Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Мелетій його відпустив, і Григорій відчув, як важко почала боліти йому голова. Цілий світ заслався перед ним, коли повертавсь у келію, шалений вітер звіював, зривав з нього одежу, і він мимохіть схопився руками за обличчя. Здалося, що навколо ще й досі та ніч, він спить, а в кутку стоїть той самий бовван.
Зайшов у келію і замкнув за собою двері. Дивився на ту прояву, яка спокійнісінько стояла собі на стіні, і його зморозило. Обличчя в прояви не було, добре пам’ятав, що не встиг його замалювати. Зараз же на нього дивилося — Боже милостивий! — обличчя архімандрита. «Боже милостивий!» — прошепотів Григорій і захитався, захоплений якоюсь тугою.
Коли відірвав обличчя від долонь, в келію впала сонячна стяга. Навколо стояли знайомі речі, так само звисала низька стеля. Слизький острах заповз у душу, і він відчув, як голосно затіпалось у грудях серце.
Кілька років тому завітав був до їхнього монастиря знаменитий Іоанн із Вишні. Григорій вирішив був порозмовляти з ним, бо вже тоді турбував його неспокій. Простував через сад і ніяк не міг позбутися того химерного почуття: на серці лежав тягар, а небо здавалося приспущене. Келія, яку відвели для Іоанна, була низька й сутінна, йому треба було перечекати хвилю, щоб призвичаїлися очі. Стіни були голі, як і скрізь, низька стеля згинала їх, а крізь мале віконце ледве сочився похмурий день. Його вразив тоді Іоанн — його високий лоб, сухе, аскетичне обличчя і якась чорна затятість у погляді. Вони говорили довго й щиро, бо раптом знайшли один в одному те, чого бракувало обом. Він чує й зараз сумовитий та сумирний Іоанновий голос:
— Тепер такий гріховний час. Владики, архімандрити й ігумени починили зі святих місць собі фільварки, а самі зі своїми слугами та приятелями переховуються в них тілесно і по-скотському. Вони лежать на святих місцях, загрібають гроші, дівкам своїм віно готують, жінок таємно тримають і прикрашають їх, слуг примножують, барви на себе чіпляють, карет жадають, до розкоші поганської прагнуть.
Він дивився на цього дивного чоловіка, і вже тоді йому хотілося намалювати його. Але якось не так, бо цей чоловік… ні, він не розумів іще до кінця своєї думки. А сумирний голос усе говорив і говорив:
— Диявол сьогодні дає все. Хочеш бути старшим над званнями духовними, проси — будеш, хочеш бути біскупом — впадь і поклонися йому. Хочеш світської влади й земного титулу — впадь і поклонися. Дасть усе, що забажаєш. Чи хочеш бути військовим, підкоморієм чи суддею, каштеляном чи старостою, воєводою чи гетьманом — впадь і поклонися йому. А коли впадеш і поклонишся, він знайде твою міру і простоту, чим тебе обагатити і як обплутати спокусами нашого часу.
Григорій тоді слухав цих натхненних і гарячих слів, і йому здавалося, що, попри все, — це тільки півправди. Може, тому сказав:
— Як на мене, диявол не живе на землі. Є тільки ми. Ми і наші пристрасті. Є натура наша — сила і слабкість наша. Рай і пекло — теж наша душа…
Іоанн нічого не відповів, тільки позирнув колючим поглядом і примовк. Говорити більше не було про що. Але Григорій не хотів кінчати цієї розмови, була потрібна йому.
— Ви з’єдналися зі своєю химерою, — сказав Іоанн. — Чи маєте якусь сильну пристрасть?
Тільки тепер, через кілька років після тієї розмови, він збагнув, що Іоанн казав правду. Тоді він заговорив про інше.
— Світ — не тільки боротьба, — сказав він. — Не тільки вмістилище гріхів та святості. Це його барви, краса і радість.
— Барви, краса і радість — це і є святощі, — вигукнув раптом Іоанн.
— Людина може побачити схід сонця, і це може висвітлити їй кров, — сказав тоді Григорій.
— Це і є побачити святощі! — так само гаряче сказав Іоанн.
— Не знаю, — мовив спокійно Григорій. — Можливо. Але тільки тоді можна жити просто, коли бачиш і відчуваєш пристрастю.
Григорій позирнув на Іоанна. Той мовчав. Тільки пильно й уважно зирив гострим та колючим зором. За вікном стало видніше, він повернув голову й побачив, що то пробивається крізь гілля дерев сонячне проміння. Сипало крізь зелену крону іскристі та яскраві спалахи, і ці спалахи запалювалися зелено-жовтим сяйвом. Тоді Григорій сказав таке, про що раніше не думав:
— Мені хотілося б намалювати рай і пекло. Але в собі самому.
— Боїтеся себе? — жорстоко спитав Іоанн.
— Боюсь, — шепнув Григорій. — Але хочу жити. Боюся завтрашнього в собі, в мені й зараз ховається кволість.
— А може, це гложе пристрасть вас, чоловіче? — просто сказав Іоанн. — Адже й пристрасті бувають двоякі. Стережіться таких, котрі руйнують душу.
— Це не завжди можна розрізнити, — сказав тоді Григорій. — Але я знаю інше: людина повинна лишатися людиною, інакше вона стає звіром.
Ця розмова повернулась у сьогоднішній день, і він уже знав чому. У себе в келії він сів на ослін, і йому стало смутно. А може, це була й не жура, лише так собі: трохи поганого настрою, трохи незрозумілого хвилювання і той постійний біль: боліла йому голова. Він подумав про старість, що підступала досить близько. Була як людина й подорожній, і він знав, що це для нього подорожній до кінця. Відчув, що починає більше втомлюватися, — те, про що раніше не думав, — ніколи не знав перевтоми і голоду. До нього приходили згадки й тривожили душу — минулий він, минулі слова й обличчя, все, що відійшло, як сон. Невидимі примари обплутували мозок, чи не тому його почали мучити по ночах нічниці? Видавалися також живими істотами, але безтілесними. Часом він розширював з ляку погляд: чи все пережите не лишило на дні душі чорного накипу? Його постать горбилася й никла, мов неживі, висіли руки, і тіло наче обм’якало. Голова непевно трималася на в’язах — Григорій важко дихав.
Але це був тільки перепочинок. Бо в глибині його нутра починала жити інша сила, владна й потужна. Він дивився на той малюнок на стіні й помалу оживав: чи собака, чи кіт, а в нього обличчя, гм… Іоанна. Його струснуло — це було несподівано! Швидко кинувся до свіжої вуглини. Загуляла по стіні рука, хапливо вистрибували з-під пальців лінії. Ось вони: звір з обличчям архімандрита і звір з обличчям Іоанна. Вони обнялися й хочуть танцювати. Танцювати чи боротися. Крива усмішка лягла Григорію на вуста, йому ставало весело. Бо до тої пари малював він ще й третє страховище — зі своїм власним обличчям. Вони тісно обнялися, переплелися руками, підіймають ноги й вже починають танець. Шалений і нестримний, якому немає кінця. Бо це одна пісня, пісня про ненависть, заздрість і хіть. Пісня про аскетизм і непримиренність. Пісня про неспокій духу. Вони танцюють на цій стіні, веселі босі хлопчаки, які завчасно постаріли в світі, що шукає розваг, у світі, який є великим, грубим барилом — до нього стоять у черзі великі й малі, багаті й убогі.
Він працював, доки не змлоїло йому пальці. Тоді, розбитий, підійшов до вікна. Дивився крізь шибу на сад, на дорогу за тим садом: ходили темні постаті — вічна картина. Досі таким вічним здавалося йому в житті все: й оце мешкання, де зараз так незатишно, і він сам, відколи це почалося. Здавалося, світ втратив звичайну рівновагу. Він зрадів останньому слову: саме рівновагу! Побачив за вікном осінь, ранню осінь, хоч опадало листя. Хоч летіло, живе й неживе, — мало ще сік від літа, але не мало життя. Це було завершення — там, за вікном, воно виразно про себе нагадувало. «Це вже все, вічний подорожній Григорію, — сказав він подумки. — Ти вирвався з полону обов’язкових дрібниць, що складають життя, і підійшов до порожнечі. Ти залишився наодинці з собою й шукаєш мужності, бо для тебе вона не самозрозуміла. Ти, здається, тратиш рух, Григорію, адже відсутність тих щоденних дрібниць — це і є відсутність руху».
Він вийшов надвір: дзвонили на обідню. Вітер ударив щосили, і він, не маючи сили опиратися, пригнувся ледве не до землі. Попереду, з боків і ззаду йшли ченці, його браття, з ними він прожив тут не один рік. Ішли покірно й пригноблено, як отара. Після служби так само йшли в трапезну і їли скромний обід. Архімандрит сидів на чолі столу, в нього був величавий і спокійний погляд. «Після цього обіду він їстиме інший, — подумав Григорій, надбираючи ложкою страву. — Так само, як більшість із братії». Він побачив раптом те, чого бракувало йому. Чернець, обмотаний ковбасами, в штанях і в свиті з ковбаси. В чоботях із ковбаси і в шапці. Він побачив іншого ченця, обвішаного бутелями і пляшками, в іншого кричала гуска, гуска — рука, в іншого — гуска на голові. Ні, гуска-голова! «Я, певне, божеволію», — подумав він.
