Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

— Отже, цього разу я перекажу їхньому послові, що не опиратимуся шлюбному союзові з її домом, якщо вона виконає деякі мої умови.

— Тверді, непорушні умови, — рішуче заявив Коліньї.— Нехай двір оголосить про свій розрив з Іспанією. І щоб послали військо до Фландрії під моїм проводом.

— Принцеса Маргарита має перейти в протестантство, — постановила Жанна, й Анрі так здивувався, що аж скрикнув. Марго — і їхня віра! Віра — і кокетка Марго! Його раптом почав душити невтримний сміх. Урешті він відійшов до глибокої віконної ніші, спустив за собою завісу і там, затуляючи рота долонями, пересміявся. А мати врочисто проголосила:

— Мій син дякує богові, що його майбутня дружина врятує свою душу.

Коліньї подумав, що жадати такого від бога — це трохи забагато. Він трохи-трохи не висловив своєї думки вголос: принцеса, мовляв, живе в розпусті. Вона, як відомо всім, має полюбовника — герцога Гіза. Як християнинові йому слід було про це сказати, але як придворний він змовчав, отож вони з Жанною чекали мовчки, поки Анрі повернеться до них. А тоді Жанна заходилась уже докладніше з'ясовувати синові всі небезпеки, що їх таїв у собі цей план.

— Не забувай ні на мить, що вони насамперед прагнуть захопити тебе в свої руки. У пані Катрін завжди було таке правило: тримати своїх ворогів у себе в домі; а після її синів, таких схильних до кровотечі, у тебе найбільше право на французький трон. Я добре знаю, що вона з твоєю допомогою хоче спекатися Гіза, бо його рід здається їй небезпечніший за наш, — додала вона зневажливо. — Але найголовніше для королеви — це заманити тебе до двору. Та я цього не допущу, я сама поїду замість тебе, і побачимо, як вона зі мною впорається.

Коліньї похмуро кивнув головою.

— А я вирушу слідом за вашою величністю. Нехай приймають усі наші вимоги, а то протестантське військо на чолі з принцом Наваррським виступить на Париж. І тоді вже пощади не буде!

Молодому принцові подумалося, що пощади тієї й досі було не гурт. Він знову ніби навіч побачив, як корчились селяни, підвішені на перекладинах, а під ногами у них горів вогонь. Та що він міг заперечити, коли навіть його матуся з власного досвіду знала, що такий закон панує в світі і що справжня боротьба за віру й королівство не може бути інакша. Та й чого ж іще заслужила пані Катрін зі своїми католиками, коли навіть його люба матуся не була в безпеці від них?

— Мамо! — вигукнув він. — Тобі не можна туди їхати! Вони тобі щось заподіють! — Голос у нього був як у наляканої дитини.

Жанна пригорнула сина до себе, поклала його голову собі на коліна й сказала так — і йому, й собі, й своєму серцю:

— Жінці найбезпечніше самій-одній. Коли її нема кому оборонити, її оборонить бог. Але що таке я перед богом? Що я тепер? Колись у мені було безмірно багато. А тепер глек спорожнів, і йому можна розбитися. — Їй здавалось, ніби вона промовляє ці слова вголос, а насправді вона тільки подумала так; але цими словами Жанна д'Альбре віддала в жертву своє життя.

Нарада скінчилася. Син і адмірал попрощалися з Жанною.

Справді сама-одна

За дверима Анрі зустрів свого кузена Конде й Ларошфуко — перед цим юнаком він теж міг бути відвертим, їм він сказав:

— Отже, я одружуся з сестрою французького короля. Це, власне, єдине вільне місце при дворі. Канцлер там уже є, і секретар є, і скарбник, і блазень. Бракує тільки рогоносця — ото ним я й буду!

Він підплигнув і засміявся — так заразливо-весело, що й обидва товариші теж засміялись, хоч слова його неприємно вразили їх.

Жанна повернулась до себе в Беарн. Була вже осінь; до неї ще раз приїздив Катеринин посланець, на ім'я Бірон [41], і цього разу вона вже не сказала йому «ні»: вона тільки поставила свої умови — перші, попередні. Вона жадала, щоб відшкодували численні кривди, заподіяні протестантам, щоб звільнили для них одне місто на півдні, щоб у Парижі скинули одного мерзенного хреста. Вона заявила навпростець, що її вже не обдурять, як дурили багатьох, хто довірливо, з щирим серцем приїздив до двору!

Була осінь, та настала вже й зима, поки вона справді вирушила в дорогу. Жанна занедужала на гарячку, а її син упав з коня, — можна було гадати, що це все ознаки, які застерігають її, щоб не їхала. Та все ж врешті-решт мати з сином розлучилися. Це сталось у місті Ажені, тринадцятого січня — на початку сімдесят другого року. По синьому небу, по сонячній дорозі ніхто б не вгадав, що це прощання назавжди. Коні рушили, оббитий шкірою ридван покотився, ще махали рукою й усміхалися бліда Жанна і Катрін, її дочка. А син стояв коло свого коня й дивився то на матір, то на сестру. Тіні під материними очима, як він завважив, побільшали, вони вже спустились аж на щоки. Ось її усмішка ніби застигла, і він здогадався, що вона вже не розрізняє як слід його обличчя — і через далечину, і від сліз, що туманили їй очі.

Брат і сестра, по-молодому гострозорі, ще якусь хвилю перемовлялися очима. Анрі наказував: «Не забувай же!» І вона відповідала: «Я знаю». Він казав: «Як тільки помітиш небезпеку — зразу гінця!» А вона ревно благала: «Скоріш би вже й ти приїхав за нами!» Його погляд іще кинув їй навздогін: «Бережи нашу любу матусю, бережи!» А тоді ридван сховався з очей за поворотом дороги. Ще хвилину клубочилась на сонці курява за останнім вершником почту, потім розвіялась і вона.

Шість місяців Анрі отримував листи від матері — найдорожчі листи в його житті, бо хоч скільки жінок він ще боготворив у майбутньому, хоч скільком віддавав він свою силу, та в глибині душі завжди відчував, що лиш одна по-справжньому боролась за нього й тільки для нього жила до останнього віддиху своїх слабих легенів.

У лютому, діставшись до Тура, Жанна хотіла повернутись, та вже пізно було.

З того, що говорили вельможі, яких Катерина послала зустріти приятельку, вона вмить збагнула, що її знов збираються одурити. Стара королева і її син, король, перебували в Блуа, одначе виїхали трохи назустріч їй. І тоді Жанна д'Альбре, боячися змарнувати бодай хвилину коштовного часу, ще відміреного їй на життя, негайно зажадала, щоб наречена її сина перейшла в протестантство. Найпідозріліше було те, що стара королева не сказала навпростець «ні», вона вдала, ніби й не вірить, що це сказано поважно. Мовляв, це просто химера, що зродилась у затуманеній голові схвильованої жінки, яку треба заспокоїти постійною лагідністю й веселістю; а для Катерини не було нічого легшого. Ця жахлива бабега весь час сипала жартами та примовками, цілу зиму й весну, до травня — бо аж доти тривали їхні переговори в замку Блуа. А Жанна, почуваючи, що сили в неї меншає, мусила терпіти все те й не дозволяла собі втратити самовладання, бо це коштувало б їй ще кількох днів.

А стара королева жартувала:

— Але ж, люба моя, чи не однаково буде вашому бравому півникові, якої віри моя гарненька курочка, коли він її…

Все це вона вимовляла голосно й виразно, так, що й інші чули і реготали. Якби навіть Жанна розсердилась, то не змогла б перекричати того реготу. Тому вона й сама кривила обличчя в зневажливій усмішці, що зовсім не відповідала загальній веселості. Але Жанна скільки сили намагалась удавати спокій і впевненість, властиві здоровим людям. Тільки не показати, що вона хвора! Бо тоді з нею зроблять, що захочуть.

Катерина брехала жартуючи, і через те з нею ще важче було боротися. Вона просто заявляла, ніби вихователь принца Наваррського сповістив її, що сам принц цілком готовий вінчатись по-католицькому, і то навіть заочно, поки він ще сидить там на півдні; ось як, мовляв, йому не терпиться.

Жанна відповіла сухо:

— Дивно, що я нібито не знаю бажань мого сина, а вам, пані, вони так добре відомі.

— Та він і вам хотів сказати, але, мабуть, забув за своїми амурними пригодами, — знов пожартувала Катерина й гойднула опасистим станом, ніби хотіла пуститися в танець на своїх куцих ніжках.