчорашній його настрій пропав. Сіруватий, вітряний день розвіяв його. Знав тепер, що вже кінець. Він іде до староства, вислухає, що йому скажуть, вернеться, скаже батькові, матері й відійде. Напрямок Львів. Далі знайде дорогу. Це рішено остаточно. Відвороту нема.
Біля магазину побачив десятника, що приліплював тістом якісь папірці.
— Дай Боже, Арйоне! Що ліпите?
— Ет… Незнаю… Не вмію читати по-панськи… Учитель дали… Володько підійшов і читав. Маленьке, писане гектографічно оголошення… «Зе взглєнду… так, так, так… Встомпіло… тільки-то деклярацій… паньствови єнзик… школа ве всі Тилявце бендзє утраквістична…»
— А цо там написано?.. — спитав на жарт Арйон…
Володько вже на ходу відповів:
— Брехня.
Одвернувся й пішов. Вітер дув назустріч. На дорозі піднімав куряву… Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Біля кооперативного будинку на хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тільки зів'ялі квітки, втоптана земля й розкидані папірці. Пішов далі…
Коло одинадцятої години прибув до староства. Увійшов у знайомий коридор, піднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовців, непривітливі погляди, короткі сердиті слова. Ні Помилився. Урядовці привітливі… «Цо, пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць… Пан референт…» І так далі, і так далі…
Володько вийшов на коридор, переступив за двері й зупинився на східцях збоку. Накрапав поволі дощ. Вітер віяв по верхах будинків і дерев. Деколи залітав униз і вривався у двері староства. На дверях різні оголошення — друковані, з орлом і писані машиною, навіть пером… Володько читає одно і друге, третє… Накази, застереження, повідомлення. Між ними більший, сірий папір з підписом міністра внутрішніх справ. «З огляду, — читає Володько, — що до мене доходять чутки про «нєвласціве» поводження «владз адміністраційних» зі «стронами»… «Скарги вносити просто до міністерства…» Володько усміхається й усміхається… Слова йому видаються смішні, ніби гумор це, а не розпорядження. Вії тепер не боїться й так нічого. Можуть далі кричати, тупати ногами й можуть слинити… Він тепер нічого не боїться… Нема тут страшних речей і грізних слів… Все звичайне, пережите й буденне.
