Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Жанрово різноманітне, барвисте бароко, з його безліччю житейських, релігійних, метафізичних, еротичних і сатиричних історій, бароко, так мало нам самим відоме — одне із джерел, які живлять Шевчукову прозу. Шевчука неможливо вичерпати; з потоку його прози випливаєш інакшим; його медитативні, містичні тексти залишають по собі довге відлуння. Валерій Шевчук — блискучий стиліст. Це письменник, що з’єднує епохи, реставрує зв’язок між ними, звертаючись до «найперших форм», архетипів, — або, кажучи словами Григорія Сковороди, «образов образуемых», на які нашаровуються інші, уже похідні, образи. Навіть у найпростішій історії ховається безліч світів і значень — звичайні на позір жінки, які живуть у будинку на горі, можуть берегти від стороннього ока не одну таємницю («Дім на горі»), а талановитий маляр-чернець у духовних глибинах свого «я» проживає одночасно кілька напружених, невидимих його оточенню життів («Диявол, якого немає»). Це — «химерна» проза Валерія Шевчука, у якій він звертається до вічних тем пізнання, «раю і пекла» в душі людини, пристрастей, краси і сенсу речей. І саме смислові коди українського бароко дозволяють зрозуміти цю прозу найповніше.

У новелі «Диявол, якого немає» поняття реальності є багатовимірним, складним, — як, зрештою, і сама людина. Ми мандруємо душею героя, беремо участь у його пошуках, чуємо його роздуми про цей чи то найгірший, чи то найкращий, але насамперед — незбагненний світ, про який так гарно сказав колись Іван Величковський: «свет сей сну єст подобен»…

© Оксана Луцишина, письменниця (США)

Диявол, якого нема

Дивні думки почали відвідувати Григорія віднедавна. Ще коли розписував він одну з церков, відчув, як гіркота починає оволодівати його єством. Архімандрит був невдоволений з тої роботи, і всі прийшли до думки, що він уже старіє і йому варто покинути пензель для звичайного чернечого життя. Він тоді нічого не сказав, але коли спинився на горі і побачив, як сідає за овид сонце, зрозумів, що все говорене йому — дурниця. Бо він побачив сонце раптом так, як не бачив ніколи. Це було велике, неймовірно сумне людське обличчя. Воно плакало зовсім так, як плаче за вмерлим сином мати, а довкола нього танцювали, вигинаючись голими тілами, молоді веселі духи. Він довго дивився на те чудове, неземне видиво, і йому стало ще гіркіше на серці. В глибині душі відчував, що в нього вливається якась інша сила, зовсім відмінна від тої, яку знав, працюючи над іконами чи розписами церков. Ця сила витісняла ту, стару, і… він справді вже не чувся здатним на якусь роботу при розписах.

В одну із чорних ночей 1608 року, коли сон полишив його і в голові крутилися дивні думки, він відчув, що в кімнаті хтось є. Двері були надійно зачинені зсередини, але це почуття не покидало Григорія. Він зважився розплющитися, щоб крадькома озирнутися. Келія нагадувала склепіння, голі стіни м’яко топилися в мороці — проступали нечіткі обриси стола і стільця. Вікно просвітліло — надворі було місячно. В глибині мешкання хтось стояв. Григорію перехопило подих, але він вирішив не піддаватися. Сів на ліжкові і вдивився у ледь бовваніючу постать.

Не міг достеменно засвідчити, чи сон це був, чи ні. Можливо, сон, бо йому відразу здалося, що знає ту прояву. Але мав сумнів — ось уже з тиждень на нього нападають нічниці. Намагався пильніше вгледітись у прояву, запам’ятати риси обличчя й поставу. Але хоч розплющувався, аж почали боліти від напруги очі, розгледіти нічого не міг. Проява мала обличчя і водночас не мала його, мала поставу й розмивалася сутінком. Йому стало шкода, що він без вуглика, — чим більше вдивлявся, тим постать у кутку чіткішала. Чи то собака, чи кіт, очі величезні, сірі, сіре закучмлене волосся — проява дивилася на нього і хотіла здаватися страшною.

— Стривай! — крикнув він, витягуючи руку. — Стривай!

Він почав кресати вогонь, сипалися іскри, і постать серед тих іскор стала ще чудніша. «Чудний чорт серед іскор», — бубонів Григорій, роздуваючи вогник. Він уже тримав у руці свічку і, виставивши її вперед, вдивлявся чітким поглядом у пришельця.

Постать заворушилась у мороці. Здавалося, позіхнула, бо на нього зимно повіяло. Вже шукав біля столу вуглика, і його руки почали тремтіти з нетерплячки.

Чорт, однак, розпливався. Здавалося, світло з’їдало його.

— Зачекай! Зачекай! — крикнув Григорій і кинув на стіну перші лінії. Він поспішав, та й було чого — постать перед ним хиталася, як зображення на воді, вже не було в неї ні рук, ні ніг. Проте він був задоволений. Вуглина ходила по стіні, в нерівних спалахах свічки вже проступала сама проява — чудна, вуглувата і без обличчя. Утома валила Григорія з ніг, він випустив вуглик і довго засмучено дивився на витвір рук своїх.

Тоді постать відпливла зовсім. Він відчув, що на груди йому ліг тягар. Не відав, чи то був сон, чи ні, знав, що кілька тижнів перед цим його мучила несплячка, а в голові поселилися від того химери. Охопило його дивне отупіння, хвилі байдужості, що накотились і заплеснули. Вже не міг визначити, що хочеться і можеться, не міг розклепити повіки, а в нутрі поселилося відчуття втрати. Думки розладналися й не вилаштовувались, як звичайно, у вервечку — повзали, мов раки. Він стиснув руками голову і сів.

Прокинувся з важкою головою. Дзвонили на утреню.

З келій випливали чорні тіні ченців, він рушив і собі. Сіре ранкове світло освітило стіну — Григорій здригнувся. Дивний, дуже дивний малюнок він побачив. Страховище, якого й не вигадаєш: собака чи кіт, а може, людина?.. Він вийшов надвір, у вічі вдарив сильний вітер, побачив схилених ченців — вони майже бігли до церкви. Йому ж захотілося повернутися. Ще раз глянути на те страховище на стіні і ще раз оцінити той малюнок. Але стримався, забубонів молитву й пішов нахильці за розхристаними постатями, яких кликав до себе застуджений дзвін.

Після сніданку його покликали до архімандрита Мелетія. Архімандрит говорив із ним лагідно: він розумів, що його роки вже не ті, та й взагалі, коли б Григорій хотів, ага, коли б він хотів, міг би зайнятися господарчими оборудками, керувати хоч би одним із монастирських фільварків.

— Я хотів би спочити, — сказав хрипко Григорій.

— Звісно, звісно! Але моїх слів не забувай…

Григорій звів на архімандрита палкі очі. Вони були з Мелетієм ровесники, майже одночасно прийняли чернечий габит і багато років прожили разом. Більше того, їх колись зв’язувала спільна пристрасть, коли були ще молодими хлопцями, хай і в чорній одежі. Йому раптом згадалася сьогоднішня ніч і та дивна проява, здається, світив місяць, хоч зараз зовсім не час місячних ночей; незвідь-чому згадувалися йому й давні ночі, коли перестрибував монастирський мур і біг між кропиви й дерези. Попід кущами світилися малі хробаки-світляки, йому було душно, бо там, за тином, чекала на нього Ганна. Він скидав із себе на ходу чернечу одежу і біг напівголий. «Божевільний, — шепотіла Ганна, коли він перестрибнув через пліт. — Ченче, чортовий ченче! — лаялася вона, коли він перекидав її на сіно. — Май повстримність, ченче!» І його розбирала лють за те, що він чернець, і за ці дурні слова про повстримність. Вгризався їй у губи, й тямки не маючи, що так само вгризається в ці губи його приятель Мелетій. Але в ньому клекотів диявольський вогонь, і він згоряв, як скибка. Відтоді минуло багато часу, однак вряди-годи поверталося, особливо коли бачив архімандрита.

Стояв і дивився на Мелетія, в того було особливе обличчя: смугляве, невиразне, якесь таке, що погляд зіслизав з нього й губився, щось достеменно схоже до тої нічної появи — не мало в собі нічого примітного, здавалося, ніс, рот, губи не існували окремо, вони пропадали. Григорій дивився на гладкі, майже жіночі плечі архімандрита. «Як я не помічав цього раніше», — думав Григорій.