Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
— Ви про Сорокіна дані запитували? — спитав Костенко капітана.
— Сорокін, який нас цікавить, справді вважається померлим, — відповів Строїлов-молодший і набрав номер районного управління; відповіли, що Варенова дома немає, ждуть; бригада напоготові.
…Виїхавши з двору на Бородінський вал, Строїлов спитав:
— У відділення поїдемо? Чи у вас інші плани?
— Інші…
— Братимемо Варенова?
— Ризиковано.
— Точніше — марно.
— Не марно, хоч доведеться відпустити через сімдесят дві години: напевно в нього алібі…
— А палець?
Костенко поморщився:
— «Я з нею танцював. За поясок її тримав…» Якщо за ним стоїть Сорокін, — від усього відмовиться, роль визубрена. о. Але толк буде: банда почне кишки з нього вимотувати, чому відпустили, про що допитували, хто… Але хто ж міг стукнути Хр… Чорт його роздери! — Костенко розсердився. — Хто міг донести Сорокіну про вашого батька? Про те, що саме ви ведете справу Яструба й Людки?! Чому взагалі він підійшов до мене на вулиці? Чому він тримав у машині американця, якого я допитував у справі Федорової і який схлинув через місяць після того, як ми вийшли на зв’язки Галини Леонідівни? Чого він добивався? Навіщо я йому? Чи він переоцінив інформацію, зібрану про мене: «критикує, незадоволений повільністю реформи, вважає, що зростає організований саботаж правих сил, очевидні спроби скомпрометувати Горбачова, помітна консолідація бюрократичної системи, накопичуються підпільні зв’язки у боротьбі проти демократії і гласності»?! Говорив я так? Говорив. І продовжую говорити… Але ж я по пальцях можу перелічити тих, з ким спілкуюсь… Щупальці? Спрут?
Костенко витяг сигарети, глянув у дзеркальце, закурив, усміхнувся:
— Помітили номер машини, яка нас пасе?
— Звичайно.
— У вас хороша витримка.
— Інакше не вижив би.
— Чи не думаєте пропустити той «москвичок» уперед і стукнути його?
— Вважаєте, в нього чужий номерний знак?
— За аналогією з «Волгою» Сорокіна — так.
— Зупинити біля автомата?
— Ні.
— Чому?
— Голуби насторожаться. І в тому, щоб ударити їх чи, загальмувавши, підставити сідницю — я неправий. Я наробив за ці дні багато дурниць… І дуже важливо, що ваш батечко згадав про те, як сука співчутливо показував йому вашу фотографію… Здавалося б, звичайне собі катівство, але я в цьому бачу певну відмичку до всієї справи.
— Яку саме?
— Не знаю… Просто я відчув дещо… Іноді я не вмію висловити це, Андрію Володимировичу… Давайте заїдемо на Петровку, візьмемо аркуш паперу й накреслимо схему: що знаємо, що відчуваємо, що треба робити: мені — своє, вам — ваше…
— Разом не хочете?
— Вийде — так чи інакше — разом… Тільки до цього «разом» треба підступати з різних боків… Ваш батько правильно сказав: з фашизмом марно боротися методами парламентського демократизму… Ми кокетки, Андрію Володимировичу, ми граємося в демократію… Знаєте, як свого часу Шеварднадзе нагнув домушників у Грузії? Ні? А дуже просто: провів зміну Кримінального кодексу республіки і вдвічі підвищив строк за домашні кражі… Ну злодії й ринулись із Тбілісі… А тут — «ах, ні, що ви, треба профілактувати злочинність, Леонід Ілліч правильно говорив: «Народ стомився від жорстокості, дамо людям пожити спокійно!» Дали…
…Звернувши з бульварного кільця на Петровку («Москвич» за ними не поїхав, газонув до Трубної), Строїлов вивалився з-за баранки, Костенко не встиг його навіть зупинити (от дурний, друга машина напевне йде слідом, контрольна), кинувся до телефону, набрав «02»; даремно все це; бандюги зараз звернуть до ресторану «Узбекистан», там можна не тільки номер поміняти, а слона вивести, ніхто уваги не зверне: в умовах демократії, навіть молодої, люди починають втрачати породжений тоталітарністю дух загального пильного доносительства, думають більше про себе (особистість пробуджується), ніж про те, як одягнуті і про що розмовляють ті, хто їх оточує…
— Даремно ви це, — сказав Костенко, коли розпашілий капітан кинувся на своє сидіння, люто газонувши, розвернувся, мало не врізавшись у маршрутне таксі, й погнав униз, слідом за «Москвичем». — Смисл? Куди мчитеся?
Не відповідаючи (зовсім попелястий став), Строїлов зробив круг, проскочив мимо «Узбекистану», звернув до Центрального ринку, розлючений, ударив кулаками по баранці і, несподівано для Костенка смачно виматюкавшись, пояснив:
— Черговий по ДАІ став з’ясовувати, хто я такий, замість того щоб номер записувати й передавати тривогу на пости…
— Це новина для вас? Ще Бісмарк писав, що росіяни повільно запрягають, але швидко їздять… Спочатку нас жарений півень має в зад клюнути, а доти — неповороткі ми й спокійні до абсолютної надмірності… Я ж казав — даремно…
Лише віддзвонивши до начальства в ДАІ (розмовляв з ледь стриманою люттю, але коректно, витримки хоч відбавляй), запитавши Ізмайлово, чи не засікли десь Варенова (ні, не засікли, як крізь землю провалився, шукаємо повсюди), закінчивши обмін інформацією з КДБ — запросив дані на родичів Сорокіна, якщо такі залишились, — Строїлов очікувально обернувся до Костенка.
Той пошукав очима великий аркуш паперу; Строїлов немов зрозумів його (як це часто буває: відчуваєш бажання співрозмовника за мить до того, як він виразить це словом!
Ми ще тільки стоїмо перед пізнанням безкраїх загадок світу, щенята напівсліпі, а гонору скільки?! упевненості у власному всезнанні?! фанатичної віри в дурні баєчки?!), вийняв з шухляди поганенького стола (тільки у малорозвинених країнах такі меблі в робочих кабінетах, як у нас) графлений для преферансу аркуш (оце так кооператори, ну, молодці, га!) і твердо сказав:
— Не вмієте на шматочках писати… Я також… А за гонки — пробачте. Образи не міг погамувати.
— Нічого, буває… Я через це проходив. Ну, давайте креслити… Повернемося до грудня вісімдесят першого… Із справи видно, що Маргарита Набокова, подружка Зої Олексіївни, приїхала до неї між дванадцятою й першою годиною з невеличким, так?
— Так.
— З її свідчень можна зробити висновок, що вона чекала під дверима майже п’ятдесят хвилин, так?
— Саме так.
— Потім стала дзвонити від сусідів, але телефон Зої Олексіївни був безперервно зайнятий… Правильно?
— Так.
— Переносної телефонної трубки у ванній кімнаті у Фе~ дорової не було, так?
— Правильно.
— Отже, за логікою, її саме в цей час убивали… Чи вже вбили… Чи вбивця просив її не відчиняти дверей. Так?
— Так.
— Чи вона сама чомусь не хотіла відчиняти дверей… Може, до неї прийшов Гена, просив знову пустити його на постій… Так?
— Так…
Костенко зручніше влаштувався на підвіконні, насупився, вперто, йшов за думкою:
— Хто й скільки разів допитував її постояльця Гену з оркестру МВС? Отож бо й воно… Один раз, потім — ні-ні! Звідки він узявся в домі Федорової? Хто навів? Хто дав її адресу й телефон? Назвав адміністраторку, а її навіть, не викликали на розмову… Все пройшло мимо нас… Я ж кажу: тільки-но наближалися до чогось, що було неугодне якійсь силі, нас осмикували: «Ведіть розслідування, а не фантазуйте…» Але ж виникає ще одне запитання… І Броніслав Брушинський, старий друг Зої, і артист Москонцерту Володимир Руднєв в один голос свідчать, що Федорова дзвонила до них від години до трьох, збирала бригаду для поїздки на гастролі до Краснодара… Розумієте?
— На це я не звернув уваги.
— Я ж кажу, почерк у оперів поганий… Я звернув увагу, бо десять разів справу утюжив… Який смисл брехати цим людям? По-моєму — ніякого… Так, правильно, слідів насильства й крадіжки не було, але чи не означає це, що до версії звичайного пограбування нас підштовхував убивця, який лишив на підлозі гільзу? Професіонал напевне забрав би… А перед нами розіграли спектакль аматорства…
— Чому? Переляк, бажання якнайшвидше втекти…
— Правильно… Все правильно, тільки чому в районі дванадцятої у квартирі чувся шум води? А коли Федорова розмовляла по телефону з друзями, то ніякого шуму не було? Тільки начебто вона з кимсь перемовлялася… До речі, подружку свою, Маргариту, вона кликала до себе після першої години, та приїхала раніше… І знаєте, що я зараз подумав? Якось мій друг з Чека сказав, що розвідники, намагаючись уникнути підслуху, вмикають воду — ніяке радіо чи телевізор не врятує від звукозапису, все одно відділять потрібні голоси від сторонніх, а от коли шумить вода, записати смисл того, про що говорять люди, які хочуть зберегти таємницю, неможливо… Хтось із наших висунув версію, що Зоя Олексіївна, діставши відмову у виїзді, зв’язалася з організацією, яка допомагала грошима таким же, як і вона, нещасним… Я почав крутити цю лінію, але прийшов наказ: «нб треба, дурниці, ми перевіряли»… А що, коли нинішній Дейвід, у минулому Давидов, був тоді в неї? Або Хрінков… Тьху, Сорокін! А вже ця сволота напевне знає, як уникнути звукозапису…
