Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— Як вам добре відомо, я представляю регімент казенного війська, яким командує брацлавський хорунжий пан Хмелецький.
У нашому регіменті козаків немає. Вони нам не підвладні, ми їм не наказуємо нападати на ваше військо. Наш круль не платить їм жолду. То які можуть бути з вашого боку претензії до нас?
— Але ж козаки є підданцями польського короля! Дорошенко командує військом його королівської милості запорозьких козаків!
— Є військо реєстрове, а є й нереєстрове. Довідайтеся спершу, чи то реєстровці на вас напали, чи нереєст—ровці. Якщо реєстровці, то панові гетьману Дорошенкові від короля буде відповідна догана. Але спершу довідайтеся!..
— Отже, наказати козакам, щоб вони залишили чужу територію і не нападали на військо його величності великого хондкара Амурата, ви не хочете?
— Не можемо!
— Як це — не можете?
— А отак! Як ви зараз не можете вбрід перейти Буг!
— Вода спаде — ми перейдемо.
— Все може бути. Може, й ми зуміємо щось підказати козакам. Але це залежатиме від вашої поведінки!
— Ви? Мені? Ви мені наказуєте, як поводити себе? Ми прийшли побудувати тут замок…
— Фортецю, — уточнив Яцек Потенга. — З двохтисячною залогою. А ми цього не хочемо. І козаки — ще дужче не хочуть. Якщо вам удасться таке будівництво, то козаки перестануть зовсім слухатися і короля, і гетьмана польного, — і тут же рушать у похід на Стамбул. І ми їх не стримаємо, хочби того й хотіли б…
— Що я маю передати своєму начальникові?
— А нічого. Скажіть, що мені дуже приємно вести бесіди з панами, зокрема з вами, ефенді. Буде мені трохи скучно жити на світі, як ви й зовсім ізвідси підете, але що ж, переживу.
— І оце — все?
— Усе, крім останнього побажання: хай Аллах дає безмір здоров’я славному Бекіру—баші, хай примножується його гарем!
І Яцек Потенга одвернувся. Розмова скінчилася.
І отак вони вели приємні розмови не один тиждень. Пан Хмелецький не хтів стрічатися з офіцерами Бекіра—баші, замість нього вів переговори Яцек Потенга, який і справді на кінець весни став таким дипломатом, що його хоч до Парижа посилай. Бекір—баші не хотів принижуватися до переговорів з польським хорунжим — він би погодився на розмову з самим крулем чи польським гетьманом, аж ніяк не нижче.
А тим часом щоночі козаки скубли турецьке військо.
Коли базар — то, здається, весь світ тече в один бік. Тоді й усі дороги раптом повертають у бік базару, тоді й вітри дмуть туди, і навіть хмари на небі з усіх усюд збігаються над місцем торжища, та не для того, щоб пролитися дощем, а для того, щоб кудись ізникнути, а на цьому небесному просторі щоб удвічі більше, щоб удвічі веселіше й щоб удвічі ласкавіше сонце засяяло!
Шляхи до базару тягнуться звідусіль, ідуть то під парканами й хатами під соломою, будинками під ґонтом, кам’яницями під черепицею, ідуть попід мурами колегіуму, під стінами соборів, що повиставляли глави в небо, мовби сонця хочуть черкнутися, а якщо не сонця, то хмар — це вже точно. Старі шовковиці ронять на землю свої’ плоди — то чорні, то кремово—червоні, то зовсім білі, а в шовковицях кубляться горобці — і так їм там весело й клопітно, а дітлахи, що йдуть із дорослими до базару, — вже з синіми вустами, щоками й долоньками — накуштувалися шовковиць!
Ще жито дозріває, ось—ось і косовиця почнеться, вже сіно відкосили, от якраз у цю неділю побазарювати ще треба, бо потім буде ніколи, робота почнеться гаряча — жнива!
Ще до базарної брами далеко—далеченько, ще її й не видко, а вже базар почався, вже починається він з отих—он бабів, що порозсідалися при всіх дорогах, стежинах і проходах, біля кущів, під деревами, під стінами, під стовпами. Сидять баби—перекупки з різними горнятами, кошелями, торбами, а перед ними на полотнинках—ряд—нинкахто десяток цибулин, то огірки, то молоді козельці, то якесь зілля для здоров’я, то кисляк у горняті, то масло, то сир у капустяному листі, то сметана у мисці, та така ж, що її хоч ножем ріж, і тут же — личаки або очіпок — ну, це вже не таке й нове, вже ношене, на всяк випадок покладене: а раптом хтось купить. Тут же біля бабів—перекупок єврей з напівоблізлою бородою примостився, сидить на мішку з сіллю, а біля нього лежить другий — розв’язаний, і тут же кілька різноманітних солонок, сіллю наповнених. Добра сіль, смачна сіль, щойно з Криму чумак привіз, а Гершко в нього пару мішків перекупив — з вигодою для чумака, а тепер продає з вигодою для себе. Ба, навіть за базарний мур не пішов, щоб за місце не платити. Добру ціну за сіль править, але за муром не дешевша!.. Десь із півночі, аж із—поза Києва, литвини приїхали, ложок понавозили, гарних, дешевих, не мальованих, а таких, щоб щодня ними їсти, — одне слово, для діла. А ті, що гарно помальовані, а ті, що всіма кольорами виблискують, — так ті разом із сопілками, дерев’яними свистками, півниками, яйцями—крашанками (дерев’яними тільки!) продаються трохи далі, вже біля самого входу на базар. Там повно народу, там діти у матерів просять: купи та купи свисточка в дядька—литвина! Купить мати свисток за яйце куряче, а малий свисне, а тоді ще й дядькові—литвинові розказує веселу побрехеньку про те, як литвини між собою ніби говорять: «Цямох» — «Чиго?» — «Ідзі рака тяря—біць!» — «А дзє ти яго вузяв?» — «А я яго нідзе не вузяв, йон сам ко мнє прискакав!» — «Дик то ж ляга!» — «Ляга ди не ляга, а зосталась адна нога!» Засміється мале та й побіжить за мамою, висвистуючи. Весело! І зупиниться раптом — неподалік стоїть молодий блідолиций парубок—литвин і виграє на сопілці сумну—сумну пісеньку, — а вона ж аж серце розриває! І хоче мале купити ще й сопілку, а мати каже: «Усе! Досить з тебе свисточка! Я й так ціле куряче яйце за твою дурну іграшку віддала!» А литвин грає — серце крає, і вже інші люди стають біля нього, видивляються на його товар. А він грає, не перестаючи, і коли хто питає, почім його сопілки, показує два пальці, а грати не перестає і навіть не збивається! Таке враження, що прийшов цей хлоп’як не так спродати свій співучий крам, як пограти перед народом: щоб люди послухали та в душу музику тую взяли… А біля литвина сидить червононосий швець, біля нього — сулія горілки, наполовину опорожнена, а поряд — довгий ряд черевиків, чобіт, чобіточків А які ж гарні чорні та червоні чобіточки з підківками для дівчат та молодиць!.. Вони тут же сідають коло нього на закурену траву, починають чобіточки приміряти, про щось торгуються, але швець — упертий чоловік, він сказав одну ціну — і ніяк уже в нього не виторгуєш — ані шеляга! Вже ж одна, приміряючи чобітки, так старалася, так усміхалася, так ласкаво й ніжно дивилася, так вигиналася всім тілом, так, приміряючи чобіточок, наче ненавмисне колінце заголила і навіть трохи вище, — але швець був незрушний, мов кремінь, і хоч ніс був червоний, але очі мав тверезі. Не здався, не поступився ані шелягом, ані копійкою — і не тому, що скупиндя, а з принципу: от як я сказав, то по—моєму й буде! «А як я більше дам вам, хазяїне?» — захихотіла одна. «Не візьму!» — відповів круто, категорично, а ніс іще почервонішав… І тут же якийсь не наш чоловік — чорнявий, кучерявий, але не єврей та й не циган, — тютюн продає. А тютюн різний у нього: і наш, і турецький, і якийсь німецький, що його кнастером звуть. Тютюн у нього в різних торбинках, тут же й кисети гаптовані й прості, тут же і корінці непорізані лежать, і листя світло—коричневе й темно—коричневе. Тут же й кілька люльок лежать — і в кожній на пробу той чи інший тютюн — давай, припалюй, куштуй, що то’ воно таке за зілля продається! Для козаків один тютюнець, для шляхти польської—інший, а для різного магнатства — чи польського, чи українського — то й взагалі особливий тютюн: щоб і па—хущий був, і в міру міцний, але ж не такий, як ото курять козаки: хто, крім них, не потягне — то зразу ж гикавка нападає! А козакам — хоч би що! Крутяться біля цього чорнявого—кучерявого чоловічка з тютюном дядьки—селюки й міські парубійки, козак пройде, зупиниться, нюхне, смачно чхне, купить, якщо гроші має, разом з кисетом, а нема грошей — то ніби на пробу люльку наб’є, запалить, крутне головою, скаже: «Смачний тютюн, тільки дорогий!» — «А скільки даєш?» — «Та нічого і нєдаю, бо гроші вдома лишив!» Удома! Де в такого нетяги домівка!.. Пішов козак далі між народом, пішли й ми за ним!.. Осьде цілий ряд яток (це вже на самому базарі), де приїжджі євреї продають скатерки, хустки, єдваби, оксамити, полотно, бавовняні тканини з квіточками, смужками, горошками, змійками. Завзяті прикажчики з кучерявими пейсами ласкаві, привітні, ти ще не встиг рота розкрити, а він уже знає, скільки тобі сукна треба, і якого кольору, і що ти збираєшся пошити. Скажеш йому: одміряй десять аршин — він раз—два! — вже й одміряв, уже й склав, уже й у руки тобі подає — та так швидко, та так хутко. «А дай—но я переміряю!» — каже дядько. Міряє, міряє — а воно дев’ять аршин виходить, навіть без хвостика, в акурат дев’ять аршин. «Та хто ж так міряє! — дивиться чесними ласкавими очима прикажчик. — Та погляньте, як це робиться, я в вас на очах роблю. Дивіться: оце — раз! оце — два! оце — три! оце — чотири! О, я не так хутко працюю, як мій сусіда: поки в мене чотири, то в нього вже п’ять! Ага, міряємо далі, я казав: п’ять! тепер — шість, сім, вісім, дев’ять! о! — і десять! Акурат!» — «Ну, звиняйте, звиняйте, воно й справді десять!» — каже дядько. А коли прийде додому та переміряє — знову дев’ять залишиться. І куди отой десятий аршин подінеться — Бог його святий знає? Ну, не тільки Бог, а й прикажчик знає теж…
