Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Білий кінь Бекіра стояв спокійно. Так само спокійно стояли коні й офіцерів Бекіра, які згрудилися біля свого начальника і чекали на його вказівки. Нараз один із офіцерів щось здивовано мовив своєму сусідові і тут же приклався до зірної труби.
Бекір побачив, як із балки виринуло кілька воїнів на конях. Попереду гарцював на коні якийсь значний офіцер Речі Посполитої, з ним їхало кілька офіцерів і прапороносець.
«Ну, якщо їх кілька, то на їхні протести можна й не зважати», — подумав Бекір. Він обернувся до своїх офіцерів і віддав наказ.
— Негайно — бігом — до ріки! І — вбрід, без зупинки!
Тут же кілька офіцерів помчало до колон, що зміїлися позаду й попереду. На ходу вони вимахували руками — і ті, що йшли на чолі колон, наказ зрозуміли правильно: все турецьке військо перейшло з пішого, неквапливого, впевненого кроку на біг… Ось вони, ось досягнуть берега — і закипить, заіскрить хвилями Буг!
А з долини по той бік Бугу все виходило й виходило польське військо, і вже видно було, що тих вояків чимало, і вже видко було, цю намір у них один: стати при переправі і зустріти армію Бекіра—баші.
Але поляків усе одно було значно менше, ніж турків. Поляки тягли за собою гармати — ну, що ж, але ж у Бекіра тих гармат іще більше. Зараз його військо перебреде Буг і змете отих лялькових жовнірів! Бажано буде взяти їх усіх у полон, щоб жоден не вирвався до їхнього короля, який тут же почне галасувати про порушення мирного договору! А коли поляки оговтаються, фортеця вже стоятиме. Бекір віддасть полякам полонених — і круль Ляхистану вгамується, заспокоїться. А у фортеці стоятиме двотисячний гарнізон яничар — і хай тоді посуне сюди навіть двадцятитисячне військо!
І саме цієї миті над головою Бекіра—баші пролетіло ядро.
Потім — донісся гук пострілу.
Ядро пролетіло й над головою Бекіра—баші, й над головами його вояків. Пролетіло і вдарилося у протилежний горб, піднявши землю вгору…
Постріли з—за спини турецького війська були й для пана Хмелецького несподіванкою. Регіментар казенного війська не був попереджений козацьким гетьманом про такий сюрприз. Напевне, гетьман Михайло Дорошенко не хотів довіряти Стефанові Хмелецькому привілей вирішувати всі деталі операції по затриманню турецького війська. Справді ж бо — регіментар казенного війська тільки зараз по—справжньому оцінив козацьку хитрість. Якби йому сказали про це раніше, він би не погодився на неї. Він би сказав: це все — дитячі хитрощі, це все — порушення договору, все це турків не налякає…
А от зараз, опинившись віч—на—віч з велетенською турецькою армією, яка, мов лавина, сунула на берег Бугу, він зрозумів, наскільки доречною виявилася козацька несподіванка, приготована для Бекіра—баші! Брацлавський хорунжий уже й подумав: бою не уникнути, а ми ж виїхали тільки на демонстрацію, мов на прогулянку! — і тут пролунав один гарматний постріл, за ним другий — і лавина пристала, і лавина із колосальної сили, що мала б змітати все на шляху, почала розсипатися на очах…
Пан Стефан навіть без зірної труби бачив, як заметушилися офіцери, розносячи нові накази Бекіра—баші. Бекір—баші наказав не форсувати Бугу! Бекір—баші наказав кільком яничарським та сипахським сотням негайно вийти назустріч козакам, які навідомо яким чином опинилися в тилу турецької армії. Виїхати — й добре покарати їх!
Та поки розверталися оті кілька яничарських та сипахських сотень, козаки промчали по тилах турків і заглибилися у тил супротивника.
Коні турків стояли на березі, обмахуючись мокрими хвостами, а вершники не спускали очей з пагорба, на якому стояв білий кінь Бекіра—баші, — вони чекали рішучого руху рукою свого доводці, руху, що означав би тільки—но: вперед!
Але як же йти вперед, коли за твоєю спиною гасають оті гяурські розбійники — козаки?
І тоді отямився Бекір—баші, зрозумів, що опинився між двома ворожими силами, віддав наказ: зупинитися, стати укріпленим табором, готовим до відбиття будь—якого ворожого нападу з будь—якого боку. Зрештою, одне з найголовніших завдань, які Бекір—баші поставив перед собою (і яке поставив перед ним диван), — виконано: турецька армія стоїть уже на березі Бугу. Незабаром прийде сюди флот з усім необхідним для будівництва фортеці Амурат—Кермен…
Регімент брацлавського хорунжого незрушно стояв на березі Бугу. Він не збирався форсувати бистру гяурську ріку, але своєю незрушністю не заохочував до форсування й протилежну сторону. Очевидно, були для цього якісь міркування, і Бекіру—баші цікаво було би з ними ознайомитися, але поляки не посилали парламентера…
Вечорілося, і Бекір—баші вирішив післати на розмову з хоробрими вояками Ляхистану свого офіцера.
Той переплив Буг і вийшов до пана Стефана Хмелецького.
Офіцер передав вітання панові брацлавському хорунжому від свого доводці і запитав, чому оце поляки вийшли геть усім своїм регіментом на берег ріки — чи не вітати часом хоробрих воїнів пророка і султана?
Брацлавський хорунжий не знайшов за потрібне відповідати офіцерові, нижчому від себе за званням. Він підкликав жовніра Потенгу і наказав йому:
— Скажи цьому туркові, що ми вийшли на прогулянку, бо наші коні застоялися. І ще скажи, що отако вийшовши на красивий берег красивої річки, ми побачили, що сюди наїхало різного люду. От ми стали й дивимося.
Яцек Потенга, добродушний білявий бурмило, що мав зросту на два з половиною аршини, справно переклав слова свого начальника, додавши наприкінці від себе ще й таке:
— Дивимося, чи скоро ви побіжите від наших берегів? А чи, може, допомогти?
Турок, який добре розумів польську мову, запитав, як звуть пана регіментара казенного війська,
— А то не є важливим, — відповів Яцек Потенга. А Стефан Хмелецький, який незгірш за свого жовніра знав турецьку мову, додав:
— Скажи тому драбові, що я звелів розмовляти з ним тобі, бо вважаю, що найменший польський жовнір має більше гонору, ніж найвищий турецький офіцір. І якщо тотен драб має намір щось сказати мені особисто, то нехай знає, що я його не вислухаю. Хай розмовляє з рівним собі.
Яцек Потенга тут же переклав туркові слова пана Стефана. Переклав, хоч і чудовно відав, що турок геть усе зрозумів і без його, Яцекової, допомоги.
Турок незворушно вислухав слова пана хорунжого, а потім їх переклав і сказав так:
— Ми всі рівні перед очима безсмертного Аллаха. І тільки безсмертний Аллах відає, хто з ким годен вести розмови. Так само тільки безсмертний Аллах знає, хто від кого й куди побіжить… Але мене вповноважено моїм начальством вести розмови не про воєнні справи, а про мирні…
— Запитай у цього драба, — ніби ні до кого не звертаючись, мовив пан Хмелецький, — що ж то за мирні справи привели таку силу турків од Стамбула аж на берег Бугу?
— Нескінченно мудрий хондкар послав нас будувати на цих мальовничих берегах чудо—замок. Він буде тішити око місцевих поселян…
— Скажи цьому драбові, а він хай перекаже своєму багатомудрому Бекіру—баші, що у нас різний погляд на красу. їхня королівська милість круль Сигізмунд має на цей предмет свою думку. А оскільки це не османська територія, то, напевне, нескінченно мудра думка великого хондкара Амурата на неї не розповсюджується… Не збирається ж великий круль Сигізмунд будувати посеред Стамбула костьол!..
— Слова про великого круля Сигізмунда були б вельми переконливими, якби не справи його підданих. — Які ж то справи? — запитав Потенга, не чекаючи, коли пан Стефан підкаже йому підходяще питання.
— А отакі, — з сумом мусив констатувати офіцер. — Ваші підданці, що звуться козаками, щойно обстріляли з гармат наше військо, яке йде з мирними намірами по своїй землі.
— Що ви кажете? — щиро здивувався Яцек Потенга. — Коли ж це вони обстріляли з гармат ваше військо?
— А одразу по обіді!
— Що ви кажете? Я не чув жодного пострілу та ще й з козацької гармати… Хвилиночку, я зараз перепитаю у свого начальника, чи знає він хоч що—небудь про оті постріли. І скільки їх було?
